Я мовчав. Не стане ж пан хвалити мене, як Антоніо Тульпі, за те, що я можу підробити чий-небудь підпис.
Ні, він хвалити мене не збирався, а звелів мені марно себе не переобтяжувати.
— Серед моряків мало каліграфів, — сказав він, усміхаючись. — Пиши так, як ти пишеш звичайно, не намагайся копіювати мій почерк. Мені важливо, щоб корабельний журнал вели дбайливо. Більше мене ніщо не турбує.
Я захоплено взявся до роботи. Якщо так, я постараюсь писати якнайакуратніше.
Працював я зараз уже машинально, не задумуючись над тим, що переписував. Лише інколи, коли втомлювалась рука чи потрібно було загострити перо, я зупинявся і перечитував написане. Так, наприклад, у четвер, 13 вересня, в адміраловому щоденнику було записано таке:
«Тим самим шляхом пройшли на захід 33 ліги. Течія супротивна».
А поруч дописано:
«До журналу занести 28 ліг».
17 вересня пан відзначає у щоденнику, що вода в Морі-Океані майже прісна, погода сприятлива і тиха, і все це свідчить, що ми наближаємося до землі. І тут дописано:
«Заносити до журналу не слід».
Боже мій, боже! В який раз я вже одержую підтвердження того, що у найважчі свої хвилини пан знаходить у собі сили вести спостереження над Північною зіркою або наявністю у воді солі. Жаль тільки, що все це він залишає при собі, а не відкриває усіх таємниць нам, як це завжди робив на кораблі синьйор Маріо, а в Генуї — наш добрий синьйор Томазо. Занісши всі потрібні записи до журналу, я пішов нагору — розшукати Орніччо або хоча б синьйора Маріо, щоб вони розтлумачили мені все незрозуміле. Навіщо адміралові знадобився цей подвійний рахунок віддалей…
Одначе друг мій, стрівшись зі мною на палубі, вислухав мене і заявив, що інакше пан чинити й не може.
— Тільки ти поменше мели язиком про все це, — додав Орніччо. — Не всі так сліпо довіряють адміралу, як ми з тобою! Адже ж адмірал присягався Христом і Мадонною, — пояснив Орніччо, — що ми ось-ось доберемося до Індії. Він і зазначає менші віддалі, щоб марно не розбуркувати команду. А записи, звичайно, не повинні вестися його рукою: якщо, бува, хтось запідозрить, що він неправильно вів корабельний журнал, він завжди зможе звинуватити іншого!.. Ні, ні, Ческо, — закричав Орніччо, побачивши, певно, моє засмучене обличчя, — я пожартував. Просто пан наш, адмірал, хоче, щоб він, лише він один, був першовідкривачем західного шляху в Індію… Ось наш журнал і повинен збити з пантелику тих, хто надумає рушити слідом за адміралом!
— Ага, це ти про португальців! — зітхнув я полегшено. — А звідкіля їм дізнатись, що записано у нашому журналі?.. А втім, у нас у командах є і баски, і галісійці, а в них багато родичів у Португалії. Обережність, звичайно, не завадить…
Орніччо уважно подивився на мене, а потім, мов маленького, погладив по голові.
— Ти добрий і розумний хлопець, — сказав він ласкаво, — сам додумаєшся до всього! І тобі зовсім нема потреби звертатися до мене з розпитами.
Я, щоправда, збирався розпитати ще й синьйора Маріо про відхилення компасної стрілки, відзначене у щоденнику пана, але мене так втішила думка Орніччо про мене, що я вирішив розмови далі не вести.
Розділ VII
АДМІРАЛ І МАТРОСИ
Оскільки король і королева пообіцяли щорічну пенсію — десять тисяч мараведі[57] тому, хто перший помітить жадану землю, а адмірал від себе обіцяв щасливцеві ще й куртку, шиту сріблом, матроси тепер неохоче змінювалися з вахти.
Щодня ми бачили нові ознаки близької землі, і кожен сподівався на те, що саме йому випаде щастя отримати обіцяну нагороду.
26 вересня, як зайшло сонце, синьйор Пінсон з «Пінти» окликнув адмірала і оповістив його, що побачив землю.
Усі команди на трьох кораблях за наказом своїх командирів стали на коліна і заспівали «Gloria in excelsis»[58].
Земля виднілась на південному заході, і ми всі бачили, як вона з'явилася.
Адмірал звелів змінити курс кораблів, щоб до неї наблизитись.
Вона лежала на обрії зеленою смугою, а над нею палахкотіли золоті дахи палаців та храмів. Це, певно, і була казкова Індія або, можливо, країна Манджі, що її описав Мендевілль.
Багатьом матросам і солдатам з «Санта-Марії» захотілось з цієї нагоди скупатися в янтарних водах океану.
Але вже наступного ранку ми переконалися, що були введені в оману осяяними сонцем хмарами. Обманувшись у своїх сподіваннях, команда почала ремствувати. Матроси, коли адмірал проходив повз них, простягали до нього руки, вкриті мозолями і роз'ятрені морською водою. Вони галасували і вимагали свою частку вина, яке вже біля двох тижнів не видавали команді на «Санта-Марії».