— Тепер ти розумієш, що ми квити? — пролунав наді мною голос Хуана Яньєса. — На що вказують морські правила? «Холера, чума і проказа з жахливою швидкістю розповсюджуються серед команд кораблів, і боротися з ними на морі неможливо. Тому людину, хвору чи ту, яка лише спілкувалася з таким хворим, належить висадити поодаль від людських поселень чи, якщо корабель перебуває у відкритому морі, негайно викинути за борт».
— Хуане Яньєс, — сказав я, падаючи до його ніг, — скажи мені, що ти пожартував. Або, можливо, тоді вночі ти погано розпізнав старого, і то був зовсім не Ернандо Кальвахара?
— Я ж обіцяв, що не викажу тебе! — прошепотів він. — Іди на своє ліжко і спробуй спокійно заснути. Отже, ми квити! — додав він з лихим сміхом. — Ну, пане адмірал, ще одна овечка відбилась од вашої отари!
…«Спробуй спокійно заснути, — сказав Яньєс Кріт, — я ж не викажу тебе». Він не викаже мене, але я можу захворіти через місяць, через тиждень, можливо, навіть завтра…
Лежачи на своєму ліжку, я намагався стримати сльози. Я затуляв обличчя руками і ховав голову під подушку, але ридання струшували все моє тіло.
— Що з тобою, — турботливо спитав мене мій сусід по ліжку, Хуан Роса. — Ти, може, захворів, Франческо?
Ні, я ще не захворів. Але чи не краще мені загинути зараз, ніж тижні, місяці чекати страти? Кажуть, що у хворих проказою шкіра вкривається неначе лушпинням, на лобі і навколо рота пролягають глибокі зморшки, які надають людському обличчю подоби лев'ячого писку.
Думки плутались у мене в голові, і я повільно почав поринати у сон. Я перестав бачити закіптюжене скло ліхтаря, густі гілки старої яблуні звисли наді мною. Я знову в Анастаджо. Мати стоїть у дверях і усміхнено дивиться, як я прив'язую до сучка гойдалку. Яка вона добра і вродлива! Коли вона йде у поле, то зав'язує хустку під самими очима, щоб сонце і вітер не обпалили її білого обличчя. От вона доглядала прокаженого, але бог урятував її, і вона не захворіла…
«Чи передається така несприйнятливість до зарази від батьків, до дітей?» — спитав Орніччо у синьйора Маріо, але що відповів секретар моєму другові, я не можу пригадати. Я вже сплю. Мотузки гойдалки риплять наді мною, і ніжні білі пелюстки осипаються мені на чоло і руки.
Вранці я встаю вже з готовим рішенням. Зараз я піду на розмову до адмірала, але насамперед необхідно побачити Таллерте Лайєса. Я спускаюсь у трюм і стукаю у двері комірки.
— Це я, Франческо Руппі, — шепочу я англійцеві. — Підбадьортесь, синьйоре Лайєс, уже швидко скінчаться ваші випробування.
— Хто може мені допомогти? — каже бідолаха з глибоким жалем. — На щастя, у мене нема ні дружини, ні діток… Прикро мені, що я ні пенса не залишу своїй бідній матері, але, хай простить мені бог, ще гірше мені загинути, не досягнувши берегів материка, про який каже пан адмірал…
— Підбадьортесь, синьйоре Лайєс, — повторюю я ще раз. — І, якщо ви залишитесь живим, згадайте в своїх молитвах лігурійця Франческо Руппі.
Я піднімаюсь сходами нагору. Біля адміральської каюти я зупиняюсь, прислухаючись до гучних ударів свого серця.
— Увійдіть… — відповідає адмірал на мій обережний стукіт. — Що тобі потрібно? — каже він незадоволено.
Я, мабуть, перешкодив йому молитися. Запалена свічка стоїть перед розп'яттям. Пан підводиться з колін. Я чую тихий дзвін. Невже адмірал носить під одягом вериги[63], наче святі сподвижники? І все-таки ця людина могла так легко пожертвувати мною…
— Що тобі потрібно? — повторив адмірал суворо. Але я не відчуваю страху або розгубленості. Ця людина дуже винна переді мною, і я зараз скажу їй в очі всю правду.
— Месіре, — починаю я, — Таллерте Лайєс несправедливо страждає в тюрмі, він не винен у тому, що ми залишились без води.
Мені на подив, пан не перебиває мене. Він слухає, схиливши голову набік і приплющивши повіки. Які темні кола у нього під очима! Який він блідий і виснажений! Тонкими, сухими пальцями він поправляє свічку і знімає нагар.
— Таллерте Лайєс не винен у тому, що ми лишились без води, — повторює він за мною. — Далі, я тебе уважно слухаю, хлопче.
Він ступає крок до дверей, але, похитнувшись, хапається за стінку. Який він виснажений і кволий! Він терпить голод і спрагу нарівні з усією командою, але, тоді як ми хоча б трохи спочиваємо вночі, він всі ночі простоює молячись. «Ти вже ладен розжалобитись, Франческо, — звертаюсь я сам до себе, — але не забувай, яке лихо заподіяла тобі ця людина».