Перші ранкові тіні бігли попереду Ранда. Він бачив, як їде між фургонних дворів та загонів з кіньми Гюрін. Уздовж рядів купецьких фургонів проходжувалося лише двоє чи троє чоловіків, найвірогідніше, колодії чи ковалі, висновуючи з довгих фартухів. Інґтар вступив до міста першим і вже зник із очей. Перрин та Мет мали їхати позаду, на певній відстані від нього й один від одного. Він не обертався перевірити, чи це так. Ніхто не повинен помітити, що їх щось пов’язує: п’ятеро чоловіків в’їхали у Фалме на світанку, але не разом.
Тепер і Ранд проминав загони з кіньми, і тварини вже товпилися біля огорож в очікуванні годівлі. Гюрін висунувся між двох стаєнь, ще зачинених на засув, побачив Ранда, махнув до нього рукою і знову сховався. Ранд повернув Гнідана в той бік.
Гюрін стояв, тримаючи коня за повід. Він мав на собі довгу безрукавку замість звичної куртки, але хоч і накинув поверх довгий плащ, щоби той прикривав короткий меч та мечолам у нього на поясі, тремтів від холоду.
— Лорд Інґтар он там, — кивнув він на вузький прохід. — Сказав, що ми залишимо коней тут, а далі підемо пішки. — Коли Ранд спішився, нюхач додав: — Фейн проходив цією вулицею, лорде Ранде. Я відчуваю його запах звідси.
Ранд підвів Гнідана до того місця за стайнею, де Інґтар уже прив’язав свого коня. В шайнарцеві, одягненому в брудний кожух, зношений і подертий в багатьох місцях, важко було впізнати лорда, і меч у нього на поясі не дуже пасував такому вбранню. Очі його гарячково блищали.
Прив’язуючи Гнідана поруч з Інґтаровим жеребцем, Ранд глянув на сакви і на мить завагався. Залишати стяг він не міг. Хлопець не думав, що хтось із солдатів може полізти до них, але не був аж таким упевненим, що цього не зробить Верін. І він точно не уявляв, як вона поведеться, якщо знайде стяг. Але, тримаючи його при собі, він почувався би незручно. Зрештою Ранд вирішив залишити сакви прив’язаними позаду сідла.
До них доєднався Мет, а ще за кілька хвилин Гюрін повернувся із Перрином. На Метові були бахматі штани, що брижились біля халяв, а на Перринові — куций плащ. Ранд подумав, що всі вони скидаються на злодійкуватих жебраків, але в таких уборах вони проїхали багатьма містечками, не привертаючи до себе уваги.
— Пора, — мовив Інґтар. — Побачимо, що на нас чекає.
Вони покрокували немощеною вулицею, наче вештаючись без жодної мети, перекидаючись словами, проминули таким чином фургонні двори та вийшли на бруковані вулиці, що здіймалися схилами вгору. Ранд би й не згадав, що він говорив, та й до інших не прислухався. За планом Інґтара вони мали виглядати достоту як будь-яка інша компанія приятелів, що прогулюються собі разом, але о цій порі містяни ще й не думали полишати свої домівки. Товариство з п’ятьох чоловіків на порожніх ранкових вулицях здавалося юрбою.
Вони трималися купою, але вів їх Гюрін, нюшачи повітря і завертаючи то на ту, то на іншу вулицю. Інші повертали за ним, удаючи, наче і збиралися йти саме цим маршрутом.
— Він сходив це місто вздовж і впоперек, — пробурмотів Гюрін, гидливо кривлячись. — Тут скрізь його запах, і смердить так, що важко відрізнити старий слід від нового. Принаймні я впевнений, що він ще тут. Деяким слідам лише день чи два, в цьому я впевнений. Так, упевнений, — додав він, і сумніву в його голосі вже не було.
На вулиці більшало народу — там торговець фруктами взявся викладати свій товар, там хлопець пробіг вулицею з величезним згортком пергаментів під пахвою та дощечкою для писання, що висіла на спині, а ось точильник біля свого візка змазує вісь точильного колеса. Мимо пройшли дві жінки: одна, зі сріблястим обручем на шиї, дивилася в землю, а інша, в сукні, прикрашеній блискавками, тримала в руці змотаний у звій сріблястий ретязь.
Рандові перехопило подих, він мусив зробити над собою зусилля, аби не обернутися.
— Це... — Широко розкриті очі Мета здивовано дивилися з глибини запалих очниць. — Це були дамані?
— Саме так їх описували, — коротко відказав Інґтар. — Гюріне, нам що, доведеться тинятися по всіх вулицях цього заплямованого Тінню міста?
— Він побував скрізь, лорде Інґтаре, — відповів Гюрін. — Тут скрізь смердить.
Тепер вони блукали частиною міста, де стояли будинки в три та чотири поверхи, і кожний був просторий, наче корчма.
Коли загін обігнув черговий ріг, Ранд був вражений, побачивши з дюжину шончанських солдатів, що стояли на варті перед великим будинком. На сходах будинку навпроти стояли й розмовляли дві жінки з емблемами у вигляді блискавок. Над будинком, де стояли вартові, на вітрі маяв прапор: золотий яструб із затиснутими в пазурах блискавками. На тому будинку, біля якого стояли жінки, не було жодної емблеми, якщо не брати до уваги блискавок на сукнях жінок. Обладунок офіцера виблискував золотим, червоним і чорним, а на голові у нього пишався схожий на павучу голову позолочений шолом. А тоді Ранд побачив два великих створіння з голою шкірою, що згорнулися біля солдатів, і спотикнувся.
Ґролм. Ці клиноподібні триокі голови не переплутаєш з ніякими іншими. Цього не може бути. Може, він спить і бачить сновиддя? Може, він навіть ще не вирушав до Фалме.
Проминаючи будинок із вартою, всі решта теж витріщалися на створінь.
— Хто вони такі, заради Світла? — запитав Мет.
Гюрін витріщався великими, як блюдця, очима:
— Лорде Ранде, це ж... Це були...
— Вони нас не цікавлять, — сказав Ранд.
За мить Гюрін спромігся кивнути.
— Ми тут заради Рога, — промовив Інґтар, — а не для того, аби задивлятися на шончанських чудовиськ. Зосередься на тому, аби відшукати Фейна, Гюріне.
Солдати ледь поглянули на п’ятьох мандрівників. Ця вулиця спускалася просто до порту. Ранд бачив кораблі, що там стояли; кутасті, високі, з довгими щоглами, на такій відстані вони здавалися крихітними.
— Тут він був багато разів, — Гюрін потер носа тильним боком долоні. — Вулиця просякнута його смородом, шар за шаром. Гадаю, він міг бути тут учора, лорде Інґтаре. Може, вчора ввечері.
Мет раптом учепився у свою куртку обома руками.
— Він тут, — прошепотів він. Тоді розвернувся й пішов назад, поглядаючи на високий будинок із прапором. — Кинджал усередині. Я навіть не помітив його раніше, через цих... цих потвор, але тепер я його відчуваю.
Перрин штрикнув його пальцем поміж ребра:
— Ану припини, доки їх не зацікавило, чого це ти витріщаєшся на них, як заплішений дурень!
Ранд кинув погляд через плече. Офіцер дивився на них.
Мет похмуро побрів за друзями:
— Невже ми просто підемо звідси? Він тут. Я знаю, що кажу.
— Ми шукаємо Ріг, — прогарчав Інґтар. — Я збираюся розшукати Фейна і змусити його сказати, де він його ховає. — Він навіть не стишив ходи.
Мет промовчав, але на його обличчі читалося благання.
Я теж мушу знайти Фейна, думав Ранд. Мушу. Проте, глянувши на Метове обличчя, він промовив:
— Інґтаре, якщо кинджал у цьому будинку, то, найвірогідніше, Фейн теж тут. Я не уявляю, щоби він міг надовго спустити з уваги хоч кинджал, хоч Ріг.
Інґтар зупинився. За мить він промовив:
— Може, й так. Але, перебуваючи тут, ми про це не дізнаємося.
— Можемо почекати, доки він вийде, — запропонував Ранд. — Якщо він вийде звідти так рано, значить, він ночує під цим дахом. А я готовий закластися, що він спить там, де знаходиться Ріг. Якщо він звідти вийде, ми ополудні можемо вже повернутися до Верін і ще до ночі матимемо план, що робити далі.
— Я не чекатиму на Верін, — відказав Інґтар. — І ночі я теж не чекатиму. Я і так надто довго чекав. Ріг має бути в моїх руках ще до наступного ранку.
— Але ж ми не знаємо напевне, Інґтаре.
— Я знаю, що кинджал там, усередині, — вставив Мет.
— А Гюрін каже, що Фейн був тут учора ввечері. — Інґтар не дав Гюрінові змоги щось уточнити. — Це вперше ти зволив сказати, що слід свіжіший, ніж два-три дні. Отже, ми заберемо Ріг просто зараз. Зараз!