— Але Морейн...
— Вона не ходить у підземелля допитувати майстра Фейна. Його до неї приводять. Але вона вже багато тижнів його не викликала. Повір мені, там ти будеш у безпеці.
Проте Ранд вагався. Падан Фейн.
— А навіщо ти взагалі навідуєш торговця? Він Друг Морока, він сам у цьому зізнався, та ще й найгірший з можливих. Щоб мені згоріти, Еґвейн, він же привів траллоків до Емондового Лугу! Це мисливський собака самого Морока, як він про себе говорить, і він винюхував мій слід від самої Ночі Зими.
— Але тепер він під надійною сторожею за залізними ґратами, Ранде. — Тепер уже вона завагалася і дивилася на нього прохальним поглядом. — Ранде, він приїжджав на своєму фургоні у Межиріччя щовесни, відколи я народилася. Він знає усіх тих людей, яких знаю я, всі місця. Як не дивно, чим довше він сидить в ув’язненні, тим більше схожим на себе стає. Так ніби звільняється від Морока. Він знову сміється, розповідає кумедні історії про мешканців Емондового Лугу, а інколи — про місця, про які я раніше ніколи не чула. Іноді він знову стає собою колишнім. Мені просто хочеться поговорити з кимось про дім.
Відколи я почав тебе уникати, подумав Ранд, і відколи Перрин почав уникати всіх, а Мет увесь свій час став витрачати на азартні ігри й гулянки.
— Мені не слід було так зосереджуватися на собі, — пробурмотів він і зітхнув. — Гаразд, якщо Морейн гадає, що це безпечно для тебе, то, мабуть, буде безпечно і для мене. Але ти не повинна в це втручатися.
Еґвейн підвелася і, щоб не зустрічатися з ним поглядом, зосередила всю увагу на поправлянні сукні.
— Адже Морейн сказала, що це безпечно? Так, Еґвейн?
— Морейн Седай ніколи не забороняла мені відвідувати майстра Фейна, — обережно промовила вона.
Він довго дивився на неї, а потім спалахнув:
— Ти її не запитувала. Вона не знає. Еґвейн, це нерозумно. Падан Фейн — Друг Морока, до того ж найгірший із них.
— Він у клітці під замком, — стримано сказала вона, — і я не мушу питати дозволу в Морейн на кожен свій крок. А тобі вже запізно старатися робити так, як хоче Айз Седай. То ти йдеш?
— Я знайду підземелля і без тебе. Вони шукають або шукатимуть мене, і для тебе ж буде гірше, якщо тебе побачать у компанії зі мною.
— Без мене, — незворушно відповіла вона, — ти заплутаєшся у власних ногах і впадеш просто до ніг Амерлін, а потім в усьому зізнаєшся, намагаючись викрутитися.
— Кров і попіл, тобі місце в Жіночому Колі вдома. Якби чоловіки були такими незграбами і хирляками, як ти вважаєш, то ми б ніколи...
— Ти збираєшся стояти тут і просторікувати, доки тебе не знайдуть? Збирай манатки, Ранде, і ходи зі мною.
Не чекаючи на відповідь, вона розвернулася і пішла по коридору. Бурмочучи собі під ніс, він послухався.
У дальніх переходах їм траплялося мало людей — загалом це були слуги, але Ранду здавалося, що всі вони звертають на нього особливу увагу. Не на чоловіка, який зібрався у дорогу, а на нього, Ранда аль’Тора. Він знав, що це всього лише його уява — принаймні на це сподівався, і попри те не відчув полегшення, коли вони зупинилися у переході, глибоко під фортецею, перед високими дверима, окутими залізом так надійно, наче це була зовнішня стіна. У дверях було невелике заґратоване віконце, під яким висіло стукальце.
Крізь решітку Ранд міг роздивитися голі стіни і двох солдатів із «оселедчиками» на маківці, що з непокритими головами сиділи при лампі за столом. Один із них гострив кинджал довгими, повільними помахами точила. Свого заняття він не перервав ні на мить, коли Еґвейн постукала у двері, — почувся різкий звук удару заліза об залізо. Інший чоловік з похмурим і байдужим обличчям глянув на двері, ніби роздумуючи перед тим, як підвестися і підійти. Він був приземкуватий і кряжистий, очима ледь сягав решітки у дверях.
— Чого вам треба? А, це знову ти, дівчино. Прийшла побачитися зі своїм приятелем? А це хто?
Він навіть кроку не ступив, щоби відчинити двері.
— Це мій друг, Чанґу. Він також хоче провідати майстра Фейна.
Чоловік пильно вивчав Ранда, його верхня губа здригнулася, оголивши зуби. Ранд сумнівався, що це така посмішка.
— Так, — нарешті промовив Чанґу. — Так, то ти високий? Високий.
І дорого одягнутий як на своє походження. Тебе хтось спіймав замолоду на Східних відрогах і приручив? — Він відсунув засуви і ривком відчинив двері. — То заходьте вже, якщо прийшли. — В його голосі був насміх. — Обережно, не зачепіться головою, мілорде.
Йому це не загрожувало, двері були такі високі, що в них вільно пройшов би і Лоял. Ранд увійшов услід за Еґвейн, суплячись і гадаючи, чи цей Чанґу не завдасть їм клопоту. Це був перший неґречний шайнарець з усіх, яких зустрічав Ранд, навіть Масима був усього лиш різкий, але ввічливий. Однак цей парубок лише захряснув за ними двері і засунув важкі засуви, потім підійшов до якогось стелажа по той бік столу і взяв звідти один ліхтар. Інший солдат так і не відірвався від гостріння свого ножа, навіть голови не підняв. Кімната була порожня, окрім стола, лавок і стелажа та купи соломи на підлозі, тут були ще одні двері з залізним окуттям, що вели углиб підземелля.
— Вам знадобиться трохи світла, — сказав Чанґу, — там, у темряві, де сидить ваш приятель. — Він засміявся якось хрипло й невесело і запалив ліхтар. — Він на вас чекає. — Чанґу тицьнув ліхтаря Еґвейн і якось нетерпляче відчинив внутрішні двері. — Чекає на вас. Отам, у темряві.
Ранд стривожено зупинився, завагавшись поміж чорнотою попереду та вишкіреним Чанґу позаду, але Еґвейн схопила його за рукав і потягнула всередину. Двері захряснулися, ледь не зачепивши його п’яти, забряжчали дверні засуви. Зосталося тільки світло від ліхтаря — невеличка плямка в облозі суцільної темряви.
— Ти впевнена, що він випустить нас назад? — запитав Ранд. До нього дійшло, що солдат навіть не глянув на його меч і лук, навіть не запитав, що було в його клунках. — Якісь вони не надто пильні вартові. Ми цілком могли прийти сюди, щоб звільнити Фейна.
— Вони мене добре знають, — сказала вона, але її відповідь прозвучала тривожно, тож вона поспішно додала: — З кожним моїм приходом вони чомусь стають гіршими. Усі вартові. Злішими, роздратованішими. Коли я прийшла сюди вперше, Чанґу жартував, а з Нідао тепер навіть слова не витиснеш. Хоча, гадаю, служба в такому місці не додає ні веселості, ні сердечності. Може, мені це здається. Втім, це місце не додає радощів і моєму серцю.
І попри те вона впевнено тягла його у чорноту. Вільну руку він тримав на мечі.
У тьмавому світлі ліхтаря виднівся широкий коридор із ґратами з посмугованого заліза по обидва боки, що правили за передню стінку кам’яних камер. Лише у двох камерах, які вони проминули, були в’язні. Арештанти сиділи на своїх вузьких нарах і затуляли руками очі від світла, що било їм у вічі, дивлячись крізь пальці. І хоча їхні обличчя були прикриті, Ранд знав, що вони спопеляють їх своїми поглядами: їхні очі блищали у світлі ліхтаря.
— Отой любить випити і побитися, — прошепотіла Еґвейн, вказуючи на кремезного чоловіка із збитими кісточками. — Цього разу він власноруч розтрощив загальну залу у міській корчмі і серйозно травмував кількох чоловіків. — Інший в’язень мав на собі розшитий золотом камзол з широкими рукавами і начищені чоботи зі спущеними халявами. — Цей хотів поїхати з міста, не заплативши за проживання у корчмі, — при цьому вона голосно пирхнула, бо її батько був власником корчми, а також мером Емондового Лугу, — а ще він заборгував чи не пів дюжині крамарів і торговців за товар.
Чоловіки загарчали до них, і їхня гортанна лайка була гірша за ту, яку Ранд колись чув від охорони торговців.
— Їм також гіршає з кожним днем, — сказала вона силувано і прискорила ходу.
Еґвейн настільки випередила його, що коли Ранд підійшов до камери Падана Фейна у самому кінці коридору, то був далеко поза плямою світла. Хлопець так і зупинився там, у тіні, поза досяжністю світла ліхтаря.
Фейн сидів на тапчані, очікувально нахилившись уперед, так ніби чекав на їхній прихід, як і сказав Чанґу. Це був кістлявий чоловік із гострим поглядом, довгими руками і великим носом, ще більш знеможений, аніж пам’ятав його Ранд. Знеможений не від перебування у підземеллі — їжу тут подавали ту саму, що й слугам, і навіть найзапекліший в’язень не був обділений, — а від того, чим він займався до свого прибуття у Фал Дару.