Мет із Перрином також мали кілька несподіваних зустрічей у банях, проте лише Мет прикидався, що нічого особливого в цьому не було.
— Я не захворів. Мені просто треба звідси поїхати. Прибула Престол Амерлін. Лан сказав... він сказав, що тепер, коли вона тут, краще мені було би поїхати ще тиждень тому. Я мушу знайти вихід, але всі брами зачинені.
— Він так сказав? — Мет спохмурнів. — Нічого не розумію. Він би ніколи нічого не сказав проти Айз Седай. Чому ж зараз? Послухай, Ранде, мені Айз Седай подобаються не більше, ніж тобі, але вони нам нічого поганого не зроблять. — Щоб сказати це, він стишив голос і оглянувся через плече, чи не підслуховують гравці. Хоча Айз Седай боялися всі, однак у Порубіжних землях їх ніхто не ненавидів, а за зневажливий вислів у їхній бік вас могли побити або й гірше. — Поглянь на Морейн. Не така вона вже й погана, хоч і Айз Седай. Ти вже розмірковуєш, як старий Сен Буї, який сплітав свої небилиці у межиріченській корчмі «Винне джерело». Вона ж нам нічого не вдіяла, то й вони не стануть. Для чого їм це?
Перрин підвів очі. Жовті очі, які сяяли у тьмяному світлі відполірованим золотом. Морейн нам нічого не вдіяла? — подумав Ранд. Перринові очі були такі ж темно-коричневі, як і в Мета, коли вони поїхали з Межиріччя. Ранд не мав жодного уявлення, як сталася ця зміна. Перрин не хотів про це розповідати, та й ні про що інше, відколи це сталося, але трапилося це одночасно із сутулістю в його плечах та відстороненістю у поведінці, так наче він почувався самотнім навіть в оточенні друзів. Очі Перрина і кинджал Мета. Нічого цього б не сталося, якби вони не покинули Емондів Луг, а саме Морейн забрала їх звідти. Він знав, що це несправедливо. Вони, мабуть, загинули б від рук траллоків, а з ними — й більшість мешканців Емондового Лугу, якби вона не прибула в їхнє село. Але це не допомагало Перрину повернути його колишній безтурботний сміх чи прибрати кинджал з Метового поясу. А як же я? Якби я залишився вдома і досі був живий, чи став би я тим, чим став зараз? Принаймні я б не боявся того, що Айз Седай можуть зі мною вчинити.
Мет і досі запитально дивився на нього, а Перрин підняв голову настільки, щоб зиркнути на нього з-під лоба. Лоял терпляче чекав. Ранд не міг розказати їм, чому йому слід триматися подалі від Престолу Амерлін. Вони не знали, ким він насправді був. Лан знав, і Морейн знала. А також Еґвейн, і Найнів. Йому б хотілося, щоб ніхто про це не знав, та принаймні Мет і Перрин, та й Лоял також, вірили, що він такий, як був колись. Йому додумалося, що краще загинути, ніж дозволити їм довідатися, ніж бачити вагання і турботу, що їх він інколи помічав в очах Еґвейн і Найнів, навіть коли вони намагалися триматися якнайдостойніше.
— Хтось... за мною спостерігає, — врешті-решт сказав він. — Слідкує за мною. А проте... Проте нікого поблизу нема.
Голова Перрина сіпнулася, а Мет облизав губи і зашепотів:
— Щезник?
— Звісно, що ні, — пирхнув Лоял. — Як би міг один із безоких проникнути у Фал Дару, в місто чи фортецю? За законом ніхто не має права ховати обличчя у межах міських мурів, а ліхтарникам доручено освітлювати вулиці цілу ніч, щоби не залишилося жодної тіні, де міг би сховатися мерддраал. Це неможливо.
— Стіни — не перешкода для щезника, — пробурмотів Мет. — Особливо, коли він хоче кудись проникнути. Не знаю, чи можуть йому якось перешкодити закон або ліхтарі.
Мет уже не був схожий на того хлопця, який ще якихось пів року тому вважав щезників вигадками менестрелів. Він також устиг побачити надто багато.
— А ще був вітер, — додав Ранд. Його голос уже не тремтів, коли він розповідав їм, що сталося на вершині башти. У Перрина руки стиснулися у кулаки, аж захрустіли суглоби. — Я просто хочу звідси поїхати, — закінчив Ранд. — Хочу податися на південь. Кудись далеко. Кудись далеко звідси.
— Але якщо зачинені брами, — сказав Мет, — як нам звідси вибратися?
Ранд витріщився на нього:
— Нам? — Він мусив поїхати один. Кожен, хто перебуватиме з ним, рано чи пізно опиниться в небезпеці. Він сам тепер небезпечний, і навіть Морейн не могла сказати, скільки часу все це триватиме. — Мете, ти знаєш, що повинен поїхати у Тар Валон разом із Морейн. Вона сказала, що це єдине місце, де тебе можуть розлучити з тим клятим кинджалом без загрози для твого життя. І ти знаєш, що станеться, якщо ти залишиш його собі.
Мет торкнувся рукою куртки, під якою ховався кинджал, навіть не усвідомлюючи, що робить.
— «Дарунок Айз Седай — наживка для риби», — процитував він. — А може, я не хочу ковтати гачок? Може, те, що вона хоче зробити у Тар Балоні, — гірше, ніж не робити зовсім нічого? А може, вона бреше? Правда, яку тобі говорять Айз Седай, ніколи не є тією правдою, на яку ти сподіваєшся.
— А може, ти хочеш продовжити сипати заяложеними приповідками? — запитав Ранд. — «Південний вітер несе щирого гостя, а північний вітер — порожній дім»? «Свиня зостанеться свинею, скільки не покривай її золотом»? А може: «Не згадуй ножиць при вівцях»? «Слова дурня — як порох»?
— Спокійно, Ранде, — тихо сказав Перрин. — Не треба так грубо.
— Не треба? А може, я не хочу, щоб ви двоє їхали зі мною, бо ви завжди плутаєтеся під ногами, шукаєте пригод на свою голову і чекаєте, що я вас витягну. Ви ніколи про це не задумувалися? Щоб мені згоріти, ви не думали, що я втомився бачити вас повсюди, куди не гляну? Ви завжди тут, і я вже втомився. — Образа на обличчі Перрина ранила його, як ножем, але він безжально продовжував. — Тут дехто вважає мене лордом. Лордом! Може, мені це до вподоби. Та подивіться на себе — граєте в кості з конюхами. Коли я вирішу піти, то піду сам. Ви ж можете податися у Тар Валон чи хоч повіситися, але я поїду сам.
Мет аж закам’янів на обличчі і стиснув кинджал поверх куртки так, що аж пальці побіліли.
— Якщо ти так хочеш, — сказав він холодно. — Я гадав, що ми були... Як тобі завгодно, аль’Торе. Але якщо я вирішу поїхати у ту саму мить, що й ти, я собі поїду, а ти можеш триматися від мене подалі.
— Ніхто нікуди не їде, — сказав Перрин, — якщо брами зачинені.
Він знову втупився у підлогу. Гравці в кості вибухнули сміхом, коли хтось програв, і цей звук відбився від стіни.
— Ви можете поїхати чи залишитися, — сказав Лоял, — разом чи поодинці, це не має значення. Ви всі троє — та’верени. Навіть я це бачу, хоча в мене й нема такого таланту, лише висновуючи з того, що відбувається навколо вас. І Морейн Седай так само каже.
Мет здійняв руки догори.
— Досить уже, Лояле. Я більше не хочу про це чути.
Лоял заперечно похитав головою.
— Хочеш ти це чути чи ні, це все одно правда. Колесо Часу плете Візерунок Епохи, використовуючи людські життя замість ниток. А ви троє — та’верени, центральні точки цього плетива.
— Не треба, Лояле.
— Деякий час Колесо змінюватиме Візерунок навколо вас трьох, що б ви не робили. І те, що ви робите, диктуватиметься радше Колесом, а не вашою волею. Та’верени тягнуть історію за собою і формують Візерунок самим лише своїм існуванням, але Колесо вплітає та’веренів на значно вищому рівні, ніж інших людей. Куди б ви не пішли і що б не робили, доки Колесо не вирішить по-іншому, ви будете...
— Досить! — закричав Мет.
Гравці в кості озирнулися, а Мет витріщився на них у відповідь, доки ті не повернулися знову до гри.
— Вибач, Мете, — загуркотів Лоял. — Я знаю, що забагато говорю, але я не хотів...
— Я тут залишатися не збираюся, — сказав Мет до крокв. — З язикатим оґіром і дурнем, на чию голову навіть капелюх не налазить. Ти йдеш, Перрине?
Перрин зітхнув і глипнув на Ранда, потім ствердно кивнув.
Ранд дивився їм услід, так наче його образливі слова гнали їх палицею. Я мушу поїхати сам. Допоможи мені, Світло, я мушу.