Шкода було дивитися, як переганяли бідолашних тварин по хистких дошках на корабель.
Дужі і красиві — андалузької породи — воли тремтіли від жаху, ступаючи на хистку палубу. Їх помістили за перегородкою, але навіть через кілька годин вони ще жалібно ревли і нічого не їли.
Надвечір тварини трохи заспокоїлись. Із-за загородки так знайомо мені з дитинства тхнуло теплим хлівом, що я мимоволі затримався біля неї. На мій подив, виявилося, що я тут був не один. Кілька іспанців стояло біля ясел, прислухаючись до ремигання, а в старого Вальєхо на обличчі був такий вираз, неначе пін слухає райську музику.
— І ти тут? — незадоволено сказав один матрос. — Що тобі тут потрібно, лігурійцю?
— Облиш його, — миролюбно сказав Вальєхо. — Хлопець, мабуть, як і ти, з села, і йому приємно згадати свій рідний дім.
І, коли через годину ми розговорились, здавалося, що тут уже нема ні лігурійців, ні кастільців, ні каталонців, так мирно сиділи ми рядком під загородкою, слухаючи оповіді про телят, що люблять все жувати, і про свиней, які пожерли своїх дитинчат.
Хоакін Каска, із Старої Кастілії, розгорнув хустину і з замилуванням показав нам грудку рідної землі, яку він завжди носить у себе на грудях. Я не знаю, що може родити ця червона кам'яниста земля, у якій до того ж ще й поблискує сіль, але він ніжно доторкався до неї пальцями, неначе це був наймасніший чорнозем.
Коли боцман просвистав до вечірньої молитви, ми з жалем розійшлися по своїх місцях.
— Диви-но, — сказав Хуан Роса, той самий, що суворо поставився до мене, — а я гадав, що всі лігурійці зарозумілі й чванливі, як і пан наш, адмірал.
Орніччо ще раніше завоював прихильність іспанців своїм веселим і люб'язним характером, а тепер і я весь свій вільний час проводив з ними.
Надвечір ми збирались у приміщенні для матросів і оповідали один одному всілякі пригоди з свого життя. Синьйор Маріо де Кампанілла також інколи брав участь у наших розмовах, а іноді я помічав, що навіть адмірал уповільнює кроки, проходячи повз нас.
Через кілька днів мені випадала черга розважати екіпаж оповіданнями, і я схвильовано чекав цієї хвилини, бо досі моє життя було дуже бідне на пригоди.
За дорученням адмірала, синьйор Маріо вирішив записувати найвірогідніші з пригод, що їх розповідали моряки, але деякі оповідачі, помітивши його наміри, зніяковіло замовкали, і тоді необхідно було все вміння Орніччо, щоб примусити їх вести далі свою розповідь.
Інші ж, навпаки, пишалися, що їхніми пригодами цікавиться вчена людина, і говорили повільно, даючи секретарю можливість точно записати їхню мову.
Ось так і було записано розповідь про пригоди одного матроса, англійця Артура Лекка, або, як його тут всі називають, Таллерте Лайєса.
Сміливий моряк ще вісім років тому досягнув, як він казав, берегів невідомого материка, розташованого на захід від Ірландії. Треба гадати, що великим штормом судно англійця прибило до берегів Азії.
Синьйор Маріо, Орніччо і я зацікавлено вислухали оповідь англійця, а пан наш, не задовольняючись записом секретаря, сам кілька разів розпитував матроса про подробиці його мандрів.
Розділ II,
У ЯКОМУ ФРАНЧЕСКО ЗГАДУЄ ПРО ПЛІНІЯ МОЛОДШОГО, А ТАКОЖ ПРО ДЕЯКІ ПОДІЇ У СВОЄМУ ЖИТТІ
24 серпня ми проходили повз Тенеріфський мис. Як я вже казав, досі ще не випадало поганої погоди, супротивного вітру або великих хвиль.
І, коли вранці цього дня, вийшовши на палубу, я побачив, що над морем нависла важка імла, а матроси стурбовано поглядають на небо, я вирішив, що насуває буря.
Але, як пильно я не вдивлявся, на небі не можна було побачити жодної хмаринки, а дужий вітер, що сходився раніше, несподівано вщух. Отже, у нас не було причин хвилюватися, але все-таки щось важке немов висіло в повітрі.
Дивне почуття охопило всю команду, люди облишили роботу і безцільно вештались по палубі, лише адмірал наш спокійно, як завжди, розмовляв з капітаном корабля.
— Не море і не небо має нас турбувати, братику, — несподівано сказав Орніччо, проходячи мимо. — Поглянь-но на берег.
Корабель наш саме огинав мис. Я побачив великий пік Тенеріф. Але я так і не зрозумів слів Орніччо.
Раптом страхітливий удар струсонув небо й землю і повалив мене на палубу. Підвестися мені було не так уже легко, бо велетенські хвилі без шипіння і плескоту підкидали корабель до самого неба, щоб потім шпурнути його в безодню. І, оскільки не було ні найменшого вітру, це було так страшно, що я затулив обличчя руками і закричав від жаху. Мені здавалося, шо якісь потвори рухаються десь у глибині моря і збурюють ці дивні хвилі.