— Мене обікрали, Руппі, і обікрав мене не хтось там, а той красень Алонсо Пінсон, палоський багатій.
— Що ти кажеш, Яньєс! — вигукнув я. — Хіба ти віз з собою якісь коштовності на кораблі? І як тебе міг обікрасти капітан Пінсон?
— Горе мені, горе мені! — закричав колишній шинкар. — У мене був лише один скарб — моя карта, і ту Пінсон, обдуривши, забрав у мене!
Несподіваний здогад промайнув у мене в голові, і я сказав:
— Хуан Яньєс, перестань плакати, це не личить мужчині. Заспокойся і, якщо від цього тобі може полегшати, розкажи мені про своє горе.
У відповідь на це з уст його полилися прокльони і скарги.
— Я втратив усе майно, дім і жебраком вирушив у плавання, — промовляв він, — але недаремно я син Алонсо Яньєса, який чотири рази втрачав своє майно, одначе вмер багатієм. Ще в Палосі я палав бажанням вкласти свої гроші у починання адмірала, але після пожежі я залишився жебраком, мене приваблювали не божевільні мрії про Індію, а чутки про багатий острів Антілію, де золото, кажуть, знаходять у самородках. Він був позначений на карті старого Кальвахари, але я боявся і доторкнутися до неї, остерігаючись зарази. Від старого я дізнався, що карту продано адміралу, і він звелів її комусь перемалювати. Скільки праці й хитрощів витратив я, аби підмінити цю карту!
Я слухав могерця, затамувавши подих. Так ось, далебі, який ангел займався картою пана!
— Я бачив, — вів далі колишній шинкар, — що адмірал пливе по невірному курсу, і спробував підбурити команду. З цією метою я випустив воду з бочки, але ці кляті віслюки ніяк не хотіли бунтувати. Довідавшись, що адмірал брутально поставився до Пінсона, я вирішив, що в ньому знайду спільника. Але негідний капітан з презирством відштовхнув мене і пообіцяв розповісти про все адміралу. Мене врятувала злопам'ятність твого пана, яка перешкодила йому навіть вислухати капітана до кінця. Він ніяк не може пробачити Пінсону заступництво за Хуана Родріго Бермехо. Він не повірив командиру «Пінти» і вигнав його з своєї каюти. Тоді я вдруге звернувся до Пінсона і показав йому викрадену в адмірала карту. Я навів його на думку вирушити самому на пошуки країни Банеке, яка, можливо, і є острів Антілія. Я, а не хто інший, порадив йому забрати Аотака, бо в майбутньому він стане в пригоді як перекладач…
— Де ж карта? — спитав я, незважаючи на всю огиду, яку викликала сповідь колишнього шинкаря.
— Карта у Пінсона! — вигукнув він люто. — Ми умовилися, що відпливаємо у ніч з четверга на п'ятницю. Коли я з'явився, на «Пінті» вже напнули паруси. Я, нічого не підозріваючи, віддав карту Пінсону, і ми удвох позначили майбутній шлях. А потім… — вигукнув він, задихаючись від гніву, — а потім вони скинули мене з корабля на прибережні скелі, і Хуан Родріго Бермехо розбив мені пальці веслом, коли я, попливши за кораблем, схопився за борт.
— А Пінсон? — спитав я.
— Хай буде проклятий цей Пінсон! Він вигукнув услід мені: «Йди і поясни своєму адміралу, кого він вважає за свого вірного слугу. Тут, на борту «Пінти», двадцять шість чоловік, але серед них нема жодного зрадника».
— Чого ж ти плачеш, Яньєс? — сказав я. — Хіба ти не одержав по заслузі? Иди негайно до адмірала, бо всі вважають, що ти утік з Пінсоном.
— Що мені сказати адміралу, — пробурмотів він. — Виявити всю правду?.. Мені нема чого втрачати. Але ж як цікаво буде подивитись на вираз обличчя цього гордія, коли він дізнається про все…
Я про це ще не подумав. А тепер я одразу уявив собі гнів, шал і відчай адмірала. Чи не похитне це його гордовитої упевненості в собі? Чи переживе пан таке гірке розчарування? Ні, ні в якому разі не можна допустити, щоб негідник сказав правду.
— Не будь дурнем, Хуан Яньєс! — сказав я. — Якщо я не виказую тебе, то навіщо самому тобі лізти в зашморг? Ти кажеш, що тобі вже нема чого втрачати, а хіба життя людське не дорожче від усіх багатств?
Два дні ми чекали на Пінсона, а вранці третього адмірал наказав пливти далі.
22 листопада наша зменшена флотилія вирушила далі на південний схід.
У п'ятницю, 23 листопада, ми наблизилися до мису, який індіанці, що пливли з нами, називали «Бохіо». Жоден з цих людей не наважувався підійти до бортів, вони всі збились у купу, мов налякана отара овець, бо тут, як казали вони, проживає дужий і войовничий народ канніба.
Не знайшовши біля мису зручної стоянки, ми змушені були повернутися до бухти, яку помітили раніше, і це був найзручніший рейд з усіх бачених нами.
У неділю, як завжди, ми відпочивали. Пан, оглядаючи берег, знайшов камінці, схожі на ті, що їх викинув Орніччо. Це повернуло адміралові бадьорий настрій, але мені нагадало сварку з моїм любим другом. Я бачив його змарніле обличчя і сумні очі, і мені боліло серце, бо він уже не відповідав усмішкою на мою усмішку. Пан остаточно впевнився, що ми пливемо вздовж материка. Народ канніба, який робив наскоки на тутешніх полохливих жителів, це, очевидно, загони Великого хана, які збирають данину з цих віддалених околиць.