— Так воно не працює, — зауважила Мін, проте Найнів її вже не чула.
Вона... вона... знала все про іншу жінку, знала, що та відчуває, як врізається мотузка їй у щиколотки і зап’ястки стягнутих за спиною рук, як смердить протухлою рибою ганчір’я в роті, як колють соломинки крізь тонку тканину сорочки. Ні, вона, Найнів, не відчувала всі ці речі на собі, але у неї в голові виник клубок відчуттів, які — вона це знала — належать сул’дам.
Вона судомно зглитнула, намагаючись забути про ці відчуття — проте вони не хотіли зникати — і звернулася до зв’язаної жінки:
— Я тебе не скривджу, якщо ти правдиво відповідатимеш на мої запитання. Ми не шончанці. Але якщо ти мені брехатимеш... — Вона погрозливо смикнула за повідець.
У жінки затряслися плечі, а губи навколо кляпа скривилися у зневажливій гримасі. Найнів не одразу усвідомила, що сул’дам сміється.
Вона зціпила зуби, аж раптом їй сяйнула несподівана думка. Вочевидь, клубок відчуттів у неї в голові — це саме те, що наразі відчуває ця жінка. А якщо спробувати... Заради експерименту вона трохи посилила ці відчуття.
Зненацька очі жінки полізли на лоба і вона видала такий крик, що кляп у роті заглушив його лише частково. Смикаючи зв’язаними за спиною руками, наче намагаючись від чогось уберегтися, вона скулилась на соломі у марній спробі зникнути звідси. Найнів видихнула і поспіхом прибрала щойно додані відчуття. Сул’дам розпласталася на підлозі, по щоках їй текли сльози.
— Що... Що ти... їй зробила? — ледь чутно запитала Елейн.
Мін лише дивилася мовчки із роззявленим ротом.
— Те ж саме, що Шеріам зробила тобі, коли ти кинула чашкою в Маріт, — похмуро відказала Найнів. Світло, але ж і мерзенна ця справа.
Елейн зглитнула:
— Ой...
— Але ж вважають, що ай’дам так не діє, — промовила Мін. — Вони завжди стверджують, ніби він не діє на жінок, котрі не можуть направляти.
— Мені начхати, хто там що вважає і як він повинен діяти, лише би він діяв. — Найнів схопилася за металеву шворку там, де та з’єднувалася з нашийником, і, смикнувши за неї, підтягла жінку вгору настільки, аби подивитися їй просто в очі. І в тих очах вона побачила переляк. — Ти, слухай мене, і слухай уважно. Мені потрібні відповіді, і якщо я їх не отримаю, я змушу тебе відчути, як із тебе здирають шкіру. — Обличчям жінки прокотилася судома шаленого жаху, а Найнів скрутило живіт, бо вона раптом усвідомила, що сул’дам зрозуміла її буквально. Якщо вона гадає, що я можу це зробити, це тому, що вона знає. Для цього і призначені ці повідки. Вона із зусиллям зупинила власну руку, яка потягнулася було до браслета, щоби негайно скинути його. Натомість надала обличчю лютого вигляду. — Ти готова відповідати? Чи потребуєш подальших переконань?
У відповідь сул’дам нестямно захитала головою. Найнів витягла ганчір’я їй із рота, і жінка, судомно зглитнувши, тієї ж миті гарячково забелькотіла:
— Я нікому про вас не скажу. Присягаюся. Лише зніміть це з моєї шиї. Зніміть! Присягаюся, я мовчатиму.
— Ану тихо! — гаркнула Найнів, і жінка негайно стулила рота. — Як тебе звати?
— Сета. Будь ласка. Я відповідатиму, лише — зніміть — це! Якщо мене хтось у цьому побачить... — Сета опустила очі на нашийник і міцно їх заплющила, наче не могла на нього дивитися. — Будь ласка! — прошепотіла вона.
Найнів почала щось розуміти. Вона ніколи не дозволить Елейн надягти цю штуковину.
— Нам краще не гаяти часу, — рішуче мовила Елейн. Видно було, що вона цілком опанувала себе. — Хвилинку, я тільки вдягну цю сукню і...
— Надягай назад свою власну одежину, — мовила Найнів.
— Хтось повинен вдавати із себе дамані, — заперечила Елейн, — бо інакше нам до Еґвейн не дістатися. Ця сукня підходить лише тобі, а Мін знають в обличчя. Залишаюся тільки я.
— Я ж сказала, вдягай свою сукню, хутко! У нас є кому бути Тією, що на повідці. — Найнів смикнула за ретязь, що тягнувся до Сети, і сул’дам видихнула:
— Ні! Будь ласка, ні! Якщо хтось мене побачить... — Вона замовкла на півслові під холодним поглядом Найнів.
— З того, що я дізналася, я бачу, що ти гірша за вбивцю, гірша за Друга Морока. Я не можу навіть уявити когось, гіршого за тебе. Мене нудить від того, що я мушу надягти цю штуку собі на руку і бути такою, як ти, хоча б годину. Тому можеш не сумніватися: я зроблю з тобою що завгодно, не зупинюся ні перед чим. Ти не хочеш, щоб тебе побачили? От і добре. Ми теж не хочемо. Але ж на дамані ніхто і не дивиться, хіба не так? Доки ти простуватимеш, схиливши голову, як і подобає Тій, що на повідці, ніхто тебе навіть не помітить. І краще тобі подбати, щоб і нас ніхто не помітив. Якщо помітять нас, то, безперечно, помітять і тебе; а якщо цього буде недостатньо, аби тебе стримувати, присягаюся, я змушу тебе проклясти перший цілунок, яким обмінялася твоя матуся з твоїм батечком. Ми зрозуміли одна одну?
— Так, — кволо озвалася Сета. — Я присягаюся.
Найнів довелося зняти браслет, аби вони змогли перевдягнути жінку в перефарбований у сірий колір одяг Елейн. Сукня не пасувала їй: була заширока в грудях і завузька в стегнах, але сукня Найнів була б на ній геть недоладна, та ще й надто коротка. Найнів щиро сподівалася, що ніхто насправді не приглядається до дамані. З огидою вона знову почепила на себе браслет.
Елейн зібрала одяг Найнів, загорнула його в другу перефарбовану в сіре сукню і зробила з того вузлик, вузлик, який мала нести селючка за сул’дам і дамані.
— Ґавін лусне зі злості, коли дізнається, — сказала вона й розсміялася. Сміх вийшов силуваним.
Найнів уважно подивилася на неї, а тоді на Мін. Треба було переходити до найнебезпечнішої частини їхнього плану.
— Готові?
Посмішка Елейн зів’яла.
— Я готова.
— Готова, — коротко озвалася Мін.
— Куди ви... куди ми йдемо? — запитала Сета, а тоді квапливо додала: — Якщо мені дозволено запитати.
— У лігво лева, — відказала Елейн.
— Потанцювати з Мороком, — відповіла Мін.
Найнів, зітхнувши, похитала головою:
— Вони хочуть сказати, що ми йдемо туди, де утримують усіх дамані, і що ми збираємося звільнити одну з них.
Коли Сету, підштовхуючи, вивели з сарайчика, вона так і йшла із роззявленим з подиву ротом.
Бейл Домон спостерігав за сходом сонця з палуби свого корабля. Доки потроху оживали, а вулиці, що вели до порту, ще зоставалися безлюдними. Мартин, що примостився на вершечку палі, втупився в нього безжальними, як у всіх мартинів, очима.
— Ви не передумали, капітане? — запитав Домона Ярин. — Якщо шончанці вирішать поцікавитися, що ми всі робимо на борту...
— Твоя справа подбати, щоби біля усіх швартових лежало по сокирі, — відрізав Домон. — І... Ярине! Хай тільки ще хтось спробує перерубати канат, перш ніж ці жінки ступлять на борт, я йому тією ж сокирою голову проломлю, зрозуміло?
— А якщо вони не прийдуть, капітане? Якщо замість них прийдуть шончанські солдати?
— Дивися не обісрись з переляку! Якщо прийдуть солдати, я рвону до виходу з гавані, а там уже хай допоможе нам Світло! Але доки солдати ще не прийшли, я збираюся чекати на тих жінок. А тепер іди і вдавай, наче ти тут просто собі проходжаєшся.
Розвернувшись, Домон знову прикипів очима до вулиці, що вела з міста, звідти, де утримували дамані. Його пальці нервово вибивали дріб на релінґу.
З кожним кроком Гнідана місто все ближчало, а бриз доносив до носа Ранда запахи диму від кухонних печей та ранкових страв, а ще намагався розкрити його поїдений міллю плащ, і хлопцю доводилося притримувати його однією рукою. Серед одежин, якими вдалося розжитися їхньому загону для маскування, не знайшлося куртки для нього, тому він вважав за краще приховати під плащем обшлаги, гаптовані сріблом, та чапель, вишитих на комірі камзола. Шончанці не мали нічого проти того, аби упокорені місцеві продовжували носити зброю, та, можливо, це не поширювалося на тих, хто має меча з клеймом чаплі.