Його вигляд розбудив спогади, яких Ранд радо би уникнув. Ось Фейн переїжджає на своєму великому торговому фургоні Фургон ний міст, прибуває в Емондів Луг напередодні Ночі Зими. А в Ніч Зими прийшли траллоки, які убивали, палили і полювали. Полювали на трьох юнаків, як сказала Морейн. Полювали на мене, якщо вони про це знали, і використали Фейна як мисливського пса.
Коли Еґвейн наблизилася, Фейн підвівся, навіть не затуляючи очей і не мор гаючи від світла. Він усміхнувся до неї, посмішка торкнулася лише його губ, а потім підняв очі понад її головою. Дивлячись просто на Ранда, що ховався у чорноті за межами світла, він тицьнув у його бік довгим пальцем.
— Я відчуваю, як ти там ховаєшся, Ранде аль’Торе, — сказав він майже наспівно. — Ти не заховаєшся ні від мене, ні від них. Ти гадав, усе закінчилося? Проте битва ніколи не закінчується, аль’Торе. Вони прийдуть по мене, вони прийдуть по тебе, і війна триватиме далі. Житимеш ти чи помреш, для тебе вона ніколи не закінчиться. Ніколи.
Зненацька він почав співати:
Його рука впала, а очі закотилися і в’ялилися кудись угору, у темряву. Його губи спотворила крива посмішка, десь із глибини його горла вирвалося хотіння, наче він побачив щось кумедне.
— Морд знає більше, ніж ви всі. Морд знає.
Еґвейн відступала від камери, аж доки не наткнулася на Ранда, і тепер лише край світлового кола сягав ґрати Фей нової камери. Темрява огорнула торговця, та вони й далі чули його хотіння. Навіть не бачачи його тепер, Ранд знав, що Фейн досі вдивляється у порожнечу.
Здригнувшись, він прибрав руку з руків’я свого меча.
— Світло! — хрипло промовив хлопець. — Оце, по-твоєму, він став схожий на колишнього себе?
— Іноді йому краще, а іноді — гірше. — Голос Еґвейн звучав непевно. — Зараз гірше, значно гірше, ніж зазвичай.
— Цікаво, що він там бачить. Він божевільний — в’ялиться на кам’яну стелю у темряві. — Якби там не було кам’яної кладки, він би дивився просто на жіночу половину. Де знаходиться Морейн і Престол Амерлін. Він знову здригнувся. — Він збожеволів.
— Це була погана ідея, Ранде. — Оглядаючись на камеру, вона відтягнула його подалі і стишила голос, так ніби Фейн міг їх підслухати. До них долітало Фей нове хотіння. — Навіть якщо тут не шукатимуть, я не можу залишитися тут, коли він у такому стані, і, гадаю, тобі також не варто. Сьогодні на нього щось найшло... — Вона схвильовано зітхнула. — Є ще одне місце, де буде навіть безпечніше заховатися, ніж тут. Я не згадувала про нього раніше, бо сюди тебе було легше провести, проте вони ніколи не стануть шукати на жіночій половині. Ніколи.
— Жіночій половині!.. Еґвейн, Фейн збожеволів, але ти збожеволіла ще більше. Не можна заховатися від шершнів у їхньому гнізді.
— А яке місце може бути краще? В яку частину фортеці не зайде жоден чоловік без запрошення жінки, навіть лорд Аґельмар? В якому іншому місці їм і на гадку не спаде шукати чоловіка?
— А в якому місці фортеці аж кишить від Айз Седай? Це дурня, Еґвейн.
Тицяючи пальцем у його клунки, вона провадила далі так, ніби все вже вирішено.
— Тобі треба замотати меч і лук у свій плащ, тоді буде здаватися, ніби ти несеш мої речі. Ми без зусиль знайдемо тобі якийсь шкіряний жилет і простішу сорочку. Але тобі доведеться трохи згорбитися.
— Кажу тобі, я цього не робитиму.
— Оскільки ти поводишся, як упертий мул, то залюбки зіграєш роль моєї в’ючної травинки. Ну хіба що ти хочеш залишитися тут унизу разом із ним.
Крізь темні тіні до них долинув насмішкуватий шепіт Фейна.
— Битва ніколи не закінчується, аль’Торе. Морд знає.
— У мене більше шансів зістрибнути з муру, — пробурчав Ранд. Але він зняв свої клунки і став загортати меч, лук і сагайдак, як вона запропонувала.
Фейн продовжував сміятися в темряві.
— Ніколи не закінчується, аль’Торе. Ніколи.
Розділ 4
Авдієнція
Наодинці у своїх покоях на жіночій половині Морейн поправила на плечах вишиту витим плющем і виноградом шаль і оцінила результат у високому оправленому дзеркалі, що стояло в кутку. Коли вона сердилася, її великі темні очі ставали гострими, наче у яструба. Зараз же її погляд, здавалось, просвердлював посріблене скло. Після її прибуття до Фал Дари лише завдяки щасливому випадку шаль знайшлася в її саквах. Прикрашені сліпучим білим Пломенем Тар Балона по центру спини й облямовані довгими кольоровими торочками по краях, що засвідчували її приналежність до Аджі — торочки у Морейн були блакитні, як вранішнє небо, — шалі рідко носили за межами Тар Балона, та й там лише у Білій Вежі. Лише виняткові події у Тар Балоні, не беручи до уваги засідань Ради Вежі, передбачали дотримання всіх формальностей, включно із носінням шалей, а за межами Сяйливих Мурів сам вигляд Пломеня міг змусити людей тікати, ховатися чи навіть привести Дітей Світла. Стріла білоплащника була не менш смертоносною для Айз Седай, як і для будь-кого іншого, і Діти були надто хитрі, щоби дозволити Айз Седай помітити лучника до вистрілу, доки вона ще могла цьому якось зарадити. Морейн геть не сподівалася, що у Фал Дарі доведеться вдягати шаль. Проте під час авдієнцїї у Престолу Амерлін правила цього вимагали.
Морейн була стрункою, зовсім не високою і кругловидою. Через притаманну всім Айз Седай невизначеність віку вона часто здавалася молодшою, ніж була насправді, однак її владна грація і впевнена постава вивищували її у будь-якому товаристві. Манера поведінки, що вкорінилася за роки її виховання у кайренському королівському палаці, не розвіялася, а навпаки — лише посилилася за багато років перебування у статусі Айз Седай. Морейн знала, що сьогодні все це їй знадобиться. Проте її спокій був удаваний. Мабуть, трапилося щось надзвичайне, бо чому б тоді вона приїхала особисто? — уже з десяток разів Морейн мучила себе цим питанням. Але натомість виникали тисячі інших питань. Що це за проблеми і кого вона обрала собі у супровід? Чому тут? Чому тепер? Не можна допустити, щоб зараз усе зійшло на пси.
Світло зблиснуло на поверхні персня з Великим Змієм на правій руці, коли вона торкнулася делікатного золотого ланцюжка, вплетеного у темне волосся, що спадало хвилями до плечей. Із ланцюжка у центрі чола звисав прозорий блакитний камінь. Чимало у Білій Вежі знали про фортелі, що їх вона могла викидати за допомогою цього каменя. Це був лише відполірований шматочок блакитного кристалу, який вона використовувала під час навчання ще юною дівчинкою, не маючи навіть із ким порадитись. Та дівчинка пам’ятала перекази про анґріали і про ще потужніші са’анґріали — ті знамениті релікти Епохи Легенд, що дозволяли Айз Седай зачерпувати більше Єдиної Сили, з якою можна було безпечно вправлятися без сторонньої допомоги, — пам’ятала і думала, що така концентрація взагалі необхідна для направляння. Її сестри з Білої Вежі знали кілька її фокусів і підозрювали про існування інших, у тому числі й тих, про які вона навіть не здогадувалася, але які приголомшили її, коли вона про них дізналася. Те, що вона робила за допомогою каменя, було простим і незначним, і лише деколи корисним — до таких речей додумалася б і дитина. Та якщо Амерлін супроводжують не ті жінки, цей кристал може вивести їх із рівноваги, через усілякі побрехеньки про нього.