Ось таким чином, питаючи і одержуючи відповіді, ми послідовно відновили всі роки життя нашого пана, дізналися про його блукання і злигодні, яких він зазнав, пропонуючи проект свого плавання в Генуї, Португалії, Англії, Франції. Брат пана — Бартоломе Колон — досі перебував у Парижі, бо сестра короля, Анна Боже, зацікавилась намірами пана і пообіцяла Бартоломе відрекомендувати його своєму вінценосному братові.
Майже скрізь, викладаючи свій план подорожі, адмірал зазнавав утисків, глузів темних людей, стикався з пихою вельмож.
— Це, мабуть, ченці ополчились проти нього, — висловив здогад мій друг. — І після цього він ще морочиться з цими чорними воронами!
Я злякано глянув на синьйора Маріо, але той лише добродушно поляскав Орніччо по плечу:
— Ти помиляєшся, друже. Якщо де запахне золотом чи зиском, духовні особи не менше, ніж купці чи пани дворяни, схильні прикласти свою руку до такої справи.
І оскільки Орніччо здивовано повернувся до нього, синьйор Маріо додав:
— Серед ченців завжди бували такі, що повставали проти здорового глузду, до них я зараховую ворогів Голубка. Але пригадай ченців ла Рабіди чи духівника королеви — благородних ходатаїв у його заходах… Правда, вони вклали і свої гроші у спорядження нашої флотилії, — помовчавши, сказав секретар, тонко усміхаючись.
Я подумав про те, що, маючи справу з такими можновладними людьми, як герцог Медіна-Сідонія або Медіна-Селі, які протегували адміралу, пан змушений був хитрувати і приховувати своє незнатне походження.
Але думка про те, що адмірал колись босоногим хлопчаком тинявся вулицями Генуї, сповнювала мене ще палкішою і ніжнішою любов'ю до нього, коли, втомлений нічною розмовою, я засинав уже майже на світанку.
Розділ XIII,
У ЯКОМУ ВИЯСНЮЮТЬСЯ НОВІ СТОРОНИ ХАРАКТЕРУ ФРАНЧЕСКО РУППІ
Отже, 3 серпня — вже остаточно — ми мали відпливти. 1 серпня весь екіпаж нашої невеликої флотилії вислухав обідню у церкві святого Георгія. Після цього команду відпущено на берег до вечора 2 серпня, щоб кожний міг попрощатися з своєю сім'єю.
Першого ж серпня сталася подія, за якої проявилась брутальна невгамовність моєї натури, властивість характеру, чого я в собі не передбачав.
Адмірал увечері цього дня взяв мене та Орніччо на кораблі — подивитись, чи все гаразд.
Оглядаючи «Нінью» і «Пінту», я роздумував про жменьку людей, яким доведеться перетерпіти всі злигодні осіннього плавання без будь-якого захисту від дощу над головою. У набагато кращих умовах був екіпаж «Санта-Марії». Але, коли я спустився в приміщення для матросів на «Санта-Марії» і в ніс гостро тхнуло часником, змішаним з їдким запахом поту, я не знав, що гірше. Пливли ж ми в благодатні південні країни, пора дощів там ще не починалася, а задуха тепер була набагато страшніша, ніж узимку.
З просвітлілим обличчям пан мій спустився східцями, а ми з Орніччо мовчки йшли за ним, не відважуючись розмовами порушувати плин його думок.
Біля самого берега якась темна постать кинулася з криком до адмірала. При яскравому сяйві осінніх зірок я розгледів потворне обличчя старого, карту якого я перемальовував кілька днів тому.
— Де ж плата? — вигукнув старий захриплим голосом.
А пан, не кажучи ні слова, витяг гаманець з кишені і кинув йому до ніг. Гаманець важко дзвякнув.
— Собака, син рабині, виплодок! — закричав старий, засунувши руку в гаманець і розглянувши монети. — Тут одно срібло, а ми домовлялись про золото.
Тут я не стримався і кинувся до старого. Пан і Орніччо щось гукали мені навздогін, але я не розчув їхніх слів. На мить я відчув смердюче дихання іспанця на своєму обличчі. Потім я схопив його за комір і відштовхнув з дороги адмірала далеко в кущі. Старий жалібно зойкнув і гепнувся, як мішок з кістками. Лють згасла у мені так само несподівано, як і спалахнула. Я оглянувся і побачив, що старий манить мене рукою.
Я підійшов до нього і почув, що він щось белькоче.
Я погано розумію іспанську мову і, гадаючи, що старий має якусь потребу від мене, нагнувся до нього зовсім близько. Тоді цей диявольський виплодок набрав повен рот слини і плюнув мені в обличчя. Я почув його злісний регіт.
Гнів з попередньою силою охопив мене. Я вдарив старого ногою в обличчя. У цю мить ззаду мене схопили за лікоть.
— Ловко він тебе розмалював, — сказав хтось, сміючись.
Оглянувшись, я побачив матроса з «Санта-Марії» Хуана Яньєса, прозваного Кротом. Мені не було коли зупинятися і розмовляти з ним, і я кинувся доганяти адмірала й Орніччо.