У дровітні відчуття чиєїсь присутності повернулося, наче там був ще хтось. Відчуття погляду, спрямованого на нього з-поміж високих штабелів нарубаних дров під довгими навісами, швидкого позиркування з-понад стосів висушених дощок і колод, що чекали на іншому кінці двору своєї черги потрапити в теслярню, наразі наглухо зачинену. Він відмовлявся роззиратися, відмовлявся міркувати про те, як одні й ті ж очі могли так швидко переміститися з місця на місце, перетнувши просторий двір від дровітні до навісу з дошками без жодного поруху, що його він би неодмінно помітив. Він був упевнений, що це були одні й ті самі очі. Уява. Або я вже потрохи божеволію. Він здригнувся. Ще ні. Заради Світла, прошу, ще ні. Він заціпеніло перетнув дровітню, а його невидимий спостерігач ішов услід.
У глибоких, освітлених лише кількома факелами коридорах, у коморах, заповнених мішками із сушеним горохом чи бобами, заставлених стелажами, ущерть наповненими зморщеною ріпою і буряком або заставленими винними бочками і діжками із соленою яловичиною чи барильцями з елем, ті очі завжди були з ним, іноді переслідуючи, іноді вже чекаючи на вході. Він так і не почув жодних кроків, окрім власних, не чув, як скрипіли двері, окрім як коли сам відчиняв і зачиняв їх, проте очі були там. Світло, я і справді божеволію.
А потім він відчинив двері до ще однієї комори, і до нього долинули людські голоси, людський сміх, що сповнив його полегшенням. Тут уже не буде невидимих очей. Він увійшов.
Половина приміщення була до стелі закладена мішками з зерном. На іншій половині кілька чоловіків утворили тісне півколо обличчям до однієї з голих стін. Здавалося, усі вони були у шкіряних жилетах і мали стрижки «під макітру», як різноробочі. Не було тут ні вояцьких «оселедчиків», ані ліврей. Не було й нікого, хто би міг випадково його видати. А якщо навмисно? Понад їхній тихий гомін почулося клацання гральних костей, а коли кості впали, хтось гучно розреготався.
За грою в кості спостерігав Лоял, задумано потираючи підборіддя пальцем, що був товстіший за великий палець найбільшого велетня, а його голова сягала майже до крокв, а це добрих два спани заввишки. Ніхто із гравців не звертав на нього уваги. Оґіри були не зовсім буденними відвідувачами Порубіжжя чи інших земель, однак тут їх знали і приймали, а Лоял пробув у Фал Дарі достатньо довго, щоби його поява викликала якусь особливу зацікавленість. Темний каптан оґіра був застебнутий на всі ґудзики аж до тугого комірця, а нижче пояса поли розходилися і накривали халяви чобіт, одну ж кишеню розпирало і тягло донизу щось важке. Книжки, припустив Ранд, бо знав його досить добре. Навіть спостерігаючи, як інші грають в азартні ігри, Лоял не забував про книги.
Незважаючи ні на що, Рандові губи розійшлися в широкій усмішці. Лоял часто справляв на нього таке враження. Оґір знав дуже багато про одні речі, дуже мало — про інші, але хотів знати все. Ранд досі пам’ятав, як він уперше побачив Лояла з тими його вухами з китичками, з бровами, які звисали, наче довгі вуса, і з тим носом завширшки як його обличчя, побачив тоді його і подумав, що перед ним траллок. Йому досі було за це соромно. Оґіри і траллоки. Мерддраал і сотворіння з найтемніших закутків опівнічних оповідок. Істоти з казок і легенд. Так він вважав до того, як полишив Емондів Луг. Але після від’їзду з дому він бачив надто багато живих казок, утілених у плоть і кров, щоби вибавитися від цієї впевненості. Айз Седай, невидимі спостерігачі і вітер, який упіймав його і не відпускав. Усмішка зникла йому з обличчя.
— Усі історії — реальні, — тихо промовив він.
Лоялові вуха смикнулися, і він повернув голову у бік Ранда. Коли роздивився, хто це, обличчя оґіра осяяла радісна усмішка, і він підійшов ближче.
— А, ось іти. — Його гудучий голос нагадував дзижчання велетенського джмеля. — Я не бачив тебе на прийнятті. Це одна річ, якої я ще не бачив. Навіть дві речі: шайнарське прийняття і Престол Амерлін. Вона виглядала втомленою, ти не помітив? Мабуть, це нелегко — бути Амерлін. Ще гірше, ніж бути старійшиною. — Він зупинився із задумливим виглядом, але тільки щоби перевести подих. — Скажи, Ранде, ти також граєш у кості? Тут грають у простішу гру, лише із трьома кубиками. У стеддінґу ми граємо чотирма. Знаєш, вони не дозволяють мені грати. Тільки повторюють: «Слава Будівничим!», але не роблять проти мене ставок. Думаю, це нечесно, а ти як гадаєш? Але кості в них справді доволі маленькі, — він насуплено глянув на свою долоню, достатньо велику, щоби накрити людську голову, — але все ж я переконаний...
Ранд схопив його за руку і перервав. Будівничі!
— Лояле, оґіри побудували Фал Дару, правда? Тобі відомо, як звідси можна вийти, окрім як через браму? Якийсь лаз у паркані? Стічна труба? Будь-що, головне, щоби можна було протиснутися чоловікові. Добре було б також у якомусь непримітному місці.
Лоял скривився у болісній гримасі, причому кінці його брів майже торкалися щік.
— Ранде, оґіри збудували Мафал Дадаранелл, але те місто було зруйноване під час Траллоцьких воєн. Оце, — і він легко торкнувся кам’яної стіни своїми широкими пучками, — збудували люди. Я міг би накидати план Мафал Дадаранелла, бо якось бачив його карти у старій книзі у стеддінгу Шанґтай, але про Фал Дару мені відомо не більше, ніж тобі. Щоправда, вона таки добротно збудована, га? Грубо, але добротно.
Ранд прихилився до стіни, міцно заплющивши очі.
— Я шукаю вихід, — прошепотів він. — Брами замкнені, вартові нікого не пропускають, але мені потрібен вихід.
— Але чому, Ранде? — поволі запитав Лоял. — Тут тебе ніхто не скривдить. З тобою все гаразд? Ранде? — Його голос раптом погучнішав. — Мете! Перрине! Здається, Ранд захворів.
Ранд розплющив очі й побачив, як його друзі піднімаються з гурту гравців у кості. Мет Коутон, довгов’язий, наче бузько, ледь помітно посміхався, ніби він бачив щось невидиме для всіх інших. Розкуйовджений Перрин Айбара був кремезний у плечах і дужий у руках від колишньої роботи підмайстром коваля. Обоє досі носили свій межиріченський одяг — простий і міцний, хоч і пошарпаний від тривалих блукань.
Мет вийшов із гурту чоловіків і кинув свої кості назад у півколо, один із гравців гукнув йому:
— Агов, південцю, не можна виходити з гри, коли виграєш.
— Це краще, ніж коли програєш, — відповів, сміючись, Мет.
Мимоволі він торкнувся рукою своєї куртки біля пояса, і Ранд здригнувся.
Під курткою у Мета був захований кинджал із рубіном на руків’ї, кинджал, з яким він ніколи не розлучався, з яким він не міг розлучитися. Це було заплямоване лезо із мертвого міста Шадар Лоґот, заплямоване і зурочене злом таким же страшним, як і сам Морок, злом, яке згубило Шадар Лоґот дві тисячі років тому, але й досі жило поміж занедбаних руїн. Ця напасть може вбити Мета, якщо він залишить собі кинджал, але вона уб’є його ще швидше, якщо він позбудеться його.
— Буде ще шанс відігратися, — насмішкуваті вигуки від чоловіків, що сиділи навколішки, означали, що вони не вірили в такий шанс.
Перрин, простуючи через кімнату вслід за Метом до Ранда, не відривав погляду від підлоги. Останнім часом Перрин завжди ходив із опущеними очима, а його плечі сутулилися, ніби під тягарем, що був заважкий навіть для його статури.
— Що сталося, Ранде? — запитав Мет. — Ти білий, як ота твоя сорочка. До речі, де ти розжився на весь цей одяг? Ти тепер став шайнарцем? Може, і я собі куплю такий камзол і добротну сорочку, — він потряс кишенею своєї куртки, від чого там забряжчали монети. — Здається, мені щастить у грі в кості. Варто мені торкнутися до них, як я одразу ж виграю.
— Тобі не доведеться нічого купувати, — втомлено відказав Ранд. — Морейн наказала замінити весь наш одяг. Наскільки мені відомо, його уже спалили, крім того, що зараз на вас обох. Імовірно, незабаром з’явиться і сама Елансу, щоб його забрати, і на вашому місці я б швиденько перевдягався, доки вона сама вас не роздягла. — Перрин так і не підвів очей, проте на його щоках запалали рум’янці, Метова ж посмішка розтяглася ширше, однак і вона здавалася силуваною.