Тема, головний стайничий з обвітреним обличчям, зустрів його у широких дверях глибоким поклоном, торкнувшись спершу чола, а потім — серця.
— Служу вам духом і серцем, мілорде. Чим Тема може вам прислужитися, мілорде?
Він не мав воїнського «оселедчика» на маківці, тож волосся Теми лежало на голові, наче перевернута сіра миска.
Ранд зітхнув.
— Усоте кажу тобі, Темо, що я не мілорд.
— Як мілорд скаже.
Цього разу поклін конюха був навіть глибший.
Саме ім’я Ранда спричинило це непорозуміння своєю схожістю з іншим іменем. Ранд аль’Тор. Аль’Лан Мандраґоран. У випадку Лана, згідно зі звичаєм Малкіру, благородна приставка «аль» позначала його як короля, хоча він сам ніколи її не використовував. У випадку ж Ранда, «аль» була просто частиною прізвища, хоча він якось чув, що колись давно, ще до того, як Межиріччя почали називати Межиріччям, вона означала «син такого-то». Однак декотрі слуги у фортеці Фал Дари витлумачили це так, ніби він також був королем, чи принаймні принцом. Усі його спроби переконати їх у протилежному лише спустили його до рівня лорда. Принаймні Ранд гадав, що спустили, бо він ще ніколи не бачив стільки поклонів і розшаркувань, навіть у присутності лорда Аґельмара.
— Осідлай мені Рудого, Темо. — Він уже затямив, що не варто й думати про те, щоби зробити це самому; Тема не дозволив би Рандові бруднити руки. — Я вирішив, що кілька днів поїжджу, щоб оглянути землі навколо міста. — Як тільки він опиниться верхи на своєму великому гнідому скакуні, через кілька днів він уже дістанеться річки Еринін або й перетне кордон із Арафелом. Потім вони мене нізащо не знайдуть.
Стайничий ледь не до землі схилився у поклоні і вже не розгинався.
— Вибачте мені, мілорде, — хрипким голосом прошепотів він. — Вибачте, але Тема не може цього виконати.
Ніяково червоніючи, Ранд схвильовано роззирнувся — надовкола не було ні душі, — схопив стайничого за плече і змусив випростатися. Навіть якщо він не міг перешкодити Темі та іншим так поводитися, він усе ж міг не допустити, щоби хтось це побачив.
— Чому ні, Темо? Темо, глянь на мене, будь ласка. Чому ні?
— Такий наказ, мілорде, — так само пошепки відповів Тема. Він усе опускав очі донизу, проте не зі страху, а з сорому, що не може виконати прохання Ранда. Для шайнарців сором означав те саме, що для інших людей — тавро злодія. — Жодному коневі не вільно покинути цю конюшню, доки не надійде інший наказ. Та й будь-яку іншу конюшню в фортеці, мілорде.
Ранд уже відкрив було рота, щоби заспокоїти стайничого, але натомість облизав губи.
— Жоден кінь із жодної стайні?
— Так, мілорде. Наказ надійшов щойно. Якусь хвилину тому, — голос Теми зміцнів. — Також зачинені всі брами, мілорде. Ніхто не може ні ввійти, ні вийти без дозволу. Навіть міський патруль, так сказали Темі.
Ранд зглитнув, але від цього відчуття, наче хтось стискає йому горло, не відступило.
— А той наказ, Темо... його дав лорд Аґельмар?
— Звісно, мілорде. Хто ж іще? Звісно, лорд Аґельмар не особисто оголосив наказ Темі, і навіть не чоловікові, який приніс Темі цей наказ, але ж, мілорде, хто ще може віддати такий наказ у Фал Дарі?
Хто ще? Ранд аж підскочив, коли пролунав лункий передзвін найбільшого дзвона на фортечній дзвіниці. До нього приєдналися інші фортечні дзвони, а за ними — й міські.
— Вибачте Темі таку нахабність, — перекрикував передзвони конюх. — Ви, мабуть, надзвичайно щасливі.
Ранду довелося кричати, щоби бути почутим.
— Щасливий? Чому?
— Урочисте прийняття завершилося, мілорде. — Тема жестом показав на дзвіницю. — Тепер Престол Амерлін запросить мілорда і мілордових друзів до себе на авдієнцію.
Ранд побіг з усіх ніг. Він іще встиг побачити здивування на обличчі Теми, а потім той зник із очей. Йому було байдуже, що подумав Тема. Тепер вона запросить мене до себе.
Розділ 3
Друзі та вороги
Ранд відбіг недалеко, лише до бічної брами за рогом стайні. Добігши туди, він перейшов на швидку ходу, щоб виглядати таким собі неспішним роззявою.
Аркоподібна брама була наглухо зачинена. Вона була неширока, через неї заледве проїхали би два вершники впритул, але, як і всі брами у зовнішній стіні, укріплена широкими смугами чорного заліза і надійно закрита товстим засувом. Перед брамою стояло двоє вартових у простих конічних шоломах і обладунках поверх кольчуги, за спинами у них виглядали довгі мечі. На грудях їхніх накидок-сюрко були нашиті чорні яструби. Одного із солдатів, Раґана, він трохи знав. У просвітах заборола на смаглявій щоці Раґана білів шрам від траллоцької стріли у формі трикутника. Його зморшкувате обличчя розпливлося в посмішці, коли той побачив Ранда.
— Мир тобі в поміч, Ранде аль’Торе, — Раґан ледь не кричав, щоби бути почутим у гомоні дзвонів. — Ти вибрався лупцювати по голові кролів чи й досі наполягаєш, що ота палиця — це лук?
Інший вартовий ступив убік, щоби бути посередині брами.
— І тобі мир у поміч, Раґане, — відповів Ранд, зупинившись навпроти вартових. Йому вартувало неабияких зусиль говорити спокійним голосом. — Ти добре знаєш, що це лук. Ти бачив, як я з нього стріляв.
— Жодної користі з нього верхи, — незадоволено відказав інший вартовий. Аж тепер Ранд упізнав його по глибоко посаджених, майже чорних очах, які, здавалося, ніколи не моргали. Вони витріщалися з-під шолома, ніби дві печери всередині іншої печери. Він подумав, що доля могла б обійтися з ним і жорстокіше, ніж просто відправивши Масиму стерегти ворота, хоча зараз уже не був у цьому настільки певний. Гіршим, мабуть, було би потрапити до рук Червоної Аджі.
— Він надто довгий, — додав Масима. — Я випущу три стріли з кінного лука, доки ти вкладеш одну в цього монстра.
Ранд силувано посміхнувся, ніби його насмішив жарт. З того, що він знав, Масима ніколи не жартував і тим паче не сміявся з жартів. Більшість чоловіків у Фал Дарі прийняли Ранда, бо він тренувався з Ланом, лорд Аґельмар частував його за своїм столом і, що найважливіше, — він прибув у Фал Дару в супроводі Морейн, Айз Седай. Але дехто не зміг забути того, що він — чужинець, тож ледве видушував із себе два-три слова в розмові, та й то коли була крайня потреба. Масима був найгіршим із цієї когорти.
— Мене він задовольняє, — сказав Ранд. — І якщо вже мова зайшла про кроликів, може, випустите мене, Раґане? Як на мене, тут забагато шуму й гамору. Краще вже пополювати на кроликів, навіть якщо жодного не вдасться упіймати.
Раґан упівоберта подивився на напарника, і в Ранда знову зажевріла надія. Раґан був товариським хлопцем, його поведінка повністю перекреслювала враження, яке справляв похмурий шрам, а ще йому начебто подобався Ранд. Але Масима вже заперечливо хитав головою. Раґан зітхнув:
— Не можна, Ранде аль’Торе. — Він непомітно кивнув головою у бік Масими, ніби це все пояснювало. Якби все залежало тільки від нього... — Нікому не дозволено виїжджати без письмового дозволу. Шкода, що ти не прийшов кілька хвилин тому. Наказ зачинити ворота на засув надійшов кілька хвилин тому.
— Але навіщо лорду Аґельмару тримати мене вдома? — Масима придивлявся до клунків за Рандовою спиною та до саков. Ранд намагався не звертати на нього уваги. — Я ж його гість, — провадив своєї Ранд, звертаючись до Раґана. — Клянуся честю, я міг поїхати будь-коли у минулі кілька тижнів. Для чого йому наказувати, щоб мене не випускали? Адже це лорд Аґельмар наказав?
У відповідь Масима моргнув, а його незмінна суворість тільки посилилася; здавалося, він майже забув про Рандові клунки.
Раґан засміявся:
— А хто ще міг віддати такий наказ, Ранде аль’Торе? Звісно, мені його передав Уно, але чий ще то міг бути наказ?
Масима, який не спускав очей із Рандового обличчя, навіть не моргнув.
— Я просто хочу прогулятися на самоті, оце й усе, — сказав Ранд. — В такому разі спробую погуляти в якомусь садку. Кроликів там не знайдеш, але хоча б натовпу такого нема. Нехай Світло осяє вас, і нехай мир вам допомагає.