Мін відкинула сливу, яку не встигла доїсти, непомітно зиркнула вгору та вниз вулицею й обіперлася спиною на одвірок. Там теж було «чисто», інакше вона поклала би руки на коліна. Мін узялася нервово потирати руки, і Найнів зрозуміла, що там, далі, Елейн теж нервово підстрибує на місці.
Якщо вони схиблять, я їм обом по голові надаю. Проте вона знала: якщо їх викриють, тільки від шончанців залежатиме, що з ними трьома станеться. Чудово розуміла, що впевненості в успіху їхнього плану вона не має. Цілком можливо, що їх може виказати і її власна похибка. Вкотре твердо вирішила: якщо щось піде не так, вона приверне увагу до себе, аби дати Мін та Елейн утекти. Найнів наказала їм утікати, якщо виникне якась заминка, і дала їм зрозуміти, що й сама втече. Що робитиме насправді, вона не знала. Знаю тільки, живою я їм не дамся. Будь ласка, Світло, тільки не це.
Сул’дам та дамані простували вулицею, і от нарешті опинилися поміж трьома жінками, які тільки на це й чекали. На вулиці було ще з десяток місцевих, але ті старанно трималися віддалік.
Найнів зібрала докупи весь свій гнів. Ті, що на повідці і Ті, що тримають повідець. Вони начепили Еґвейн на шию цей брудний нашийник, і так само вчинили б із нею, і з Елейн, якби це їм вдалося. Вона змусила Мін розповісти, яким саме чином сул’дам нав’язують свою волю. Не сумнівалася, що Мін приховала найгірше, але й почутого було достатньо, аби Найнів розпалилася до білого гарту. За мить біла квітка на чорному колючому стеблі розкрилася назустріч світлу, назустріч саїдар, і Єдина Сила сповнила її. Вона знала, що навколо неї з’явилося сяйво, зриме для того, хто може бачити. Білошкіра сул’дам здригнулася, а смаглява дамані широко розтулила рота, проте Найнів не залишила їм жодного шансу. Лише тоненьку цівочку Сили почерпнула вона, але вдарила нею, наче батогом, розсікаючи порошинки, що висіли у повітрі.
Срібний нашийник клацнув та розімкнувся, а тоді задзеленчав бруківкою. Полегшено зітхнувши, Найнів зірвалася на ноги.
Сул’дам вибалушила очі на нашийник, що впав на землю, наче побачила отруйну змію. Дамані піднесла до горла тремтячу руку, але перш ніж жінка в сукні, прикрашеній блискавками, встигла поворухнутися, розвернулася до неї та вдарила кулаком в обличчя. Коліна у сул’дам підігнулися, вона заледве не впала.
— Так тобі й треба! — закричала Елейн. Вона вже бігла до Найнів, так само як і Мін.
Перш ніж вони добігли до місця події, дамані перелякано озирнулася і стрімголов кинулася навтьоки.
— Ми тебе не скривдимо! — гукнула Елейн їй услід. — Ми — друзі!
— Тихо будь! — зашипіла Найнів. Вона видобула з кишені жмут ганчір’я та безжально запхала його у роззявлений рот приголомшеної сул’дам. Мін поквапом труснула мішком, здійнявши хмару пилу, та накинула його сул’дам на голову, заховавши ту до пояса. — Ми й без того привертаємо до себе забагато уваги!
Це було так, та не зовсім. Вони вчотирьох стояли посеред вулиці, що стрімко безлюдніла. І всі перехожі, а вони раптом згадали, що мусять поспішати у невідкладних справах, уникали на них дивитися. Найнів розраховувала на таку реакцію, підозрювала, що місцеві будуть щосили намагатися не помічати будь-що, пов’язане із шончанцями, і це дозволить їй із подругами виграти кілька хвилин. Звісно, з часом вони почнуть пліткувати, але пошепки, і доки шончанці дізнаються, що трапилося щось незрозуміле, можуть минути години.
Жінка в мішку почала борсатися, крізь тканину почувся лемент, заглушений кляпом, але Мін і Найнів обхопили мішок руками й потягли бранку в найближчий провулок. Повідець і з’єднаний з ним ошийник із брязкотом потяглися за ними по бруківці.
— Підбери це, — гримнула Найнів на Елейн. — Воно тебе не вкусить!
Затамувавши подих, Елейн боязко підняла сріблясту штуковину, наче гадала, що та й насправді може вкусити. Найнів стало шкода дівчину, але не дуже: все зараз залежало від того, чи діятиме кожна з них за планом.
Сул’дам брикалася, намагаючись звільнитися, проте Найнів і Мін, затиснувши її між собою, проволокли її провулком, тоді завернули до іншого провулка, протиснувшись у прохід між будинками, і нарешті опинилися перед сяк-так складеним з колод сарайчиком, що, очевидно, колись слугував конюшнею для двох коней. Відколи місто захопили шончанці, мало хто міг дозволити собі тримати коней, і Найнів, спостерігаючи за халабудою впродовж цілого дня, не помітила, щоби хтось до неї наближався. Всередині все промовляло про занедбаність: долівка припала пилом, а повітря віддавало цвіллю. Щойно компанія опинилась всередині, Елейн впустила срібний повідець із рук і витерла руки жмутом соломи.
Найнів знову пробатожила повітря спалахом Сили, і браслет теж упав на брудну долівку. Сул’дам заверещала та забилася в мішку.
— Готові? — запитала Найнів.
Подруги кивнули у відповідь і ривком стягли мішок із бранки.
Сул’дам важко дихала, запорошені блакитні очі сльозилися, але обличчя у неї багровіло не тільки від задухи, а й від люті. Вона стрілою метнулася до дверей, але подруги одразу її перехопили. Вона не була слабачкою, але ж вони були втрьох, і коли вони закінчили, сул’дам була роздягнута до сорочки і лежала в стійлі, зв’язана по руках і ногах міцною мотузкою, а ще одна мотузка не давала їй виплюнути кляп.
Притримуючи розпухлу губу, Мін дивилася примруженими очима на сукню зі вставками у вигляді блискавок і м’які черевики, що вони стягнули з бранки:
— Це майже як на тебе, Найнів; мені чи Елейн ці лахи не підійдуть.
Елейн вибирала соломинки з волосся.
— Бачу. Про тебе взагалі не йшлося. Вони надто добре тебе знають.
Найнів квапливо скинула власний одяг. Відкинувши його вбік, вдягнула стрій сул’дам. Мін допомогла їй із ґудзиками.
Найнів поворушила пальцями ніг: черевики трохи тиснули. Сукня теж була завузька у грудях, а в інших місцях обвисала. Поділ спускався надто низько, нижче, ніж зазвичай носили сул’дам, але жодній з двох дівчат цей одяг узагалі не підійшов би. Підхопивши браслет, вона набрала повні груді повітря й заклацнула його собі на лівому зап’ястку. Кінці зійшлися, і браслет став виглядати монолітним. Попри страх відчути щось жахливе, вона відчула його як звичайнісінький браслет.
— Надягай сукню, Елейн. — Вони перефарбували дві сукні, Найнів та Елейн, у сірий колір, як у дамані, чи схожий, і заховали ці сукні тут. Елейн не поворухнулася, дивлячись на розстебнутий нашийник та нервово облизуючи губи. — Елейн, тобі доведеться це на себе накласти. Мін багато хто знає в обличчя, вона не може його начепити. Я б надягла його, якби тобі згодилася ця сукня.
Найнів подумала, що, мабуть, збожеволіла б, якби їй довелося накласти на себе нашийник; саме тому вона й не могла зараз бути з Елейн надто суворою.
— Знаю, — зітхнула Елейн. — Просто мені хотілось точно знати, як ця штука може на тебе подіяти. — Вона прибрала з обличчя своє золотаво-руде волосся, аби не заважало. — Мін, допоможи, будь ласка.
Мін узялася розстібати ззаду ґудзики на її сукні.
Найнів змусила себе твердою рукою підняти з долівки сріблястий нашийник.
— У нас є один спосіб дізнатися. — Завагавшись хіба на мить, вона нахилилася та й заклацнула обруч на шиї сул’дам. Якщо хтось і заслуговує на таке, то це вона, рішуче сказала вона собі. — У будь-якому разі вона може розповісти нам щось корисне.
Синьоока жінка глянула на повідець, що з’єднав її шию із зап’ястком Найнів, а тоді пронизала її презирливим поглядом.