— Ти точно перемалював її? — спитав адмірал.
І я бачив, що від гніву жили набрякли у нього на лобі.
— Я зовсім не художник, месіре, — сказав я, — а, як ви знаєте, лише підмайстер гравера. Я можу виміряти циркулем частини малюнка і або точно перенести їх на копію, або збільшити чи зменшити за бажанням замовника. Я лише повинен дотримуватися співвідношеним окремих частин чи того, що у нашому ремеслі називається пропорцією. Ніс, очі й вуха на моїй копії…
— Які вуха і ніс? — вигукнув адмірал. — Що ти мелеш, негіднику!
— Я кажу це до того, месіре, — сказав я, не попадаючи зубом на зуб, — що ви мені самі дозволили не дуже старанно перемальовувати обличчя старого на тій карті…
— Якого старого? — здивовано спитав адмірал.
— На тій карті, — вів я далі, — між Європою й островом Святого Брандана було намальовано обличчя старого, звернене на захід. Він був зображений з роздутими щоками, і з рота у нього вибігали струмені води, подібні до водяних стовпів, що б'ють з рота жінки на фонтані в Генуї. В іспанця вони намальовані червоною фарбою. У примітках до карти було зазначено, що у цьому напрямку можна рухатись без попутного вітру, бо кораблі наші буде нести вперед ласкою божою. Ви не веліли мені переписувати примітки, месіре, але наказали точно відзначити градуси широти і довготи, де пролягають червоні лінії. Наскільки я пам'ятаю, це набагато південніше Азорських островів, і я зараз точно пригадаю широту…
— Замовкни! — гримнув адмірал. — Ти надто добре запам'ятав все це і надто погано позначив на карті! Де все те, про що ти розповідаєш? Де ж острови, шлях до яких було так точно позначено?
Я глянув ще раз на карту, і ноги мої підігнулися від жаху. Мало того, що в куті карти не було мого підпису, голова, зображена на ній, ні крихти не була схожа на голову, яку я намалював.
Я побачив роздуті щоки старого і витріщені від зусилля очі, але рот був у нього щільно закритий і з нього не вибігало жодної струминки води.
А я чудово пам'ятаю, як старанно виводив червоні лінії і скрізь на них відзначав градуси широти.
— З ким ти розмовляв про цю карту? — запитав пан тихим голосом.
Я міг би зміркувати, що гнів його вгамувався, якби не звернув увагу на його руки. Він так уп'явся лівою рукою у праву, що нігті його посиніли, як у мерця.
Я завжди відчуваю непоборний жах і втрачаю здатність говорити, коли бачу розгніваного адмірала. Слава богу, що це трапляється рідко, бо гожі риси його спотворюються при цьому і обличчя стає страшним.
Несподівано я помітив те, що, можливо, не привернуло б моєї уваги іншого разу. Адміралові щоки, які в Генуї рожевіли свіжим, майже юнацьким рум'янцем, засмагли і запали, а між бровами залягла зморшка.
Глибока хвиля любові й співчуття до пана адмірала переборола все, і я відверто глянув йому в очі.
— Клянусь тілом Христовим, месіре, — сказав я, — що ніколи і ні з ким, крім Орніччо, я не говорив про цю карту і, так само, як і ви, не розумію, що з нею сталося…
Пан адмірал замість відповіді схопив мене за комір і так струсонув, що від мого одягу відлетіли всі застібки, а хрест боляче уп'явся в груди. При цьому він з такою силою стис мою руку, де був перелом, що я від болю знепритомнів.
Розділ IV
САРГАССОВЕ МОРЕ
Отямився я від того, що хтось хлюпнув мені в обличчя холодною водою. Ще не розплющуючи очей, я відчув, що чиясь рука обережно поправляє подушки під моєю головою. Хто б це міг бути, крім Орніччо, мого вірного друга?
Я розплющив очі. І як же я здивувався, коли побачив обличчя адмірала, схилене наді мною. Я лежав на його великій гарній постелі.
Помітивши, що я отямився, пан сказав:
— Пробач мені, дитино! Я був нестримним у гніві і завдав тобі болю.
Від хвилювання я не знаходив слів, щоб йому відповісти.
— Пробач мені, — повторив адмірал. — Коли ти впав до моїх ніг, я згадав про свого сина Дієго, такого ж підлітка, як і ти, і про другого, ще дитину, залишених у далекій Іспанії. Бог стримав мене від лихих думок, і мене пройняло таке почуття легкості і спокою, якого я не відчуваю ось уже кілька тижнів. Я зрозумів, що лінії зникли з карти з веління божого, і це справді скидається на чудо, бо ніхто з людей, крім мене, не доторкався до шкатулки, де лежить карта. Ключ від неї висить завжди у мене на грудях.
— Ви ніколи не залишали шкатулку відкритою, месіре? — спитав я.
— Лише одного разу, — відповів адмірал, — я залишив випадково ключа в замку. Це було у день першого серпня, коли я йшов до обідні. Але тоді на кораблі не було нікого, крім вартових і, повернувшись, я пильно оглянув шкатулку. Певно, до неї ніхто не приторкався, бо всі папери були складені так само, як я їх залишив. Пробач мені, дитино, ще раз і йди з миром.