Дикунів, які пливуть з нами, на мій подив, зовсім не лякає плавання.
Вони, як діти, радіють з кожної новини. А яке задоволення дає їм мить, коли над голими щоглами раптом злітає зграя парусів! Ще більше їм подобається, коли вони самі тягнуть мотузи і десь там, угорі, паруси складаються довгими джгутами.
На третій день плавання вартовий оголошує, що праворуч від нас у морі видно вітрило.
Капітан «Ніньї» синьйор Вісенте Пінсон, схвильований, звертається до адмірала за дозволом змінити курс, щоб зустрітися з «Пінтою». І через-чотири години ми вже виразно бачимо високі щогли і різьблені борти нашого швидкохідного судна.
Минає ще кілька хвилин. І ми бачимо постаті стернового і капітана, чуємо сплеск води, і чорна цятка швидко наближається до «Ніньї». Це Аотак, не чекаючи, поки судна зійдуться, кидається у воду.
Ось він, мокрий, обтрушується на палубі, і бризки летять від нього навсібіч. Я засипаю його питаннями, мене вражає, як чудово юнак навчився розмовляти по-іспанськи за такий короткий час. Він негайно запитує про Орніччо, і, щоб не вдаватися до подробиць, я пояснюю йому, що Орніччо залишився у форті Різдва.
Мене дуже турбує, якою буде зустріч адмірала з Алонсо Пінсоном. І, оглянувшись, я бачу затуманене обличчя Вісенте Пінсона. Бідолаха, певно, думає про те ж саме, що і я, але, слава святій діві, все закінчується гаразд. Капітан Алонсо Пінсон підіймається на «Нінью» і, скинувши капелюха, рапортує адміралу. Свою тривалу відсутність він пояснює тим, що поламалися щогли на «Пінті», а відтак неможливо було впоратися з парусами.
Я одвертаюсь від Аотака, який здивовано витріщує на капітана «Пінти» круглі очі.
Адмірал холодно слухає пояснення Пінсона, не заперечуючи жодним словом.
Я бачу, як очі капітана Алонсо Пінсона занепокоєно перебігають по обличчях матросів. Мені здається, що він шукає поглядом Яньєса Крота. І мені хочеться його заспокоїти і сповістити, що шинкар залишився на острові. Між іншим, брати зараз залишаться наодинці і, звичайно, поділяться новинами.
Адмірал записує у своєму щоденнику, що в понеділок, 6 січня, капітан Пінсон, який віроломно втік, з'явившись з повинною, приєднався до «Ніньї».
Ще десять діб наші судна пливли уздовж берегів Еспаньйоли, а 16 січня останній мис острова промайнув перед нами, і ми опинились у відкритому океані.
Чотири рази люди нашої команди з'їжджали на берег і навіть мали сутичку з войовничими індіанцями карібами, але я лежав у лихоманці і не можу розповісти про подробиці цієї пригоди.
Біля місяця одноманітність нашої подорожі порушували лише плаваючі водорості, в яких інколи промайне тунець або пелікан. 12 лютого подув сильний вітер, провіщаючи бурю. Наші командири наказали прибрати паруси, і обидві каравели пішли на фордевінд[78].
«Пінту» з її непридатною щоглою одразу ж занесло на північ; на нашій маленькій «Ніньї» для стійкості всі порожні бочки наповнили морською водою, але це мало нам допомогло.
Страхітлива буря, що розбушувалася 13 лютого, підхопила наше суденце. Відчуваючи, що нам загрожує смерть, матроси почали давати всілякі обітниці. Адміралу також випав жереб поставити п'ятифунтову свічку святій діві Гвадалупській.
Ніде в морі не було видно «Пінти». І всі вирішили, що вона пішла на дно, а капітан Вісенте Пінсон, незважаючи на нещастя, яке спіткало його, боровся й далі за життя нашого екіпажу. Три дні ми не могли зорієнтуватись, де море і де небо, так нас жбурляли хвилі. Ми втратили змогу керувати каравелою і збилися з курсу, який, відпливаючи з Еспаньйоли, адмірал накреслив до широт Флореса.
Пан з властивою йому переконливістю умовляв матросів не занепадати духом, але сам, очевидно, вже втратив надію на наш порятунок. Я думаю так ось чому. Вночі адмірал, покликавши мене і Хуана Росу, звелів нам спорожнити одну бочку з-під морської води. Він наказав, щоб таємно від команди ми запечатали в бочку приготований ним звіт про відкриття нових земель. Я гадаю, що адмірал турбувався, щоб, коли ми загинемо, ця звістка як-небудь дійшла до християнських земель.
Звіт було написано на пергаменті і загорнуто в провощену тканину. Тихцем від усіх ми вночі запечатали його у бочку, засмолили і кинули у воду.
15 лютого після заходу сонця буря почала трохи вщухати: вартові повідомили, що десь удалині промайнули обриси землі, але темрява ночі і летючі по небу хмари перешкодили спостерігати надалі.
Розділ ІІ
НЕГОСТИННІ БЕРЕГИ