Біля Ізабелли до нас приєдналися «Пінта» і «Нінья», але пан знову послав їх уперед — підшукати зручне для стоянки місце. Незабаром нам було подано сигнал, що знайдено бухту, де всім трьом суднам зручно буде пристати.
Між іншим, тут я вчинив подвиг — убив величезну, на сім п'ядей, гадюку. Синьйор Мapio запропонував нам з Орніччо скупатися. Це було увечері, а тут темрява напливає з такою швидкістю, що не встигаєш оглянутись.
Я міг би цього чудовиська і не помітити, якби Орніччо не схопив мене за плече.
Я досі не знаю, як мені пощастило з цією гадиною впоратись. Убив я її, з усієї сили вдаривши палицею по голові. Пан був дуже незадоволений, що я розтрощив їй череп. На щастя, вранці таку саму гадюку вбив синьйор Алонсо Пінсон. Голова її пошкоджена не була, тому з неї злупили шкіру, яку синьйор Маріо потім висушить на сонці і напхає клоччям, щоб цілою доставити монархам. Цю неприємну роботу довелося виконувати нам з Орніччо, бо матроси відмовилися доторкнутись до гадини. Послані на розвідку, наші люди сповістили, що острів Ізабелла дуже мальовничий і вкритий густими лісами. Річок тут багато, а озер вони нарахували не менш восьми.
— Одначе, — сказали вони, — марно тут було б зупинятись, бо нічого цінного на Ізабеллі нема.
Але, з'їхавши разом з синьйором Маріо й Орніччо на берег, ми одразу ж могли спростувати їхні слова. Синьйор Маріо встановив, що тут ростуть цілі гаї алое. Потім ми навантажили на «Санта-Марію» десять кінталів[70] цього дорогоцінного дерева. Жителі Ізабелли здалися мені полохливішими від усіх індіанців, яких ми зустрічали досі. Вони покидали свої домівки з усім начинням і тікали в ліс. За допомогою Аотака та інших гуанаханців нам пощастило трохи приручити їх.
Я кажу «приручити», бо вони справді нагадують граціозних і лякливих звірят. Ходять вони голі, у чому мати народила.
Вони такі ж добрі, як і гуанаханці та фернандінці. Зрозумівши, що ми потребуєм свіжої поди, вони негайно принесли нам її стільки, що ми запаслися нею вдосталь, наповнивши весь наявний на кораблі посуд. Воду індіанці віддали нам разом зі своїми пляшками-кабаками і нічого не вимагали за це. Адмірал, за своїм звичаєм, подарував їм намисто та іграшки.
Наскільки ми могли зрозуміти, десь тут, у глибині острова, мешкає король цієї країни. Адмірал просив ізабельців сповістити короля про наше прибуття і навіть приготував йому коштовні подарунки.
Проте, прождавши марно два дні, пан вирішив рушати далі.
Річ у тому, що Самоат-Ізабелла явно не той золотоносний острів, досягнути якого так жадав пан.
Як пояснили нам тутешні індіанці, золота багато на землі чи на острові, який деякі місцеві жителі називали «Кольба», а деякі «Куба». Острів це чи материк, вони не могли нам пояснити, тільки «нукай», як твердили вони, на Кубі стільки, що король Куби їсть на золотому посуді і весь прикрашений золотом. Це могутній цар дужого і жорстокого народу, який має свій швидкохідний флот. Синьйор Маріо висловив припущення, що це, можливо, і є один з нащадків Кублая. Цілком можливо, що від його імені Куба і одержала свою назву.
Але пан вважає, що коли Куба — острів, то це, безумовно, має бути острів Сіпанго. Орніччо ж каже, що коли він чує назву «Сіпанго», йому починає шпигати у животі: так довго і так марно ми його шукаємо!
Пан доводить, що цей «швидкохідний флот» короля Куби, без сумніву, парусний, та й індіанці, яких Аотак запитував про те, чи випадало їм бачити судно, оснащене, як наші, парусами, завжди показували на південний захід.
Після того, як я бачив довгі каное, що летіли по воді від помахів широких лопат-весел, і порівнював їх з нашими каравелами, що повільно посувались у безвітряну погоду, я не можу визначити, які з них слід уважати «швидкохідними».
Співставляючи всі одержані нами відомості, пан переконався нарешті, що йдеться про володіння Великого хана, який посилає у ці віддалені околиці своєї імперії кораблі — збирати данину з дикунів. А щодо того, що посланці хана видаються бідним індіанцям жорстокими, то й у цьому нема чогось дивного: ніхто ні в Лігурії, ні в Кастілії, ні в якійсь іншій християнській країні не вважає збирачів податей людьми великодушними.
Цього разу пан говорив цілком упевнено і прочитав нам із книги Мандевілля описи країни Манго, яка також оточена безліччю островів. Він показав нам усі свої карти. І навіть синьйор Маріо, який не довіряв досі свідченню Мандевілля, почав схилятися до думки, що недалеко звідси мають лежати землі, що їх описав цей англієць.
Одначе вирушити на пошуки Куби-Сіпанго нам заважала безперервна злива. Як це не дико, дощ тут зовсім не відсвіжає повітря, навпаки — волога задуха стає ще нестерпнішою. Зате вночі ми всі відпочиваємо: вони такі ж прохолодні, як і на початку весни у нас у Тосканії.