Так наче у відповідь на побажання Ранда, тихо, але схвильовано проказав Уно:
— Наближаються якісь кляті вершники, мілорде.
Дзенькнули леза — той, хто мав меча в піхвах, квапливо його вихоплював. Дехто вже встиг застрибнути у сідло і висмикував із землі списа.
Напруга спала, коли на галявину риссю вихопився Гюрін, а за ним Мет і Перрин, і знову зросла, коли нюхач заговорив:
— Ми знайшли слід, лорде Інґтаре.
— Ми йшли за цим слідом майже до Фалме, — мовив Мет, спішившись. Рум’янці на його блідих щоках здавалися насміхом над здоров’ям, шкіра туго напнулася на вилицях. Шайнарці обступили його, схвильовані, як і він. — Це Фейн, і більше йому нема куди йти. Кинджал повинен бути у нього.
— Ми знайшли ще й білоплащників, — додав Перрин, зіскакуючи з сідла. — Сотні білоплащників.
— Білоплащники? — вигукнув Інґтар, наморщивши лоба. — Тут? Що ж, якщо вони нас не зачеплять, ми їх не чіпатимемо. Може, шончанці зіткнуться з ними, і це допоможе нам дістатися до Рога. — Погляд його впав на Верін, яка й далі сиділа біля вогнища. — Гадаю, ви скажете, Айз Седай, що мені варто було прислухатися до вас. Цей чоловік справді пішов до Фалме.
— Колесо плете, як бажає Колесо, — спокійно озвалася Верін. — Поряд із та’вереном стається те, що має статися. Можливо, Візерунок потребував цих додаткових днів. Візерунок усе точно розставляє по своїх місцях, а коли ми намагаємося щось переінакшити, а надто якщо до справи причетний та’верен, плетіння повертає нас до того місця Візерунка, де нам судилося бути. — Запало незручне мовчання, хоча вона, здавалося, цього і не помітила. Малювала собі недбало щось патичком на землі. — Проте тепер, гадаю, нам час спланувати наші подальші дії. Візерунок нарешті привів нас у Фалме. Ріг Валіра забрали до Фалме.
Інґтар присів навпочіпки перед багаттям навпроти неї.
— Коли стільки людей твердить одне і те ж, я схиляюсь до того, щоби повірити, а місцеві в один голос кажуть, що шончанці, схоже, не пильнують, хто заходить до Фалме чи звідти виходить. Я візьму з собою Гюріна і ще кількох людей до міста. Гюрін приведе нас Фейновим слідом до Рога... ну, а там буде видно.
Верін затерла ногою накреслене на землі колесо. Натомість провела дві короткі лінії, що кінцями сходилися в одну точку:
— Інґтар і Гюрін. І Мет, оскільки він може відчути кинджал, коли буде близько до нього. Ти ж хочеш їхати, Мете, чи не так?
Мета, здавалося, мучили сумніви, проте він рвучко кивнув головою:
— Я мушу, хіба ні? Мені треба знайти той кинджал.
Третя лінія додалася до перших двох, утворивши відбиток пташиної лапки. Верін скоса поглянула на Ранда.
— Я їду, — озвався він. — Саме через це я тут. — Дивні вогники засвітилися в очах Айз Седай — зблиск розуміння, і це не сподобалося Ранду. — Я маю допомогти Мету знайти кинджал, — різко промовив він, — а Інґтару — Ріг. — А ще Фейна, додав він подумки. Я мушу знайти Фейна. Лише б не було запізно.
Верін надряпала четверту лінію, перетворивши пташину лапку на несиметричну зірку.
— А хто ще? — спитала вона тихо, готова накреслити ще одну лінію.
— Я, — промовив Перрин, на долю секунди випередивши Лояла, який пробасив: «Гадаю, я би теж пішов».
І після цього Уно й інші шайнарці загомоніли, висловлюючи бажання доєднатися.
— Перрин зголосився перший, — сказала Верін так, наче це все вирішувало. Вона додала п’яту лінію, й обвела свій малюнок колом. Волосся на шиї Ранда стало дибки: він упізнав колесо, яке вона затерла раніше.
— Далі їдуть п’ятеро, — ледь чутно промовила вона.
— Але я насправді хотів би побачити Фалме, — запротестував Лоял. — Я ще не бачив Аритського океану. Окрім того, я можу нести скриньку, якщо Ріг усе ще знаходиться в ній.
— Краще візьміть з собою хоча б мене, мілорде, — сказав Уно. — Вам і лорду Ранду не завадить ще один меч на вашому боці, якщо ці кляті шончанці спробують вас зупинити.
Решта солдатів своїм бубонінням висловили ті ж резони.
— Не кажіть дурниць, — різко зупинила їх Верін. Погляд її очей змусив усіх замовчати. — Всі ви не можете їхати. Хай як неуважно ставляться шончанці до чужоземців, двадцять солдатів вони не зможуть не помітити, а ви виглядаєте саме солдатами, навіть без зброї. А буде вас двоє чи троє, байдуже. П’ятеро — саме стільки, скільки зможуть зайти до міста, не привертаючи до себе уваги, і дуже добре, що серед вас будуть три та’верени. Ні, Лояле, тобі теж доведеться залишитися. На мисі Томан нема оґірів. Ти один впадатимеш в око, як всі інші разом.
— А ви підете? — запитав Ранд.
Верін похитала головою:
— Ти забуваєш про дамані. — На цьому слові її рот скривився з відразою. — Єдине, чим я могла би допомогти вам, — це застосувати Силу, та цього робити не можна, інакше я накличу їх на вас. Навіть якщо їх не буде поряд, вони можуть відчути, коли жінка — чи чоловік, якщо вже про це йдеться, — направляє, хіба що направлятиметься дуже небагато Сили.
Вона не дивилася на Ранда, але йому здалося, що вона зумисно цього не робить, а Мет і Перрин раптом дуже зацікавилися тим, що у них під ногами.
— Чоловік! — пирхнув Інґтар. — Верін Седай, навіщо вигадувати ще нові проблеми? У нас їх і так доволі, і без уявного чоловіка, який начебто може направляти. Проте було би добре, якби ви були з нами. Якщо у нас виникне у вас потреба...
— Ні, ви повинні їхати самі. — Вона провела ногою по намальованому на землі колесі, почасти стерши його, а тоді обвела усіх їх уважним поглядом. — Далі їдуть п’ятеро.
Якусь мить здавалося, що Інґтар хоче ще щось сказати, але, зустрівшись із її спокійним поглядом, лише знизав плечима і повернувся до Гюріна:
— Як далеко до Фалме?
Нюхач почухав потилицю:
— Якщо вирушимо зараз і рухатимемося всю ніч, можемо бути там завтра ще до світанку.
— Тоді так ми і вчинимо. Більше часу я не марнуватиму. Всі, хто їде, сідлайте коней. Уно, я хочу, щоби ти з рештою людей поїхав за нами, але так, щоби вас ніхто не бачив, і не дозволяй нікому...
Інґтар продовжував робити вказівки, а Ранд тим часом позирнув на намальоване колесо. Тепер на малюнку залишилося зламане колесо, лише з чотирма спицями. Чогось від цієї картинки його пробрав мороз. Він відчув, що на нього дивиться Верін, і її темні блискучі очі були сторожкі, наче у птаха. Він зробив над собою зусилля, аби відвести погляд, і взявся збирати свої речі.
Ти дозволяєш фантазіям брати над собою гору, роздратовано сказав він сам собі. Нічого вона не може зробити, адже її там не буде.
Розділ 45
Майстер клинка
Сонце на сході виткнуло з-за обрію багряний краєчок і вкрило довгими тінями мощені бруківкою вулиці Фалме, що збігали до гавані. Під морським бризом почали хилитися в бік суходолу стовпчики диму над коминами — в будинках вже готували сніданки. На вулицях з’явилися перші перехожі, ті, хто рано встає, і в холодному ранковому повітрі пара від їхнього дихання пливла попереду них білими клубками. За годину вулиці міста заполонять юрби народу, а зараз вони були ще майже порожніми.
Сидячи на перекинутій бочці перед зачиненою на ніч крамницею із залізними виробами, Найнів зігрівала змерзлі руки під пахвами й оглядала своє військо. Мін сиділа на приступці на тому боці вулиці, загорнувшись у свій шончанський плащ та снідаючи зморщеною сливою, а Елейн, трохи далі, куталася в кожушок на розі провулка. Біля ніг Мін лежав акуратно згорнутий великий мішок, поцуплений у порту. Моє військо, саркастично подумала Найнів. Але більше нікого у нас немає.
Вона побачила сул’дам та дамані, що рухалися вулицею вгору. Жовтоволоса жінка з браслетом на зап’ястку та смаглява з ободом на шиї, і обидві позіхали сонливо. Порівнявшись із ними, нечисленні місцеві відводили очі та поспіхом звільняли дорогу. Подивившись у напрямку гавані, Найнів не побачила жодного шончанця, крім цих жінок. В інший бік вона не дивилася. Натомість вона потягнулася та поворушила плечима, наче розминаючись, а тоді знову всілася, як сиділа.