Він пішов, не дочекавшись на благословення у відповідь, одразу ж вирішивши, що до жодного із садків не наблизиться за жодних обставин. Щоб мені спопеліти, якщо по завершенні всіх урочистостей у будь-якому з них не прогулюватимуться Айз Седай. Відчуваючи спиною погляд Масими, — а він був певний, що то дивився Масима, — Ранд намагався йти неквапно.
Передзвін урвався так раптово, що він аж оступився. Спливали хвилини. Дуже багато хвилин. Достатньо часу, щоби відвести Престол Амерлін у її палати. Достатньо часу, щоби вона вже послала по нього, а відтак оголосила розшук, коли його не знайдуть на місці. Щойно з очей зникла бічна брама, він знову перейшов на біг.
Біля казармових кухонь стояла Візнича брама, крізь яку до фортеці привозили провіант, але вона також була зачинена на засув, а крім того, перед нею маячіло ще й двоє вартових. Ранд пролетів мимо, через кухонний двір, так ніби ніколи не збирався зупинятися.
Собача брама, у задній стіні фортеці, що була заввишки і завширшки якраз для одного пішого чоловіка, також охоронялася. Він повернув назад, доки його не помітили вартові. Брам було не так багато, навіть у такій великій фортеці, проте якщо вже Собачу браму охороняли вартові, то всі інші й поготів.
Може, йому вдасться знайти достатньо довгу мотузку... Він піднявся сходами на вершину зовнішнього муру, на широкий зубчастий парапет. На такій висоті без жодного захисту було трохи лячно, а раптом знову налетить той вітер, однак звідси він міг бачити понад високі димарі і гостроверхі дахи міста аж до міських мурів. Навіть після більш ніж місячного перебування тут будинки й досі видавалися незвичними як на його межирічанське око. Їхні піддашшя сягали майже до землі, так ніби будинки були суцільними ґонтовими дахами, димарі були скошені, щоби не затримувався важкий сніг. Фортецю оточувала широка брукована площа, але вже за сотню кроків від стіни пролягали вулиці, що кишіли заклопотаними буденними справами людьми — крамарями у фартухах, що стояли під піддашками своїх крамниць, селянами у груботканому одязі, що приїхали до міста на продаж і на закупи, яточниками, торговцями і просто містинами, які збиралися групками, щоби, і в цьому можна було не сумніватися, обговорити несподіваний візит Престолу Амерлін. Він бачив, як вози і люди пропливали крізь одну з міських брам. Очевидно, вартові там ще не отримали наказу всіх зупиняти.
Ранд глянув у бік найближчої сторожової башти, й один із солдатів помахав йому рукою в рукавиці. Гірко усміхнувшись, він помахав у відповідь. Кожен фут муру перебував під пильним поглядом вартових. Перехилившись через амбразуру, Ранд оглянув неприступну кам’яну стіну — від пазів для переносних щитів аж до сухого рову далеко внизу. Двадцять кроків завширшки і десять завглибшки, він був обкладений гладенько відполірованим каменем. Низенька стіна, нахилена до фортеці, щоби за нею неможливо було заховатися, оперізувала рів, оберігаючи випадкового роззяву від падіння на його дно, засіяне лісом гострих, як лезо, шипів. Навіть маючи мотузку, по якій можна спуститися, і навіть якщо вартові його не помітять, перетнути рів йому понад сили. Те, що було задумано як останній засіб для стримування траллоків від проникнення усередину, цілком годилося для того, щоби стримати його.
Він раптом відчув смертельну втому. Приїхала Престол Амерлін, і виходу не було. Виходу не було, а Престол Амерлін була. Якщо вона знала, що він тут, якщо це вона наслала вітер, який на нього напав, у такому разі вона вже полювала на нього, полювала, послуговуючись силою Айз Седай. Навіть кролики мали більше шансів утекти від його лука. Проте він відмовлявся здаватися. Недаремно поміж людей ходила думка, що межиріченці можуть перевчити камінь або переконати осла, бо коли вже нічого не зоставалося, межиріченці з усіх сил трималися за свою впертість.
Спустившись зі стіни, Ранд побрів через фортецю. Він не зважав на те, куди йде, головне було бути не там, де його сподівалися побачити. Не наближатися ні до своєї кімнати, ні до жодної зі стаєнь, ні до воріт — Масима може не зважити на свару Уно і повідомити, що він намагався піти, — ні до саду. Усе, про що він міг думати, — це триматися подалі від будь-якої Айз Седай. Навіть від Морейн. Вона знала про нього. І незважаючи на це, вона не вжила жодних заходів. Поки що. Наскільки тобі відомо. А якщо вона передумала? Може, це вона викликала сюди Престол Амерлін?
На якусь мить, піддавшись розгубленості, він притулився до коридорної стіни, твердий камінь уп’явся йому у плече. Відсутнім поглядом хлопець заглядав у далеке ніщо і бачив те, чого бачити не хотів. Вгамований. А хіба було б так погано, якби все закінчилося? Справді закінчилося? Він заплющив очі, але й досі уявляв себе скоцюрбленим кроликом, якого загнали у безвихідь, а Айз Седай шмигляють навколо, наче круки. Вони майже завжди незабаром після того помирають — чоловіки, яких угамували. Вони втрачають бажання жити. Він надто добре пам’ятав слова Тома Мерриліна, щоби приректи себе на таке. Різко здригнувшись, хлопець поспішив далі по коридору. Не слід надовго зупинятися на одному місці, доки його не знайдуть. Скільки ж часу мине, доки вони тебе все одно знайдуть? Ти наче вівця у кошарі. Скільки часу? Він торкнувся руків’я меча в себе на поясі. Ні, не вівця. Ані для Айз Седай, ані для будь-кого іншого. Він почувався трохи як дурень, але був упевнений у собі.
Люди поверталися до своїх обов’язків. Долинув гомін голосів і гримотіння баняків з кухні, що знаходилася найближче до Великої зали, де сьогодні ввечері прийматимуть Престол Амерлін та її почет. Кухарки, посудомийки і хлопчики на побігеньках метушилися як посолені, а кухарські собаки бігали у своїх колесах-плетінках, обертаючи рожни з м’ясом. Він швиденько протиснувся крізь жар і випари, крізь пахощі спецій та варив. Ніхто зайвий раз на нього й не глянув, усі були надто заклопотані.
Службові приміщення, де в невеликих кімнатках проживали слуги, нагадували розворушений мурашник, позаяк чоловіки та жінки поспішали вдягнути свої святкові лівреї. Діти бавилися по кутках, щоби не плутатися під ногами. Хлопчаки розмахували дерев’яними мечами, а дівчатка гралися різьбленими ляльками, кілька з них заявили, що її лялька — це Престол Амерлін. Більшість дверей були відкриті навстіж, дверні пройми затуляли тільки заслони з бісеру. Зазвичай це означало, що дім був відчинений для гостей, проте сьогодні це лише означало, що господарі поспішали. Навіть ті, хто вклонявся Ранду, робили це ледь не на бігу.
Чи почує хтось із них, коли підуть прислуговувати, що його розшукують, і чи розкаже, що бачив його? Підійде до Айз Седай і розповість їй, де його можна знайти? Усі очі, які Ранд бачив по дорозі, тепер наче тихцем приглядалися до нього, зважували й розмірковували за його спиною. В його уяві навіть діти тепер дивилися прискіпливіше. Він знав, що це була всього лише його химорода — він був у цьому впевнений, інакше бути не могло, — але коли кімнатки челяді залишилися позаду, він почувався так, наче встиг вискочити з пастки, доки вона не захряснулася.
У деяких частинах фортеці було безлюдно, бо ті, хто там зазвичай працював, отримали несподіваний вихідний. У кузні зброяра не горів вогонь, мовчали ковадла. Тиша. Холод. Пустка. Але не зовсім пустка. У Ранда по спині забігали мурашки, він різко розвернувся. Нікого. Лише великі квадратні скрині з інструментами та повні оливи бочки для загартовування металу. Волосся на потилиці заворушилося, і він знову розвернувся. Молотки і щипці висіли собі на свої гачках на стіні. Він розлючено оглянув просторе приміщення. Тут нікого нема. Це всього лише моя уява. Той вітер, а потім Амерлін, от я й вигадую казна-що.
У дворі зброярні навколо Ранда одразу закружляв вітер. Мимоволі він аж підстрибнув від остраху, що той хоче його спіймати. На якусь мить він знову відчув той слабкий дух гнилизни і почув, як хтось лукаво засміявся в нього за спиною. Лише на мить. З переляку він обійшов увесь двір, пильно вдивляючись. Брукований грубим каменем двір стояв порожнем, якщо не брати до уваги його, звичайно. Це всього лише твоя клята уява! Але Ранд однаково побіг, і йому здалося, що він знову почув позаду сміх, але цього разу вже без вітру.