— Орніччо також не повинен знати про карту, месіре? — запитав я.
— Ніхто з матросів і капітанів не повинен знати, — відповів адмірал, — а Орніччо — мій слуга, і йому відомі всі мої справи… Ось у скриньці пергамент, фарби, туш і пера — всі приладдя для креслення. Я сам у вільний час часто займаюсь цим мистецтвом.
Я негайно приступив до роботи. Але, як тільки на дверях загуркотіли засуви і плат адмірала промайнув повз вікно, я відразу ж схопився з місця і затанцював від радощів.
— Люба карточко, — кричав я, притискаючи її до грудей і цілуючи, — дорога карточко, ти принесла мені таке щастя, що я зроблю тебе дуже гарною!..
Адмірал не повернувся ночувати, і я працював цілу ніч. Мені не хотілося спалювати карту, я ліпше залишив би її собі на пам'ять, але я не насмілювався не послухати адмірала. Я розпалив у печі вогонь і обережно поклав туди карту. Золота з чорним обідком смужка побігла по ній, але навіть на попелі ще можна було розрізнити обриси морів і материків. Але ось на моїх очах вона побіліла і розсипалась. Нагрівши воду, я вимив підлогу, стіл, двері і вмився сам.
Орніччо тільки надвечір повернувся з ла Рабіди Це великий монастир, настоятель якого дон Хуан де Маррочена цікавиться подорожжю адмірала. Орніччо побував у бібліотеці монастиря і захоплено почав мені розповідати про книги і карти, які він там бачив. Яка ж була його радість, коли на його питання, навіщо я був потрібний адміралу, я розповів йому про зміну, яка сталася у нашій долі.
Довідавшись про те, як старанно я мив стіл, двері і свої руки, друг мій розреготався.
— Адмірал забобонний, як сіцілієць… А тут ще ці ченці піддали йому жару, — сказав він. — Карта, мабуть, належить якомусь мавру, або єврею, або єретику, а пан боїться стикатися з невірними.
Адмірал повернувся в чудовому настрої.
— Я поговорив з синьйором[38] Алонсо Піксоном, — сказав він. — Ти одержиш платню наперед за чотири місяці, як дорослий палубний матрос[39], а поселитесь ви з Орніччо навпроти, у кімнаті мого секретаря, синьйора Маріо де Кампанілли. Ну, Орніччо, задоволений ти, що твій Франческо Руппі їде з нами?
Пообідавши, ми почали чекати на синьйора Маріо де Кампаніллу, щоб перенести до нього наші скарби.
Подув дужий вітер, обернувшись незабаром на бурю з дощем. Оскільки ось-ось чекали відплиття, усіх надто турбував стан погоди.
Пан двічі виходив і двічі повертався, а двері секретаря все ще були на замку.
Нарешті крізь вікно ми помітили синьйора Маріо, що піднімався по нашій вулиці, і миттю вибігли йому назустріч.
Ми зупинили його і під зливою передали адміралового наказа.
Синьйор ніскільки не здивувався і, вважай, навіть був радий цьому. Тут, стоячи біля його дверей, ми переконалися, що секретар адмірала, можливо, і вчений, але надто дивний чоловік.
Підійшовши з нами до дверей, він засунув руку в кишеню, щоб взяти ключа. Йому попався замість ключа клаптик паперу: він розгорнув його і почав читати вголос при світлі вуличного ліхтаря. То були італійські вірші. Вітер піднімав поли плаща над його головою і затуляв обличчя волоссям. Капелюха він, заради обережності, тримав під пахвою. Ми з Орніччо, без плащів, терпеливо чекали, замерзнувши і вимокши до рубця.
Прочитавши вірші, синьйор Маріо засунув руку в кишеню вдруге, раптом скрикнув, як жінка, що наступила на мишу, і вмить висмикнув руку назад. У руці в нього щось звивалось.
— Ах, це ти, Бригітто! — зітхнув він полегшено. — Бідолаха, я й забув тебе нагодувати.
То була довга голуба ящірка, яких багато водиться в околицях Генуї.
Втретє засунувши руку в кишеню і не знайшовши ключа, він, ляснувши себе по лобі, сказав:
— Але ж двері я й не замкнув, бо ключа загубив ще три дні тому.
Крім секретарських обов'язків, адмірал мав намір доручити синьйору де Кампаніллі збирати і класифікувати рослини і злаки в Індії та на островах, а також спостерігати звичаї тамтешніх тварин, птахів і риб.
Увійшовши до кімнати секретаря, я переконався, що неможливо було вибрати кращої людини для цієї мети. Столи, крісла і підвіконня захаращено уламками різнокольорових каменів, засушеними живими квітами і всіляким гаддям, що зберігалося в банках. На тарелі посеред столу лежав жмут коріння чи сухих стеблин якоїсь рослини.
— Дайте тут лад, — звелів синьйор Маріо, — і влаштовуйтесь зручніше.
Я негайно схопив бридкий жмут коріння, маючи намір викинути його за вікно, але синьйор Маріо ухопив мене за руку.
38
«Синьйор» — тут і далі Франческо вживає італійське звернення «синьйор» навіть щодо іспанців, яких йому слід було б називати «сеньйор».
39
Команди тогочасних кораблів складалися з марінеро — навчених матросів вищого ступеня і груметів — палубних матросів. До розряду груметів належали також і корабельні хлопчаки (юнги), отож, власне, особливих пільг для Франческо адмірал не добився.