Раптом серце моє так гучно закалатало у грудях, що я мало не зісковзую вниз. Далеко на заході я розрізняю на обрії білу цятку, це, без сумніву, вітрило.
— Гей, гей, — гукаю я матросам, що стоять унизу, — хто хоче полюбуватися на капітана Пінсона, лізьте до мене нагору!
Кілька голосів відгукуються знизу, а Хуан Роса, кинувши роботу, хоче вилізти на вежу. Раптом всі замовкають: на майдані перед фортецею з'являється адміралова постать.
— Злазь сюди, вниз! — гукає він мені.
І не встигає він обійти фортецю, як я, з'їхавши вниз по шпилю і перестрибуючи з каменя на камінь, зупиняюсь перед ним.
— Що ти помітив в океані? — запитує пан, відводячи мене осторонь.
Дізнавшись, що я бачив у морі вітрило, адмірал негайно наказує готуватися до відплиття.
— Це, безперечно, «Пінта», яка пливе назад у Кастілію, і я не хочу, щоб бунтівники повернулися на батьківщину раніше від нас, — каже він стурбовано.
Після довгої і просторої «Санта-Марії» мені все здається дивним на маленькій безпалубній «Ніньї». І хоч у форті ми залишаємо, рахуючи й Орніччо, двадцять чоловік, наш кораблик справляє на мене враження надто перевантаженого.
Не я один так вважаю. Ось синьйор Хуан де ла Роса опасливо ходить по палубі, пробує обшивку і хитає головою. Можливо, саме це і призводить до того, що надвечір цього дня ще двадцять моряків виявляють бажання залишитись на острові.
Серед них: синьйор Родріго де Есковеда, якого адмірал залишає своїм уповноваженим на острові, синьйор Дієго де Аррана — командир форту, ірландець Ларкінс і багато інших.
Таллерте Лайєс, підбурюваний пристрастю до пригод, також вирішив залишитись на Еспаньйолі, але пан відхилив його прохання.
— Ви добрий і досвідчений моряк, — сказав він, — і принесете більше користі на кораблі, ніж на суходолі. Обіцяю взяти вас у нове плавання наше, яке почнеться не пізніше, ніж через чотири місяці.
Хуан Яньєс Кріт також виявив бажання оселитися на Еспаньйолі. Я гадаю, що його спокусили чутки про золото, яке принесли матроси, що ходили у розвідку до гирл річок. Я радий, що мені не доведеться зустрічатися з ним, бачити його огидну пику під час зворотного плавання.
Адмірал залишає в розпорядженні гарнізону уцілілий баркас з «Санта-Марії», а також чимало муки й вина з таким розрахунком, щоб продуктів вистачило на цілий рік. Гуаканагарі з властивою йому щедрістю надав у розпорядження білих людей багаті запаси свого племені.
Серед жителів форту є лікарі, інженери, знавці гірничої справи, ковалі, теслярі, конопатчики і кравці. Мені здається, що жменьці людей, яких ми залишаємо, нічого не бракуватиме.
Замість тих, що залишились, ми маємо тепер змогу взяти в Іспанію десятьох індіанців, яких адмірал вельми хоче показати монархам.
Нарешті настає урочиста хвилина відплиття. Мабуть, у житті мені не доведеться стільки цілуватися, як цієї п'ятниці, 4 січня 1493 року.
Я переходжу з обіймів в обійми.
— До побачення, Хайме Ронес, — кажу я, цілуючись з марано, який мені так часто послуговувався в дорозі.
А ось галісієць Ескавельйо, якому нема чого втрачати на його далекій убогій батьківщині.
— До побачення, добрий Ескавельйо, — шепочу я, відчуваючи, що сльози навертаються мені на очі.
А це що? Яньєс Кріт простягає до мене руки для обіймів! Ну що ж, тепер не час квитатися.
— До побачення, Хуане, — кажу я. — Сподіваюся, що до мого повернення ти намиєш не один фунт золота.
І щохвилини, кидаючи погляд у бік затоки Спокою, я про себе повторюю: «Прощай, мій любий і великодушний друже і брате Орніччо, всі мої помисли будуть спрямовані на те, щоб якнайшвидше повернутися сюди по тебе!»
Боячись адміралового гніву, синьйор Маріо рішуче заборонив мені ще раз побувати у мого друга.
Нарешті музиканти грають урочисту мелодію. Ті, що на палубі, і ті, що залишаються на березі, стають навколішки, адмірал промовляє молитву. Індіанці, що проводжають нас, зацікавлено дивляться на срібний хрест, піднятий над натовпом.
Адмірал наказує віддати кінці.
Несподівано нас вітають прощальним салютом з гармати, перевезеної у форт з «Санта-Марії». І, супроводжувана всілякими побажаннями і благословеннями, «Нінья» повільно віддаляється од берега.
Ми обходимо мис. На скелі, що височить над похилими берегами, всі несподівано помічають людську постать і намагаються відгадати, хто б це міг бути. Я мовчу, але твердо знаю, що це мій любий Орніччо, довідавшись, що ми відпливаємо, вийшов на мис послати нам прощальне привітання.