Ні, іспанці, поки я можу вас підтримувати хоча б одним кухлем води на добу, я не зміню курсу, бо нам не личить наслідувати Ісаву[62], що продав свою першість за сочевичну юшку. Хай живе Наварра і Галісія! Хай живе Кастілія і Леон! Хай живе Арагонія! Хай живе чесний, трудолюбивий і хоробрий іспанський народ!
— Хай живе Кастілія і Леон! — гукали матроси, підкидаючи вгору шапки.
— Що ж, хіба пастухи із Сьєрри не виходять часто на пасовища, коли їхні кози ще не доєні, а вдома у них нема ні кусня хліба, і хіба не підтримують вони своє життя двома-трьома ковтками теплої води з міхів? — сказав один матрос, уродженець Старої Кастілії.
— Невелике лихо — потерпіти голод тут протягом кількох днів, коли на батьківщині ми голодуємо все життя, — відгукнулись вихідці з Наварри й Галісії.
— Добре, що у нас про всяк випадок є вода, — говорили матроси, повертаючись на бак. — Десять днів ми ще протримаємось.
— Авжеж, у таку спеку ми без води передохли б, як мухи, — озвався Яньєс Кріт.
Пани чиновники й офіцери залишились менше задоволені промовою адмірала, але така міцна була його віра і така несхитна була його воля, що і їм, в свою чергу, довелось підкоритися.
Розділ VIII
ЗАВОРУШЕННЯ НА «САНТА-МАРІЇ»
З тридцяти п'яти матросів «Санта-Марії» біля двадцяти мучилось від цинги і лихоманки, тому на долю здорових припадало вдвічі більше роботи. І я зараз вахтував нарівні з дорослими.
До речі, обов'язки по кухні мені не заважали цим займатися, бо вже майже тиждень не було чого варити. Вчора, правда, ми з кухарем вигребли останні крихти з мішків з-під сухарів і зварили юшку, зате питтєву воду пан наш, адмірал, дозволив вживати в необмеженій кількості, і кожен тепер упевнився, що пливти нам залишилося вже недовго.
9 жовтня, відстоявши вахту з восьмої години вечора до дванадцятої ночі, я, не міг дочекатися матроса Каспара Бідолахи, який мав мене змінити. Біля першої години ночі з'явився Хуан Роса, сусід Бідолахи по ліжку, і сказав, що Каспар лежить і марить. І тільки о другій годині я передав вахту Таллерте Лайєсу.
Не чуючи ніг під собою, я добрався до ліжка і заснув негайно. Було зовсім видно, коли, розплющивши очі, я побачив Орніччо, який вже, певно, давно термосив мене за плече. Незадоволений, я хотів повернутися на другий бік, але Орніччо прошепотів мені на вухо:
Нещастя, Франческо, вставай негайно!
Сон вмить відлетів од мене, і я підхопився на ноги.
— Нещастя, Франческо, — сказав Орніччо. — Хтось уночі витягнув чіп з бочки і випустив питтєву воду.
— Ні краплі не залишилось? — вигукнув я з жахом.
— Залишилося трохи води на дні. Її вистачить лише на те, щоб наповнити маленьку бочку з-під хереса, що стоїть в адміраловій каюті.
— Боже мій, боже, — вигукнув я, — горе нам! Що ми тепер робитимемо?
— Тихше, — прошепотів Орніччо, затуляючи мені рота рукою. — Вже ж бо ми з тобою ніяк не повинні розгублюватися.
— А що матроси? — спитав я занепокоєно.
Замість відповіді Орніччо підняв руку. З палуби долинав тупіт ніг, глухий шум, неначе впало щось важке, прокльони і лайка.
— Це вони розправляються з Таллерте Лайєсом, під час вахти якого сталося лихо.
— Так йому і треба, — сказав я. — Він почав з карти, а закінчив водою. Тільки навіщо йому було потрібно вчинити такий злочин?
Одягаючись на ходу, я побіг за Орніччо.
Гурт матросів оточив блідого, як смерть, англійця, який із зв'язаними руками і ногами лежав біля купи ящиків.
— Що вчинила ця людина? — пролунав позаду нас голос синьйора Маріо.
Матроси розступились, даючи дорогу секретареві.
— Ми застали його з чопом у руці, — відповіло кілька голосів. — Він стояв і дивився, як вода з бочки витікала в море.
— Це брехня! — сказав англієць. — Перебуваючи в сторожовій корзині, я почув дзюркіт води. Мені здалося, що десь у борту появилась пробоїна і вода проникла в трюм. Я негайно спустився вниз і побачив темну постать людини, яка кинулася від мене. Підозрюючи щось лихе, я пішов на плескіт води і побачив бочку і біля неї вийнятий чіп.
— Що за людина? Нехай він покаже, кого він бачив уночі, — загомоніли в натовпі. — Яка вона на зріст? Як зодягнута?