Спішившись, він кинув повіддя одному з Дітей:
— Пригляньте, щоби чад нагодували, Баяре. Усіх затриманих ведіть у корчму, і хай вони візьмуть із собою стільки води та їжі, скільки подужають. А тоді зацвяхуйте всі двері та вікна, зачинивши віконниці. І скажіть їм так, щоби вони повірили, що я залишу своїх людей для охорони, зрозуміло?
Баяр знову торкнувся грудей рукою та розвернув коня, аби прокричати накази. Селян знову погнали, наче череду, тепер до корчми, а інші Діти тим часом нишпорили по будинках у пошуках молотків та цвяхів.
Дивлячись на похмурі обличчя в колоні місцевих, Борнголд думав, що мине два-три дні, доки хтось із них зважиться виламати двері і побачить, що охорони й сліду нема. Йому і потрібні були лише два-три дні, а ризикувати привернути увагу шончанців він не хотів.
Він залишив позаду достатньо своїх людей, аби Випитувачі повірили, що весь його легіон і досі розкиданий Елмотською рівниною, а сам провів більше тисячі Дітей мисом Томан практично від краю до краю, провів, як він сподівався, непоміченими. Три дрібні сутички з шончанськими патрулями закінчилися блискавично. Шончанці звикли мати справу з уже переможеним набродом, і зустріч з Дітьми Світла стала для них фатальною несподіванкою. Проте шончанці вміли битися не згірш орди Морока, і Борнголд не міг викинути з пам’яті, що одна із сутичок вартувала йому п’ятдесяти з лишком бійців. Він і досі не знав, яка з двох здірявлених стрілами жінок, мертві тіла яких він побачив після сутички, була Айз Седай.
— Баяре!
Один із людей Борнголда подав йому води у глиняному горнятку, взятому з одного з возів; вона обпекла йому горло крижаним холодом.
Чоловік із кощавим обличчям ковзнув із сідла на землю:
— Слухаю, мілорде капітане!
— Коли я вступлю у бій із ворогом, Баяре, — повільно, карбуючи слова, промовив Борнголд, — ви не братимете в ньому участі. Будете спостерігати звіддалік, а тоді доповісте моєму синові про те, що трапиться.
— Але ж, мілорде капітане!..
— Це мій наказ, чадо Баяре! — різко обірвав його Борнголд. — І ви його виконаєте, зрозуміло?
Баяр виструнчився, дивлячись просто перед собою:
— Як накажете, мілорде капітане.
Якусь мить Борнголд дивився на нього гострим поглядом. Ця людина зробить так, як йому накажуть, і все ж таки краще підперти наказ ще якоюсь підставою, крім того, що він має повідомити Дейну про смерть батька. Звісно, він володіє певною інформацією, дуже важливою для Амадора. З часу тієї сутички з Айз Седай — А чи лише одна з них була Айз Седай, чи, може, вони обидві? Тридцять шончанських солдатів, вправних бійців, а дві жінки завдали мені більше втрат у живій силі, ніж усі вони разом! — з того часу він не сподівався вибратися з мису Томан живим. Якщо, хоч це малоймовірно, про це не потурбуються шончанці, у такому разі про це подбають Випитувані.
— Коли ви знайдете мого сина, а він має бути з лордом капітаном Еймоном Валдом поблизу Тар Балона, і зробите йому відповідне повідомлення, ви вирушите до Амадору з донесенням для лорда капітана-командора. До Пейдрона Найола власного персоною. Розповісте йому, що ми дізналися про шончанців; я підготую для вас письмовий текст. Мусите переконатися, що він зрозумів: тарвалонські відьми більше не обмежуються потаємним маніпулюванням подіями. Якщо вони відкрито виступають на боці шончанців, ми, без сумніву, стикнемося з ними повсюди. — Він завагався. Останнє було найважливіше. Під Куполом істини мають знати, що попри всі свої хвалені клятви Айз Седай вступлять у битву. На саму думку про світ, у якому Айз Седай використовують під час бою Силу, йому ставало важко на серці. Він не був упевнений, що йому буде так уже жаль піти з такого світу. Але він хотів повідомити Амадор ще про одну річ. — І, Баяре... скажіть Пейдрону Найолу, що Випитувачі нас підставляють.
— Як накажете, мілорде капітане, — відказав Баяр, але Борнголд зітхнув, побачивши вираз його обличчя. Ця людина не розуміла. Баяр вважав своїм обов’язком завжди виконувати накази, і йому байдуже, віддає їх лорд капітан чи Випитувачі, і що це за накази.
— Я підготую листа, в якому все напишу, і ви передасте його Пейдрону Найолу, — промовив він.
Він сумнівався, що й це допоможе. Відтак йому сяйнула думка, і він, спохмурнівши, подивився на корчму, де його люди вистукували молотками, забиваючи віконниці та двері.
— Перрин, — пробурмотів він. — Ось як його звали. Перрин, з Межиріччя.
— Той Друг Морока, мілорде капітане?
— Можливо, Баяре. — Сам він не був у цьому впевнений, та, звісно, хлопець, на боці котрого, схоже, билися вовки, не може бути кимось іншим. І факт, що цей Перрин убив двох Дітей Світла. — Мені здалося, я помітив його, коли ми заходили в селище, а от серед полонених я нікого, схожого на коваля, не побачив.
— Їхній коваль поїхав з села місяць тому, мілорде капітане. Деякі місцеві нарікали, що вони встигли би забратися звідси ще до нашої появи, якби тільки не потрібно було самим ремонтувати колеса на своїх возах. А ви впевнені, що то був Перрин, мілорде капітане?
— Хай хто б це не був, його не впіймали, адже так? І він може повідомити про нас шончанців.
— Друг Морока так і вчинить, без сумніву, мілорде капітане.
Борнголд одним ковтком допив воду і викинув горнятко.
— У цьому селищі на обід не зупинятимемося, Баяре. Я не дозволю шончанцям захопити мене під час відпочинку, хай хто їх попередить — Перрин з Межиріччя чи хтось інший. Командуйте легіону на коні, чадо Баяре!
Високо над їхніми головами, непомічена, зробила коло гігантська крилата істота.
На галявині серед заростей, що вкривали вершину пагорба, де отаборився загін, Ранд відпрацьовував рухи зі своїм мечем. Це відволікало його від роздумів. Він уже ходив у розвідку з Гюріном у пошуках слідів Фейна; усі ходили, вдвох чи втрьох, аби не привертати уваги, і досі ще нічого не знайшли. Тепер вони чекали на повернення Мета з Перрином, які пішли разом із нюхачем — вони мали повернутися кілька годин тому.
Лоял, звісно, сидів із книжкою, і важко було сказати, через що посмикуються у нього вуха: через прочитане, чи через те, що розвідники запізнюються; а от Уно та більшість вояків-шайнарців сиділи наче на голках, змащуючи мечі, а то й визираючи у просвіти між деревами, наче очікували, що шончанці можуть вигулькнути з лісу будь-якої хвилини. Лише Верін не виказувала хвилювання. Айз Седай сиділа на колоді біля невеличкого вогнища і, бурмочучи собі під ніс, креслила щось на землі довгим дрючком; вряди-годи вона похитувала головою, затирала малюнок ногою і починала знову. Всі коні стояли осідлані, готові вирушати, а шайнарці прив’язали своїх коней до встромлених у землю списів.
— «Чапля в очереті», — прокоментував Інґтар. Він сидів, обіпершись спиною об дерево, водив бруском по лезу меча і спостерігав за Рандом. — Не варто гаяти час на цю стійку. Вона залишає тебе повністю відкритим.
На мить Ранд завмер, балансуючи на кінчиках пальців однієї ноги, тримаючи меч над головою зворотним хватом, а тоді плавно змінив ногу.
— Лан каже, що ця вправа добре розвиває рівновагу.
Втримати рівновагу було непросто. В порожнечі йому часто здавалося, що він міг би утримувати рівновагу і на кам’яній брилі, хоч як би швидко вона котилася, але викликати порожнечу він не смів. Не довіряв собі, що не зажадає надто багато.
— Якщо часто відпрацьовувати якийсь рух, ти можеш використовувати його, навіть не подумавши. Так, ти проткнеш мечем свого супротивника, якщо будеш достатньо швидкий, але тільки після того, як він устромить тобі свій меч між ребра. Ти ж, по суті, запрошуєш його вдарити! Побачивши перед собою настільки відкритого ворога, я би встромив у нього меча, навіть якщо би знав, що отримаю удар у відповідь.
— Це ж тільки заради рівноваги, Інґтаре. — Ранд захитався на одній нозі й мусив опустити на землю і другу, аби не впасти. Він загнав лезо в піхви та підібрав із землі сірий плащ, що слугував йому для маскування. Дарма, що поїдений міллю та обтріпаний внизу, плащ мав товстий підбій з вовни, а вітер, що здійнявся із заходу, виявився холодним. — Хай би вони вже поверталися скоріше.