Чоловік, якого вона шукала, сидів самотньо за столом у кутку, на своєму звичному місці, і щось бурмотів над своїм кухликом з вином.
— Маєте час поговорити, капітане Домоне? — звернулася до нього Мін.
Капітан звів на неї очі й запустив п’ятірню в бороду, коли побачив, що вона не одна. Вона й досі вважала, що верхня гола губа має химерний вигляд у поєднанні з бородою.
— То ти привела подружок, аби випити за мій рахунок, га? Цей шончанський лорд купив мій вантаж, то у мене знайдуться грошенята. Сідайте. — Елейн аж підстрибнула, коли він раптом заревів: — Хазяїне! Тягни сюди глінтвейн!
— Все добре, — заспокоїла її Мін, сідаючи скраю однієї з лавок. — Він тільки виглядає й говорить, як ведмідь.
Елейн нерішуче опустилася на лавку з другого боку.
— Ведмідь, то ось я хто? — зареготав Домон. — Може, й так, може, й так. А що ти, дівчинко? Викинула з голови думки забратися звідси? Щось мені твоя сукня скидається на шончанську.
— Нічого я не викинула! — гаряче запротестувала Мін, проте поява дівчини-подавальниці з ароматним паруючим вином змусила її замовкнути.
Домон поводився не менш обережно. Зачекав, доки служниця відійде, забравши з собою його монети, і тільки тоді промовив:
— Забуцай мене Фортуна, дівчинко, я не хотів нікого образити. Більшість людей хочуть просто собі жити, і їм начхати, хто у них лорд — шончанець чи хтось інший.
Найнів поклала лікті на стіл:
— Ми теж хотіли би ще пожити, капітане, але тільки без шончанців. Я зрозуміла, що ви незабаром піднімете якір?
— Я би підняв якір навіть сьогодні, якби міг, — похмуро відказав Домон. — Кожні два-три дні цей Турак посилає по мене, аби послухати побрехеньки про старожитності, що я бачив. Хіба я схожий на менестреля, що скажете? Я гадав, нагодую його баєчкою чи двома і буду вільний, а тепер, здається мені, варто мені припинити його розважати, і хтозна, що він зробить — може, відпустить, а, може, накаже голову відтяти. Цей лорд м’яко стеле, але твердо спати. Він твердий, мов та залізяка, і серце в нього залізне.
— Ваш корабель може дременути від шончанських кораблів? — запитала Найнів.
— Фортуна мене забуцай, якби я міг вибратися з гавані без того, аби дамані розтрощили мій корабель на тріски, зміг би. Якби мені вдалося не підпустити до себе жодний шончанський корабель з дамані на борті, доки я не буду у відкритому морі. Уздовж цього узбережжя скрізь тягнуться мілини, а в мого «Спрея» мала углибка. Я міг би завести його у такі води, куди ці незграбні шончанські одоробла й поткнутися не посміють. Цієї пори року вони мають пильнувати вітри, що дмуть на сушу, і, щойно я виведу «Спрей» до...
— Тоді ми здійснимо вояж на вашому судні, капітане. Нас буде четверо, і я хочу, аби ви відплили негайно, щойно ми опинимося на борту.
Домон почухав верхню губу і зазирнув у свій кухлик:
— Так, але ж, бачте, однаково залишається проблема, як вибратися з гавані. Ці дамані...
— А якщо я скажу вам, що ви робитимете свій рейс, маючи на борту когось кращого за дамані? — м’яко промовила Найнів.
У Мін розширилися очі: вона зрозуміла, що замислила Найнів.
Елейн ледь чутно прошелестіла:
— І ти ще казала мені бути обережною.
Домон дивився тільки на Найнів, дивився стурбовано.
— Що ви маєте на увазі? — пошепки поцікавився він.
Найнів розстебнула кожух і закинула руку собі за шию, витягши з-під сукні шкіряний шнурок. На шнурку виблискували дві золоті каблучки. Мін охнула, побачивши одну з них — важку чоловічу каблучку, ту, яку вона бачила, коли на вулиці читала образи навколо Найнів; але вона знала, що Домон вирячив очі не на неї, а на перстень — тонший, зроблений на жіночий тендітний палець. Змій, що кусає власний хвіст.
— Ви знаєте, що це таке, — промовила Найнів, намагаючись зняти каблучку зі шнурка, але Домон накрив її руку своєю.
— Приберіть це. — Очі у нього тривожно забігали; Мін не помічала, аби хтось на них дивився, проте Домон так рознервувався, наче всі в залі поїдали їх очима. — Цей перстеник, він дуже небезпечний. Якщо хтось побачить...
— Приберу, якщо ви знаєте, що це таке.
Мін позаздрила спокою, з яким говорила Найнів. Та прибрала шнурок із каблучками, знову сховавши їх у себе на шиї.
— Знаю, — хрипко відказав він. — Знаю чудово, що воно таке. Може, у нас і буде шанс, якщо ви... То вас буде четверо, ви кажете? Ця дівчинка, що наче полюбляє слухати мої теревені, вона — одна з цих чотирьох, наскільки я розумію. А ще ви, а ще... — Він допитливо подивився на Елейн. — Але ж ця дитина... вона не може... не може бути... такою, як ви.
Елейн ображено смикнулася, проте Найнів поклала руку їй на плече й заспокійливо посміхнулася Домону:
— Вона подорожує зі мною, капітане. Ви були би здивовані, якби дізналися, що ми можемо робити ще до того, як здобудемо право носити перстень. Коли ми вийдемо в море, на вашому кораблі будуть три жінки, які можуть побороти дамані, якщо виникне така потреба.
— Три, — видихнув він. — Це справді шанс... Можливо... — На мить він прояснів обличчям, а тоді, подивившись на жінок, знову спохмурнів. — Я мав би забрати вас на борт «Спрея» просто зараз, але забуцай мене Фортуна, я повинен вам сказати, з чим ви стикнетеся, якщо залишитеся тут, а може, навіть якщо попливете зі мною. Слухайте і вважайте на мої слова. — Він ще раз сторожко озирнувся навколо, а тоді ще більше стишив голос, так що його ледь можна було розчути: — Я бачив, як одну... е-е-е... жінку, що мала такого ж перстеника, схопили шончанці. Вродлива, тендітна жіночка... а з нею дужий Охо... дужий чоловік, і він мав такий вигляд, наче знає, що робити зі своїм мечем. Мабуть, хтось із них був необачний, бо шончанці влаштували на них засідку. Той чоловік поклав на місці шестеро чи семеро шончанців, перш ніж вони його вбили. А жінка... Її оточили шість дамані... вихопилися зненацька з провулка. Я гадав, що вона щось... щось зробить... ви розумієте, про що я... але... нічого такого я не побачив. На мить здавалося, наче зараз вона знищить їх усіх, а тоді у неї на обличчі з’явився вираз жаху, і вона закричала.
— Вони відрізали її від Істинного Джерела, — прошепотіла Елейн, пополотнівши.
— Це не має значення, — незворушно промовила Найнів. — Ми такого з собою зробити не дозволимо.
— Еге ж, може, воно так і буде, як ви кажете. Але мені цього довіку не забути. «Римо, допоможи мені!» Ось що вона кричала. А одна з дамані впала на землю і плаче... а вони надягли тій... жінці... на шию оцей свій нашийник, а я... я втік. — Його пересмикнуло, він потер носа і зазирнув до свого кухлика. — Я бачив, як отак схопили трьох жінок, і, скажу вам, мене від цього млоїть. Я би навіть свою стареньку бабцю покинув на причалі, аби звідси відчалити, але я мав це вам розповісти.
— Еґвейн казала про двох бранок, — задумливо сказала Мін. — Рима, з Жовтих, а хто друга, вона не знає.
Найнів гостро зирнула на неї, і вона замовкла, почервонівши. Варто було поглянути на Домона, щоб зрозуміти: той факт, що шончанці захопили двох Айз Седай, а не одну, не надає йому впевненості в успіху їхнього задуму.
Та раптом він скинув очі на Найнів і зробив ковток зі свого кухлика:
— То це тому ви тут? Звільнити... тих двох? Ви сказали, що вас таких буде троє.
— Ви знаєте все, що вам треба знати, — відрізала Найнів. — Упродовж наступних двох чи трьох днів ви маєте бути готові відчалити будь-якої миті. Ви погоджуєтесь на це чи залишитесь тут подивитися, чи вони таки вирішать відтяти вам голову? Тут є й інші кораблі, капітане, і я збираюся зафрахтувати місця на одному з них уже сьогодні.
Мін затамувала подих і стиснула руки під столом.