Зрештою Домон кивнув:
— Я буду готовий.
Коли вони опинилися на вулиці, Мін із подивом побачила, як Найнів безсило притулилася до стіни, щойно за ними зачинилися двері.
— Тобі зле, Найнів? — з тривогою запитала вона.
Найнів глибоко зітхнула й випросталася, обсмикуючи кожушок.
— З деякими людьми, — зауважила вона, — треба триматися впевнено. Якщо показати їм хоча би крихту сумніву, вони відкинуть тебе геть, туди, куди тобі зовсім не треба. Світло, я боялася, що він скаже «ні»! Ходімо, нам треба ще багато чого спланувати. Треба вирішити ще одну чи дві невеличкі проблемки.
— Сподіваюся, ти проти риби нічого не маєш, Мін? — запитала Елейн.
Одна чи дві невеличкі проблемки? Простуючи за подругами, Мін дуже сподівалася, що цього разу Найнів не просто «тримається впевнено».
Розділ 44
Далі ідуть п’ятеро
Перрин сторожко поглядав на мешканців села, осмикуючи поли занадто короткого плаща з вишивкою на грудях, що світив кількома навіть не залатаними дірками, але ніхто з них на нього не дивився, навіть попри дивну мішанину, яку являв собою його одяг, та сокиру на поясі. Гюрін був одягнутий у кожух із блакитними спіралями на грудях, прикритий його власним плащем, а на Мета натягнули бахматі штани, що, будучи засунуті в чоботи, брижилися біля халяв. Це було все, що вони змогли розшукати з придатного одягу в покинутому селищі. Перрин замислився, чи не виявиться незабаром покинутим і це селище. Половина кам’яних будинків уже стояли пусткою, а перед корчмою, що виднілася трохи далі на брудній вулиці, вишикувалися три вози, запряжені волами, на яких громадились величезні навали різномастого скарбу, накритого стягнутою шнурками парусиною; до возів тулилися родини.
Спостерігаючи, як юрбляться від’їжджі, прощаючись з тими, хто, залишався в селі, принаймні поки що, Перрин вирішив, що місцеві все ж таки цікавляться чужинцями, оскільки ретельно уникають дивитися в їхній бік. Ці люди були вже навчені триматися подалі від чужинців, навіть якщо ті точно не щончанці. Наразі будь-які чужинці на мисі Томан становили загрозу. Перрин уже стикався з такою позірною байдужістю в інших селах. Тут містечка і селища густо всіювали узбережжя, часто відстань між ними становила лише кілька ліг, і кожне з них вважало себе незалежним. Принаймні вважало доти, доки не з’явилися шончанці.
— Гадаю, час повертатися до коней і забиратися, — запропонував Мет, — доки вони не пристали до нас із розпитами. Колись же може і таке статися.
Гюрін не зводив очей з великого почорнілого кола, що плямувало пожовклу траву сільського майдану. Видно було, що пляма не така вже й свіжа, а втім, ніхто не потурбувався її прибрати.
— Минуло шість, а то й вісім місяців, — пробурмотів він, — а смердить і досі. Селищна Рада у повному складі, з родинами. Навіщо вони таке роблять?
— Хто може знати, навіщо вони взагалі щось роблять? — буркнув у відповідь Мет. — Схоже, шончанці не потребують причини, аби вбивати. Принаймні я не бачу їхніх резонів.
Перрин намагався не дивитися на обвуглену латку.
— Гюріне, ти впевнений щодо Фейна? Гюріне! — Відколи вони в’їхали у це селище, важко було змусити нюхача поглянути в інший бік. — Гюріне!
— Га? Що? А, Фейн. Так. — Гюрін роздув ніздрі й майже відразу зморщив носа. — Тут не може бути помилки, хоч слід і старий. Порівняно з ним мерддраали пахнуть, як ті троянди. Він точно тут ішов, але, гадаю, він був один. В усякому разі траллоків з ним не було, а Друзі Морока якщо й були, то нічого не робили.
Натовп біля корчми раптом захвилювався, люди загаласували та почали кудись показувати пальцями. Не на Перрина зі супутниками, а на щось, невидиме для Перрина, туди, де зі сходу до селища підступали невисокі пагорби.
— Кажу ж, на коні — і гайда! — нетерпляче подав голос Мет. — Може, це шончанці!
Перрин кивнув, і трійця помчала до покинутого будинку, за яким вони прив’язали своїх коней. Мет і Гюрін уже зникли за рогом будинку, а Перрин на бігу зиркнув у бік корчми і від здивування наче приріс до землі. В селище втягувалася довга колона Дітей Світла.
Він кинувся доганяти інших.
— Білоплащники!
Якусь мить Мет і Гюрін повитріщалися на нього, не вірячи власним вухам, а тоді скочили в сідла. Обираючи такий шлях, аби з боку головної вулиці їх затуляли будинки, трійця вчвал поскакала з селища на захід, озираючись через плече, чи нема за ними погоні. Інґтар наказував уникати будь-чого, що може спричинити затримку, а білоплащники зі своїми розпитами надовго би їх затримали. Навіть якби їм вдалося задовольнити їх своїми відповідями. Перрин озирався ще стурбованіше, ніж його супутники: він мав власні резони уникати зустрічі з білоплащниками. Сокира у мене в руках. Світло, чого б тільки я не дав, аби тоді цього не сталося.
Невдовзі селище сховалося за пагорбами, вкритими рідколіссям, і Перрин почав сподіватися, що, може, погоні за ними й нема. Він натягнув повіддя і дав знак товаришам зупинитися. Коли вони зупинились, дивлячись на нього запитально, він прислухався. Мав гостріше вухо, ніж раніше, проте перестуку копит не почув.
Знехотя він подумки потягнувся, розшукуючи вовків. Знайшов їх чи не одразу ж — невелику зграю, що заднювала в пагорбах над тим селищем, яке їхня трійця щойно залишила. Першої миті сплеск здивування був таким сильним, що він навіть подумав, чи це не він сам дивується. До цих вовків доходили чутки, але вони не вірили, що й насправді існують двоногі, здатні спілкуватися з їхнім плем’ям. Він аж упрів, доки відрекомендував себе як годиться — мусив надіслати образ Молодого Бика, хоч і не хотів цього робити, а також додав свій запах, бо такий серед вовків звичай; вовки дуже пильнують формальності при знайомстві — але зрештою спромігся запитати про те, що його хвилювало. Вовки абсолютно не цікавилися двоногими, які не вміють розмовляти з ними, але погодилися ковзнути униз і подивитися, залишаючись непомітними для підсліпуватих очей двоногих.
За якийсь час він отримав побачену вовками картинку. Чоловіки в білих плащах, верхи, оточують селище, гарцюють між будинками, скачуть навкруги селища, але ніхто з них його не полишає. А надто в західному напряму. Вовки сказали, що не чують, аби на захід рухався хтось, крім самого Перрина і двох інших двоногих із трьома високими твердоногими.
Перрин зітхнув з полегшенням, коли нарешті перервав контакт із вовками. Він відчував на собі погляди Гюріна та Мета.
— Гонитви за нами нема, — сказав він.
— Як ти знаєш? — зажадав відповіді Мет.
— Знаю! — відрізав він, а тоді додав не так сердито: — Просто знаю.
Мет розкрив було рота, тоді знову закрив і нарешті промовив:
— Добре, якщо вони не сидять у нас на хвості, може, зустрінемося з Інґтаром та й пустимося по Фейновому сліду? Кинджал не поближчає, якщо ми просто стовбичитимемо тут.
— Ми не зможемо відшукати слід біля селища, — зауважив Гюрін, — не ризикуючи наскочити на білоплащників. Навряд чи лорд Інґтар схвалить такий план. І Верін Седай також.
Перрин кивнув, погоджуючись:
— Але кілька миль по сліду ми проїдемо. Тільки не забувайте роззиратися. Тепер ми неподалік Фалме. Добра з того не буде, якщо ми уникнемо білоплащників, а натомість перестрінемо патруль шончанців.
Вони поїхали далі, а Перрин замислився, що тут могли забути білоплащники.
Легіон розсипався невеличким містечком й оточував його, а Джеофрам Борнголд тим часом вдивлявся у просвіт головної вулиці. Постать широкоплечого чоловіка, який промайнув там і зник із очей, викликала якийсь спомин... Так, звісно! Той хлопець, що назвався ковалем. Як бо його звали?
Баяр зупинив коня перед ним, приклав руку до серця:
— Селище взято під охорону, мілорде капітане.
Селяни у важких кожухах схвильовано товклися, а вояки в білих плащах зганяли їх в один гурт до перенавантажених возів перед корчмою. Діти ревли та чіплялися матерям за подоли, але ніхто не чинив опору. Дорослі дивилися погаслими очима, покірно чекаючи на те, що з ними станеться. Борнголда це неабияк втішало. Він не мав бажання ані карати когось із цих людей в науку іншим, ані гаяти час.