Біля халупи стояло кілька тубільців. Побачивши нас, вони впали на коліна і знаками показували, що вважають нас за прибулих з неба.
На наш подив, дихання, яке вилітало з їхніх ротів, висіло у повітрі, як дим або пара, — його можна було бачити.
У першу мить ми були так цим вражені, що не звернули уваги на трубочки згорнутого листя — табакос, які вони тримали в руках. Згодом виявилося, що індіанці запалюють ці трубочки з одного кінця і беруть другий кінець у рот, вдихаючи дим запаленого листя. Потім вони знову випускають дим з рота…
Чи це особливий релігійний обряд, чи щось інше, ми так і не змогли довідатись, але ми бачили на острові і жінок, які тримали запалені трубочки у роті…
У жодній з халуп ми не бачили золота. Не носили його тутешні індіанці ні у вухах, ні в носі. У одного гарного на вигляд горбоносого діда ми побачили пластинку кованого срібла, підвішану до носа. Старий охоче пояснив, що срібло тут добувається в землі, але не в їхніх краях, а десь там, — і він показав рукою на північний схід.
Цей дід й інші старі люди розповідали нам, що звідти, з північного сходу, припливають люди на кораблях. Країна та значно багатша від Куби. Синьйор Маріо показав індіанцям перли і золото, що адмірал дав йому з собою в дорогу, і спитав, чи бачив хто тут такі коштовності. Тепер не тільки старі, але й молоді чоловіки почали хитати головами. І золото і перли є в країні, де живуть люті люди. Їхній володар ходить в одязі і на руках носить золоті браслети.
Адмірал мав намір завести на сушу всі три каравели, бо вони дуже потребують ремонту. Спочатку вирішено було одночасно на сушу їх всіх не витягати, а з обачності, поки ремонтуватиметься один корабель, два інших залишаться на морі. Але після роздумів пан вирішив, що тутешніх індіанців нема чого боятися.
Біля північно-східного берега Куби ми простояли біля двох тижнів, закінчуючи ремонт. Потім пан повів корабель на південний захід, і тут ми натрапили на ціле гніздо островів.
Побачивши, що пророкування індіанців не справджуються і що на островах, де ми зрідка висаджуємось, нема ні золота, ні перлів, ні срібла, адмірал вирішив повернути назад.
— Це, як видно, — сказав він, — також найвіддаленіші і безлюдні околиці Китаю.
Розділ XV,
ЯКИЙ ПОЧИНАЄТЬСЯ РАДІСТЮ, А ЗАКІНЧУЄТЬСЯ СУМОМ
Цю пісню, складену моїм другом, ми співали утрьох: я, Орніччо й Аотак, який за місяць вивчив понад сотню іспанських слів, чим засоромив навіть мене, бо спочатку я не мав таких блискучих успіхів. Правда, пісеньку Аотак співає, не розуміючи її змісту, але виконує її з властивою його народові музичністю.
Ми брели по воді, нахиляючись і розглядаючи дно. Вода була така прозора, що ми виразно бачили пісок, а іноді дурну полохливу рибу. Інколи на дні можна було помітити хвилясті сліди, схожі на відбитки пір'їнок, — це легка прибережна хвиля залишила їх на піску. Ми дуже уважно розглядали дно під нашими ногами, бо Аотак, купаючись тут сьогодні вранці, загубив ланцюжок, якого подарував йому Орніччо. Бідний хлопець так журився цим, що ми удвох взялися допомогти йому в пошуках.
Річ у тому, що адміралів наказ щодо нашого парадного одягу для гідної зустрічі Великого хана ще залишався при силі. Його дотримувались не лише чиновники або капітани, але й ми, грішні. А Аотак, побачивши на нас пишні, гаптовані золотом курточки, також постарався причепурити себе як міг. Всі подаровані нами дзвіночки, клаптики, ковпак і чотки він, надівши одного разу, вже не скидав ні вночі, ні вдень. Срібного ж ланцюжка, подарованого Орніччо, він вважав своєю найзначнішою оздобою. І ось саме її Аотак загубив.
День був до того спечний, що пан дозволив нам нарешті зняти наше парадне вбрання і в звичайному одягу зійти на берег, щоб ішкупатись. Він зміркував, що Великий хан, можливо, і почув про наш приїзд, але утримується під зустрічі з нами, бо не знає, чи з добрими намірами ми прибули, чи з лихими.