Мін завагалася, а тоді повільно витягла ніж із піхов, що висіли у неї на поясі. Вона обережно подала ніж Еґвейн, готова схопити її за руку в разі потреби.
Еґвейн затамувала подих і витягла руку в напрямку ножа. Рука від плеча легенько затремтіла. Коли пальці наблизилися до руків’я на фут, їх раптом звело судомою. Не відводячи очей від власної руки, вона намагалася проштовхнути її вперед. Судома пробігла аж по плече, звиваючи м’язи в тугий вузол. Застогнавши, вона відкинулася назад, розтираючи руку і змушуючи себе думати про те, щоб не торкатися ножа. Потроху біль став вщухати.
Мін ошелешено дивилася на неї:
— Що?.. Я не розумію.
— Дамані заборонено торкатися будь-якої зброї. — Вона згинала й розгинала руку, відчуваючи, як зникає скутість. — Нам навіть м’ясо нарізають. Я не хочу себе вбити, але я б не змогла, навіть якби захотіла. Дамані ніколи не залишають саму там, де вона могла би кинутися з висоти... це вікно забите цвяхами... чи там, де вона могла би втопитися.
— Це добре. Тобто я хочу сказати... Я навіть не знаю, що я хочу сказати. Якби ти стрибнула у воду, ти могла би врятуватися.
Еґвейн продовжувала говорити, наче не чуючи Мін:
— Вони дресирують мене, Мін. Сул’дам і айд’ам мене дресирують. Я не можу торкнутися жодної речі, варто мені лише подумати про неї як про зброю. Кілька тижнів тому я подумала про те, щоби вдарити Рінну глеком по голові, і після цього три дні не могла налити собі води, аби вмитися. На мить уявила собі цей глечик знаряддям, і все — мусила не тільки відкинути думку вдарити її глеком, мусила переконувати себе, що я ніколи за жодних обставин її не вдарю. Тільки після цього я знову змогла цим глечиком користуватися. Вона звідкись про це дізналася, сказала мені, що я маю робити, але не дозволила мені вмиватися будь-де, а тільки тут, користуючись лише цим глечиком та мискою. Тобі ще пощастило, що це тралилось, коли тебе не було. Рінна подбала, щоб я упродовж цих днів вкривалася потом з ранку до вечора, аж доки знесилена падала в ліжко... Я намагаюся їм опиратися, проте вони дресирують мене, як ото дресирують Пуру. — Вона ляснула себе долонею по губах і застогнала крізь зціплені зуби: — її звати Рима. Я маю пам’ятати її ім’я, а не прізвисько, яке вони їй дали. Її звати Рима, вона — Айз Седай, із Жовтої Аджі, і вона бореться з ними так довго і так уперто, як тільки може. Це не її провина, що у неї не зостається сил боротися далі. Хотіла б я знати, хто та інша сестра, про яку згадувала Рима. Хотіла я б знати її ім’я. Мін, запам’ятай нас обох. Рима, з Жовтої Аджі, і Еґвейн аль’Вір. Не Еґвейн дамані; Еґвейн аль’Вір з Емондового Лугу! Обіцяєш?
— Ану припини! — гаркнула Мін. — Припини цієї ж миті! Якщо тебе кораблем повезуть до Шончану, я буду з тобою. Але навряд чи до цього дійде. Ти знаєш, що я читала знаки навколо тебе, Еґвейн. Я там майже нічого не зрозуміла, і зазвичай не розумію, але я бачила речі, які, я в цьому впевнена, пов’язують тебе з Рандом, і з Перрином, і з Метом, і... навіть з Ґаладом, хай Світло допоможе тобі, дурепі. Хіба щось із цього може відбутися, якщо шончанці повезуть тебе аж за океан?
— Можливо, вони мають завоювати весь світ, Мін. Якщо вони завоюють світ, то чому Ранд, і Ґалад, і всі інші не можуть зрештою опинитись у Шончані?
— Ти дурнувата гуска!
— Я лише міркую розсудливо, — заперечила Еґвейн. — Я не збираюся здаватися, доки дихаю, але не вірю, що мені вдасться колись зняти ай’дам зі своєї шиї. Так само як не вірю, що хтось зупинить шончанців. Мін, якщо цей капітан візьме тебе на корабель, пливи з ним. Хоч хтось із нас буде на волі!
Нараз двері широко розчинилися, і до кімнати увійшла Рінна.
Еґвейн миттю скочила на ноги й низько вклонилася, Мін зробила так само. Кімнатка була така крихітна, що місця для уклонів було замало, проте для шончанців правила етикету були понад усе.
— День відвідин, так? — мовила Рінна. — Я забула. Проте навчання повинно відбуватися навіть і цього дня.
Еґвейн дивилася, не зводячи очей, як сул’дам зняла з гачка браслет, відкрила його і знову застібнула собі на руці. Вона не могла побачити, як вона це робить. Якби ж вона могла промацати Єдиною Силою, то зрозуміла б, але ж Рінна одразу б це помітила. Щойно браслет зімкнувся навколо зап’ястка Рінни, на її обличчі з’явився вираз, від якого в Еґвейн обірвалося серце.
— Ти направляла, — промовила Рінна, голосом удавано м’яким, але в очах у неї жевріли іскри гніву. — Ти знаєш, що це дозволяється лише тоді, коли ми довершені. — В Еґвейн пересохло в роті. — Можливо, я була з тобою надто поблажлива. Можливо, ти гадаєш, що твоя цінність дає тобі право порушувати правила? Мабуть, я зробила помилку, дозволивши тобі залишити старе ім’я. В дитинстві я мала кішечку, яку звали Тулі. Відтепер це твоє ім’я. Йди, Мін. Твоє відвідування Тулі закінчилося.
Мін затрималася лише на мить, аби кинути на Еґвейн страдницький погляд. Хоч що б сказала чи зробила Мін, це могло тільки погіршити справу, та Еґвейн не могла не дивитися тужливо на двері, що зачинилися за подругою. Рінна всілася на стілець, подивилася на Еґвейн, насупивши брови:
— Мушу тебе суворо за це покарати. Нас обох захочуть бачити при Дворі Дев’яти Місяців — тебе завдяки тому, що ти вмієш робити, мене — через те, що я твоя сул’дам, — і я не дозволю тобі зганьбити мене в очах імператриці. Я зупинюся, коли ти скажеш мені, як тобі подобається бути дамані, і якою слухняною ти будеш надалі. І, Тулі! Скажи це так, аби я повірила кожному твоєму слову.
Розділ 43
План
Мін вибігла з кімнати під низьке склепіння коридору, коли її наздогнав перший пронизливий крик. Впившись нігтями в долоні, вона мимоволі хитнулася назад, до дверей, але змусила себе зупинитися. Сльози бризнули їй з очей. Допоможи мені Світло, хай що я зроблю, вийде лише на гірше. Еґвейн, пробач мені. Пробач.
Почуваючись не просто безсилою, а й зрадницею, вона підібрала спідниці й побігла геть, а крики Еґвейн переслідували її. Лишатися тут вона не могла, але картала себе за боягузтво. Заливаючись сльозами, сама не помітила, як опинилася на вулиці. Збиралася повернутися до своєї кімнати, але тепер відчула, що не може цього зробити. Її жахала сама думка, що в той час, коли Еґвейн карають, вона сидітиме в теплі та безпеці під дахом сусіднього будинку. Витерши очі, вона накинула на плечі плащ і пішла вулицею. Змахувала сльози з вій, але на їхнє місце одразу набігали нові. Мін не звикла плакати на людях, але ж вона ніколи раніше й не почувалася такою безпорадною, нездатною зробити хоч щось. Не знала, куди прямує, та ноги самі несли її якомога далі від криків Еґвейн.
— Мін!
Притишений поклик змусив дівчину стати стовпом. Спершу вона не могла втямити, хто її гукає. На цій вулиці було відносно небагато перехожих; ніхто не хотів наближатися до того місця, де тримали дамані. Крім чоловіка, котрий намагався зацікавити двох шончанських вояків пропозицією намалювати їхній портрет кольоровими крейдочками, всі місцеві проминали квартал квапливою ходою, ледь не пускаючись бігти. Повз пройшли дві сул’дам, за ними крок у крок дріботіла дамані, опустивши очі долу. Шончанки розмовляли про те, скільки ще марат’дамані вони сподіваються відловити за час, що лишився до відплиття. Мін ковзнула поглядом по двох селянках у довгих вовняних кожухах, і з подивом витріщилась на них, коли ті посунули до неї:
— Найнів? Елейн?
— А хто ж іще! — Найнів посміхалася, але напружено, і дивилися обидві жінки звуженими очима, наче намагаючись зігнати з чола зморшки стурбованості. Мін здалося, що вона ще ніколи в житті не бачила нічого дивовижнішого за появу її подруг. — Цей колір тобі до лиця, — продовжувала Найнів. — Треба тобі було давно вже вдягатися в сукні. Хоча я й сама було подумувала вдягтися в штани, коли побачила їх на тобі. — Вона підійшла ближче і побачила обличчя Мін. — Що сталося? — запитала вона вже зовсім іншим тоном.