Я зрозумів, що мої справи кепські. До господаря начебто вже й неможливо було повертатися, про архіепіскопа я боявся навіть згадувати. А тут ще поранений ніяк не опритомнював.
Ридання стиснули мені горло, і раптом я відчув, що мої щоки мокрі од сліз.
Спека трохи спадала, і до фонтана почали сходитися жінки. Кожна, проходячи повз мене, вважала своїм обов'язком розпитати про те, що сталося, і мені обридло відповідати на питання.
— Який гарненький молодий панич і який блідий! — раптом заторохтіла дружина майстра Баччолі, і я здригнувся від жаху, бо думка про те, що я поранив шляхетного, стрілила мені в голову.
Я уважно приглянувся до юнака. Обличчя біле і ніжне, як у мадонни у церкві Зачаття. Вії лежали на його щоках, як тінь від пір'їни. Волосся пряме і довге; в затінку воно видавалось зовсім чорним, а на сонці у ньому миготіли золоті й фіолетові іскри.
Оглянувши його руки, я полегшено зітхнув. Вони були зашкарублі, засмаглі і геть-чисто усіяні маленькими тріщинками, у які понабивалась фарба.
Ні, це не благородний панич, надто зношене сукно у нього на камзолі і надто грубе і стоптане його взуття.
Я ще раз обмив йому обличчя і змочив губи, але він навіть не поворухнувся.
Невже мені судилося в чотирнадцять років стати вбивцею?
Я заридав ще дужче.
Тут мені здалося, що юнак зітхнув. Я прихилив його до стінки будинку біля фонтана і зараз все виразніше і виразніше чув удари його серця.
Юнак розплющив очі. Щоки мої, напевно, були ще мокрі від сліз, бо він спитав співчутливо:
— Ти плачеш? Я так боляче тебе вдарив? Намагаючись підвестись, він знову впав на каміння.
— Ти мене вдарив не дуже боляче, — відповів я, — але вдарив по руці, яку я нещодавно зламав. А я дав тобі одкоша.
І коротко я розповів йому про все: про ченця, про таріль, про мої блукання.
— Але все це ніщо, — закінчив я, — добре, що ти залишився живий. Тепер скажи мені, як тебе звати, і давай потоваришуємо. Моє ім'я — Франческо Руппі. Я сирота, родом з села Анастаджо поблизу Пізи…
Я не закінчив своєї фрази, тому що десь недалеко від мене оглушливо залящав дрізд. Мимоволі я підвів голову, шукаючи очима птаха.
Побачивши це, мій новий знайомий розсміявся.
— Не шукай дрозда, це я хотів тебе розважити, — сказав він, простягаючи мені глиняного свищика. — За допомогою ось такої штуковини я можу передражнити будь-якого співучого птаха. Цього мистецтва мене навчив мій названий батько, грек Кафар. Він же прозвав мене Орніччо. Так і ти називай мене. Орніччо — птах. Справжнє моє ім'я — Еммануель. Я сирота, як і ти, але я навіть не пам'ятаю своїх батьків. До восьми років я з Кафаром ловив птахів, ми їх навчали всіляким хитрощам і продавали багатим міщанам. То були добрі часи. Потім старий помер, і я кілька років ходив з його братом, мандрівним рознощиком. У скрутні роки ми перевалювали через гори до німців. Там люди багатші. Але нас часто лупцювали в селах, бо старий продавав гнилий товар. Мені набридло це, і я втік від нього до комедіантів. Поглянь-но…
І Орніччо раптом пройшовся колесом по вулиці. Обличчя його й очі налилися кров'ю, і я занепокоєно чекав, що він ось-ось знову знепритомніє. Але, коли він, усміхаючись, зупинився біля мене, я зрозумів, що мій удар не завдав йому великої шкоди.
— Що ти збираєшся робити тепер, Франческо? — спитав він раптом занепокоєно. — І що буде з тареллю? До твого майстра я вже тебе не пущу. Нам доведеться звернутися за порадою до мого господаря синьйора Томазо, бо без нього ми все одно нічого не придумаємо. Ходімо ж бо…
Ми підвелися і, супроводжувані співчутливими зойками жінок, перейшли площу і попрямували до фортеці.
Все частіше й частіше мій супутник вклонявся перехожим: мабуть, його житло було вже десь поблизу.
— Куди ти ведеш мене? До комедіантів? — спитав я. Мене мало приваблювала доля ярмаркового блазня. — Може, краще ходімо в порт і я запропоную свої послуги власникам кораблів? Син майстра Баччолі на чотири місяці молодший від мене, однак його взяли у плавання…
— До яких комедіантів? — спитав Орніччо. — Ах так, я ж не закінчив ще тобі своєї історії. У балагані я навчився ходити по канату, грати на мандоліні і малювати страховища на нашій завісі. Лев, що поглинає пустельника, намальований мною, так сподобався живописцю синьйору Томазо, моєму теперішньому господареві, що він викупив мене у комедіантів за один золотий. Він дуже добра людина. Якщо ти сподобаєшся йому, він залишить тебе в майстерні. Ми тоді удвох будемо розтирати фарби і вчитися в нього його ремесла. Ну ось ми й удома.
Я озирнувся. Ми стояли біля східців, що швидше нагадували трап з поруччями, ніж вхід у людське житло. Над дахом крихітного рожевого будиночка стирчала щогла, а за нею лопотів великий сірий парус.