У нього аж мурашки поза спиною забігали на саму цю думку, бо він стільки набачився Айз Седай, що вистачить на ціле розважливе життя. Тут і однієї було забагато. Так оповідали всі легенди, і він на власній шкурі в цьому переконався. Проте Ранд не здивувався, коли ноги самі повели його до зовнішнього двору. Йому не судилося побачити Тар Валон — так ризикувати він не міг, ані зараз, ані в майбутньому, — але це була нагода хоч одним оком глянути на Престол Амерлін ще до свого від’їзду. Це ж те саме, що глянути на королеву. Що небезпечного може статися, якщо я просто здалеку подивлюся? Я не зупинятимуся і зникну ще до того, як вона дізнається, що я взагалі тут був.
Він прочинив важкі двері з залізним окуттям, що вели на зовнішній двір, і вийшов у тишу. Люди всіяли вартові галереї на верхівці всіх мурів, солдати із «оселедчиками» на маківці, слуги в лівреях, зашмарована челядь, що за роботами не встигла помитись, — усі тиснулися і штовхалися, діти сиділи на плечах дорослих і заглядали з-понад їхніх голів або протискувалися між людськими колінами чи спинами, щоби позирнути хоч одним оком. Усі балкони для лучників були напхані людьми, наче кошики яблуками, і навіть у вузьких бійницях на мурах можна було роздивитися обличчя. Щільний натовп оточив двір, утворивши таким робом подобу ще одного муру. І весь люд мовчки стояв і очікував.
Ранд став пробиратися уздовж стіни, перед кузнями і майстернями флетчерів, що оточували зсередини двір, — адже Фал Дара, хоча яка пишна й поважна, була фортецею, а не палацом, і все тут слугувало оборонній меті, — тихо перепрошуючи людей, яких зачепив по дорозі. Дехто насуплено обертався йому вслід, хтось здивовано повторно кидав погляд на його сакви і клунки, але тиші не порушив ніхто. Більшість навіть не завдали собі клопоту подивитися, хто це там позаду пхається.
Він височів над більшістю присутніх, а тому міг легко розгледіти, що відбувалося у дворі. Одразу за головною брамою вишикувалися в шеренгу вершники поруч зі своїми кіньми — усього чотирнадцять. Жоден із них не мав схожого обладунку, жоден не мав схожого меча і жоден не був схожий на Лана, проте Ранд не сумнівався, що це були Охоронці. Круглі обличчя, квадратні обличчя, довгі обличчя, вузькі обличчя, проте всі вони мали той характерний вигляд, ніби бачили те, чого не бачили інші, ніби чули те, чого не чули інші. Вони стояли невимушено, проте виглядали не менш смертоносними, ніж вовча зграя. І лише одна річ усіх їх об’єднувала: кожен із них був одягнений у плащ, що змінював колір, — такий плащ Ранд уперше побачив у Лана, — ті плащі наче розчинялися на тлі того, що було за їхніми спинами. Від стількох чоловіків у тих своїх плащах мерехтіло в очах і паморочилося в голові.
Кроків за десять попереду від Охоронців вишикувалися біля своїх коней жінки з відкинутими назад каптурами плащів. Тепер він міг порахувати їх. Чотирнадцять. Чотирнадцять Айз Седай. Це мали бути вони. Високі й низькі, стрункі й пишні, смагляві й світлошкірі, з довгим чи коротким волоссям, з волоссям, що спадало на плечі чи було заплетене у косу, їхній одяг був настільки ж різним, як і у Охоронців, і мав стільки ж кольорів і кроїв, скільки було й самих жінок. Але й між ними спостерігалася певна схожість, яка ставала очевидною лише тоді, коли вони стояли поряд, як-от зараз. Здавалося, що всі вони непідвладні часу. З такої відстані всі вони виглядали молодими, однак зблизька, він це знав, вони будуть схожі на Морейн. Молодаві з вигляду, і все ж не молоді, з гладенькою шкірою, однак зі зрілими обличчями і всезнаючими очима.
Зблизька? Ото йолоп! Ти вже й так підійшов надто близько! Спопели мене Світло, треба було мені піти довшим шляхом. Він почав пробиратися далі до своєї мети — ще одних окутих в залізо дверей у дальному кінці двору, але не міг відірвати очей.
Айз Седай незворушно ігнорували збірноту, зосередивши увагу на закритому паланкіні, що тепер стояв посеред двору. Коні, що його несли, стояли так непорушно, ніби їх міцно тримали за вуздечки конюхи, а проте біля паланкіна перебувала лише одна висока жінка з обличчям Айз Седай, і вона не звертала на коней ані найменшої уваги. Посох, який вона обома руками тримала вертикально перед собою, був заввишки як вона сама, а позолочений пломінь охоплював його вершечок — якраз на рівні її чола.
Лорд Аґельмар із молодцюватим виглядом і непроникним обличчям стояв лицем до паланкіна у протилежному кінці двора. Його темно-синій камзол з високим коміром прикрашали три бігучі руді лисиці, що символізували Дім Джаґад, а також чорний яструб, що визирає здобич, — символ Шайнару. Біля нього стояв Ронан, випробуваний роками, але й досі поставний; три викарбувані з червоного аватину лисиці вінчали високий посох, що його тримав у руках шамбаян. Ронан був колегою Елансу в управлінні фортецею — шамбаян і шатаян, — однак Елансу мало що залишила в його віданні, окрім урочистих заходів та служби секретаря лорда Аґельмара. «Оселедчики» на маківках обох чоловіків були білі, як сніг.
Усі вони — Охоронці, Айз Седай, володар Фал Дари та його шамбаян — стояли непорушно, наче закам’янілі. Численні глядачі, здавалося, затамували подих. Мимоволі Ранд сповільнився.
Несподівано Ронан тричі лунко вдарив посохом по широких камінних плитах під ногами, закликаючи до тиші:
— Хто йде сюди? Хто йде сюди? Хто йде сюди?
Жінка обабіч паланкіна у відповідь тричі вдарила своїм посохом.
— Хранителька печатей. Пломінь Тар Балона. Престол Амерлін.
— Чому ми мусимо вартувати? — запитав Ронан.
— Заради надії людства.
— Від кого захищати?
— Від полудневої Тіні.
— Як задовго нам вартувати?
— Від сходу сонця до сходу сонця, допоки обертається Колесо Часу.
Аґельмар уклонився, його «оселедчик» на маківці похитнувся на вітрі.
— Фал Дара дарує вам хліб, сіль і гостинність. Ласкаво просимо Престол Амерлін до Фал Дари, бо тут несуть варту, тут дотримуються Пакту. Уклінно просимо.
Висока жінка відхилила полог паланкіна, і звідти вийшла Престол Амерлін. Вона була темноволоса, без ознак старіння на обличчі, як і всі Айз Седай, і доки вона випростовувалася, окинула поглядом стовковище. Ранд аж здригнувся, коли вона ковзнула по ньому поглядом, йому здалося, що вона торкнулася до нього. Проте її погляд полинув далі, доки не зупинився на лорді Аґельмарі. Служнику лівреї опустився біля неї навколішки і підніс на срібній таці вологі рушники, які ще парували. Вона церемонно витерла руки і промокнула вологою тканиною обличчя.
— Я вдячна за вашу гостинність, сину мій. Нехай Світло осяє Дім Джаґад. Нехай Світло осяє Фал Дару і всіх її громадян.
Аґельмар знову вклонився.
— Ви виявили нам велику пошану, матінко. — Це прозвучало аж ніяк не дивно — вона називала його сином, а він її — матінкою, хоча порівнявши її гладеньку шкіру з його зморшкуватим обличчям, можна було би подумати, що він доводиться їй батьком, а то й дідусем. Поводилася вона не менш владно, ніж він.
— Дім Джаґад — ваш. Фал Дара — ваша.
З усіх боків почулися вітальні вигуки, розбиваючись об фортечні мури, наче буремні хвилі.
Тремтячи, Ранд поспішив до дверей, у безпечне місце, уже не переймаючись тим, що когось штовхнув ненавмисне. Це лише твоя клята уява. Вона навіть не знає, хто ти такий. Поки що не знає. Кров і попіл, якби вона знала... Він не хотів навіть думати, що могло би трапитися, якби вона знала, ким він був, чим він був. Що станеться, коли вона нарешті дізнається? Він замислився: а чи це, бува, не вона причетна до вітру на вершині башти, — Айз Седай були здатні на такі фокуси. І лише коли він нарешті протиснувся у ті двері і захряснув їх за собою, приглушивши вітальний гомін, що досі сповнював двір, аж тоді нарешті зітхнув із полегшенням.
Коридори тут були такі ж безлюдні, як і деінде, і він майже побіг. Перетнув менший внутрішній дворик, у центрі якого плюскотів водограй, а потім ще один коридор вивів його на вимощений каменем кінний двір. Сама Лордова стайня була прибудована до фортечного муру, це була висока і довга будівля з великими вікнами з внутрішнього боку стіни, а коней там тримали на двох поверхах. Кузня на іншому кінці дворика стояла пусткою, позаяк коваль і його помічники пішли дивитися урочисте прийняття.