— Ти плакала, — промовила Елейн. — Щось трапилося з Еґвейн?
Мін здригнулася й озирнулася. Сходами, якими вона щойно збігла, спустилася сул’дам, ведучи на повідці дамані. Вони попрямували в інший бік — до конюшень та кінних дворів. Ще одна жінка з блискавками на сукні стояла на верхній сходинці, розмовляючи крізь двері з кимось усередині будинку. Мін схопила подруг за руки й швидко потягла їх вулицею в напрямку порту:
— Вам небезпечно тут бути. Світло, та вам небезпечно будь-де у Фалме! Тут скрізь дамані, і якщо вони вас знайдуть... Ви знаєте, хто такі дамані? Ой, ви навіть не уявляєте, яке це щастя бачити вас обох!
— Гадаю, ми раді бачити тебе вдвічі більше, — відказала Найнів. — Ти знаєш, де Еґвейн? Вона в одному з цих будинків? З нею все добре?
Мін завагалася на долю секунди, перш ніж відповісти:
— Добре, наскільки це можливо. — Мін надто добре уявляла собі, що станеться, якщо вона розкаже їм, що відбувається з Еґвейн просто цієї миті. Цілком можливо, що Найнів оскаженіє і помчить до будинку, аби це припинити. Світло, хай би це вже припинилося. Світло, хай вона хоч однісінького разу схилить свою вперту голову, перш ніж її знесуть. — Та я не знаю, як її звідси витягти. Я знайшла одного капітана, гадаю, він візьме нас із нею на корабель, якщо ми зможемо туди дістатися, але все інше ми повинні зробити самі, він нам тут не помічник, і, щиро кажучи, його не можна за це винити... але я гадки не маю, як ми можемо туди потрапити.
— Корабель, — задумливо повторила Найнів. — Я планувала просто скакати на схід, але, слід визнати, такий план мені не дуже подобався. Наскільки я собі уявляю, нам довелося би залишити позаду чи не весь мис Томан, перш ніж позбутися небезпеки зіткнутися з шончанськими патрулями. А до того ж я чула, що на Елмотській рівнині точаться воєнні дії. Про корабель я навіть і не думала. У нас є коні, але грошей заплатити за переїзд у нас нема. Скільки запросив цей капітан?
Мін знизала плечима:
— Я з ним про це ще не говорила. У нас теж нема грошей. Я гадала, нам удасться відкласти платіж аж до відплиття. А коли ми відпливемо... ну, я не думаю, що він стане заходити в порт, де є шончанці. Хоч де він нас викине, це краще, ніж лишатися тут. Проблема в тому, аби вмовити його взагалі відплисти. Він сам цього бажає, але вони патрулюють і гавань, і неможливо дізнатися, є на патрульному судні дамані чи ні, аж доки не буде пізно. «Дайте мені дамані, щоби стояли у мене на палубі, — каже він, — і я вийду в море тієї ж миті!» А тоді починає просторікувати про осадку, про мілини, про підвітряні береги. Я в цьому анічогісінько не тямлю, але доки я посміхаюсь та киваю, він не замовкає; тому я сподіваюсь, що якщо я провокуватиму його говорити безперестану, він зрештою сам себе вмовить відплисти. — Вона здригнулася й голосно втягнула повітря, а очі їй знову запекли. — Проте, боюся, часу на те, щоби він саме себе вмовив, не залишається. Найнів, вони збираються відіслати Еґвейн до Шончану, і то дуже скоро.
— Але чому? — охнула Елейн.
— Вона може знаходити руду, — плаксивим голосом відповіла Мін. — Це станеться за кілька днів, так каже Еґвейн; а я не впевнена, що за кілька днів цей капітан умовить сам себе відплисти. А навіть якби він вирішив плисти, яким чином ми знімемо з неї цей нашийник, це породження Тіні? Як ми заберемо її з будинку?
— Хотіла б я, щоб тут опинився Ранд, — зітхнула Елейн, а коли подруги зиркнули на неї, зашарілася і швиденько додала: — Адже він має меча! Добре було би, якби за нами стояв хтось із мечем. Чи десять чоловіків із мечами! А краще — сотня.
— Зараз нам потрібні не мечі і не м’язи, — відказала Найнів, — а мізки. А чоловіки зазвичай думають шерстю, що росте у них на грудях. — Вона побіжно торкнулася власних грудей, наче намацуючи щось під кожушком. — Принаймні більшість із них.
— Нам знадобилося би військо, — промовила Мін. — Велике. Шончанці були в меншості, коли зустрілися в битві з тарабонцями та романцями, і, наскільки я чула, заввиграшки їх перемогли. — Вона поквапом перетягла Найнів і Елейн на інший бік вулиці, бо назустріч їм простували дамані та сул’дам. Добре, що подруги не опиралися; вони спостерігали за з’єднаними між собою ланцюжком жінками не менш напружено, ніж вона. — Оскільки війська ми не маємо, нам доведеться це зробити втрьох. Сподіваюся, одна з вас зможе вигадати щось, до чого я не додумалася. У мене голова розпухає від думок, а як доходить до ай’дам, до повідка та нашийника, то й узагалі туманіє. Сул’дам не дозволяють нікому дивитися зблизька, коли вони розстібають браслет. Гадаю, я можу завести вас усередину, це допоможе. Принаймні одну з вас. Вони мене вважають служницею, а до служниць можуть приходити гості, але допоки вони зостаються в кімнатах, відведених прислузі.
Найнів слухала, задумливо звівши брови, та майже миттєво обличчя її прояснилося і набуло цілеспрямованого виразу:
— Мін, не бійся. Я маю кілька задумок. Я тут марно часу не гаяла. Відведи мене до цього капітана. Якщо виявиться, що з ним важче впоратися, ніж з упертюхами з Ради Селища, я з’їм оцього кожуха.
Елейн кивнула, посміхаючись, і Мін уперше, відколи опинилась у Фалме, відчула справжню надію. На якусь мить вона вдивилася в аури двох своїх співрозмовниць, читаючи їх. Вона побачила небезпеку, але цього варто було очікувати, але серед тих образів, які бачила і раніше, побачила й щось нове — так іноді траплялося. Чоловіча каблучка, масивна, золота, плавала над головою Найнів, а над головою Елейн — розпечене залізо та сокира. Це були лиховісні знаки, у цьому Мін не сумнівалася, але, схоже, нещастя чекали десь у віддаленому майбутньому. Це читання тривало якусь мить, а тоді вона побачила перед собою знову лише Елейн і Найнів, і ті дивилися на неї вичікувально.
— Ходімо, це там, унизу, біля гавані, — мовила вона.
Що нижче вони спускалися, то більше народу було на вулиці. Вуличні торговці терлися біля купців, які прибули з фургонами з віддалених від узбережжя селищ і планували перебути тут усю зиму, розносники з тацями в руках пропонували свій крам перехожим, мешканці Фалме у вишитих плащах пропихалися між цілими родинами селюків у важких вовняних кожухах. Тут було багато втікачів з прибережних селищ. Мін не бачила сенсу втікати від можливих набігів шончанців туди, де шончанцями аж кишить, але вона чула про те, що вчиняли шончанці, вперше з’являючись у якомусь селі, тому не могла винуватити селян за те, що ті боялися діждатися ще однієї їхньої появи. Коли крутою вулицею проходив шончанець або пропливав паланкін зі спущеними завісами, всі як один вклонялися.
Мін зраділа, що Найнів і Елейн у курсі, що треба вклонятися. Голі по пояс носії не звертали на перехожих, що згиналися до землі, жодної уваги, так само як і пихаті вояки в броні, але ті, які не вклонилися б, напевне впали би їм в око.
Спускаючись стрімкою вулицею, дівчата обмінювалися короткими фразами, і Мін спочатку здивувалася, дізнавшись, що Найнів і Елейн прибули до міста вже давно, лише кількома днями пізніше, ніж вона сама та Еґвейн. А потім вона зрозуміла, що нічого дивного в тому, що вони не зустрілися раніше, не було, зважаючи на людське море, що повнило вулиці. Сама вона неохоче віддалялася від Еґвейн, робила це тільки за необхідності. Завжди боялася, що ось прийде до подруги у день відвідин, і дізнається, що та зникла. А тепер так незабаром і станеться. Якщо Найнів ні до чого не доміркується.
Повітря все дужче віддавало сіллю та смолою; вже чути було, як кричать мартини, кружляючи над головою. Натовп заряснів матросами, часто вони, незважаючи на холоднечу, простували босоніж.
На вивісці корчми поспіхом намазюкали нову назву, «Три квітки сливи», але слово «Дозорець» все ще проглядало крізь недбало накладену фарбу. Попри юрби на вулиці, всередині корчма виявилася напівпорожньою: ціни злетіли до неба, і мало хто міг собі дозволити посидіти тут за кухлем елю. Тут було тепло, бо в камінах на протилежних стінах аж гуло полум’я, і корчмар-черевань зустрів їх у самій сорочці із засуканими рукавами. Він кинув на трьох жінок несхвальний погляд, і Мін здалося, що він не наказав їм забиратися тільки завдяки її шончанському вбранню. Дивлячись на Найнів та Елейн, вдягнених по-селянськи, не вірилося, що вони мають зайві грошенята.