Я подав йому інструмент, що нагадує гітару з однією струною.
Він заспівав тихо, пощипуючи струни:
— Так, так, — сказав я, — це та сама пісня.
— Слухай приспів, — сказав він.
І я здивувався, побачивши, який гнівний вираз тінню промайнув у нього по обличчю.
— Ця пісня якнайкраще може пригодитися селянинові з Валенсії або пастухові з Кастілії. Заміни лише одно-два слова і поглянь, як до ладу виходить:
Я помітив, як лютий і гіркий вираз на його обличчі раптово змінився на радісний і ніжний. Очі його так засяяли, що я мимоволі оглянувся, прослідкувавши за його поглядом.
До хижі входила Тайбоки.
Він хотів підвестися їй назустріч, але вона своїми тонкими, міцними руками знов його поклала на постіль.
— Ти кажеш «дикуни»… — сказав Орніччо. — Поглянь на цю жінку. Чи встиг ти помітити, яка вона добра, великодушна, розумна і доброзичлива?
Звичайно, я встиг це помітити.
— Вона така ж прекрасна душею, як і з лиця, — сказав я.
— Так? — спитав Орніччо, ніжно обіймаючи Тайбоки і кладучи її голову собі на груди. — Коли я зібрався одружуватися з нею, мене дуже турбувала думка про те, як ви зустрінетесь, ви — найближчі мені люди. Чи полюбите ви одне одного так, як мені цього хочеться?
«Я полюбив її більше, ніж ти того хочеш», — хотілось мені сказати, і я ледве притримав свого нерозумного язика.
Сьогодні вранці, вмиваючись у маленькому ставку, я довго розглядав своє відображення. Яким блазнем треба бути, щоб зміркувати, ніби якась дівчина зможе надати перевагу мені перед вродливим і розумним моїм другом!
— Франческо сказав, що я буду доброю дружиною! — гордо промовила Тайбоки, обвиваючи шию Орніччо своїми тонкими руками.
Я заховав обличчя у колінах друга. І найрізноманітніші почуття тіснились у мене в грудях: любов до Орніччо, любов до Тайбоки, любов до них обох, жалість до себе.
Коли я підвів голову, у мене в очах блищали сльози, але це були прекрасні сльози розчулення.
Я з'єднав їхні руки.
— Будьте щасливі, мої друзі! — сказав я, — І завжди любіть одне одного, як любите зараз.
Орніччо взяв у свої долоні обличчя Тайбоки і поцілував її в чоло.
— Так, ти будеш хорошою дружиною, моє дитя, — ніжно сказав він.
Розділ XVI
КІНЕЦЬ ЩОДЕННИКА
Ну що мені залишається ще доказати? Довідавшись, що шпиги Охеди знову сновигають навколо пограбованого села, ми залишили наше обжите місце і вирушили ще вище в гори. Орніччо обрав високу скелю, яку омиває річка Озема. Втрьох ми носили каміння і за допомогою глини виліпили будиночок, що дуже нагадував рибальські хатини біля Генуезької затоки.
Удень мені ніколи було сумувати. Увечері я підіймався на вершину і дивився у напрямку Ізабелли. Це, звичайно, було оманою зору, але інколи мені здавалось, ніби десь у тому боці тремтить у небі димок або рухаються темні постаті. У такому стані я просиджував до пізньої ночі, аж поки Орніччо чи Тайбоки кликали мене, занепокоєні моєю відсутністю.
Я жадібно вдихав вітер, коли він віяв зі сходу. Мені здавалося, що він приносить мені вісті з батьківщини. Вночі я часто зіскакував з постелі і лякав моїх добрих друзів, бо мені здавалось, ніби я в Генуї, у нашій старенькій комірці, і синьйор Томазо кличе мене.
Будиночок нарешті було споруджено, побілено вапном, навколо нього розбито город і навіть маленький квітничок. На настійну вимогу Орніччо, Тайбоки зберегла насіння овочів і квітів минулого року, турбуючись про нього більше, ніж про запаси золотого піску.