У двері хтось швидко й наполегливо постукав. Жоден шайнарець не стане так стукати у будь-чиї двері, а тим паче в її. Морейн продовжувала вдивлятись у дзеркало, аж доки в очах не запанував спокій, а всі думки поховались у темних глибинах. Вона перевірила капшук із м’якої шкіри, що висів у неї на поясі. Які би проблеми не привели її сюди з Тар Балона, вона забуде про них, щойно я викладу це перед її очима. Повторний стук, цього разу ще наполегливіший, пролунав раніше, ніж вона перетнула кімнату і відчинила двері, тихою усмішкою вітаючи двох жінок, що прийшли по неї.
Вона впізнала їх обох. Темноволоса Аная у шалі з блакитними торочками і світловолоса Ліандрін — з червоними. Ліандрін, яка не лише з вигляду, а й за віком була молодою і вродливою, з обличчям ляльки і маленьким примхливим ротиком, саме підняла руку, щоб постукати втретє. Її темні брови і ще темніші очі разюче контрастували із мнозтвом світло-медових косичок, що сягали їй до плечей, але таке поєднання не було якоюсь дивовижею у Тарабоні. Обидві жінки були вищі за Морейн, хоча Ліандрін трохи менше, ніж на долоню.
Простацьке обличчя Анаї розпливлося в усмішці, щойно Морейн відчинила двері. Ця усмішка була єдиною окрасою Анаї, однак цього було достатньо: майже всі почувалися втішеними, захищеними й особливими, коли Аная до них усміхалася.
— Нехай осяє тебе Світло, Морейн. Як приємно знову бачити тебе! Як тобі ведеться? Минуло так багато часу.
— У твоїй присутності, Анає, моє серце звеселяється, — і це, звісно, було правдою, бо приємно було знати, що серед Айз Седай, які приїхали в Фал Дару, є принаймні одна подруга. — Нехай осяє тебе Світло.
Ліандрін стиснула губи і смикнула за край шалі.
— Престол Амерлін викликає тебе до себе, сестро. — Її голос також звучав примхливо і холодно. Не через Морейн, принаймні не тільки через неї, Ліандрін завжди говорила так, ніби була чимось незадоволена. Суплячись, вона спробувала зазирнути через плече Морейн до її кімнати. — Це покої. І біля них сторожа. Ми не могли ввійти. Навіщо ти поставила сторожу супроти своїх сестер?
— Супроти всіх, — лагідно відповіла Морейн. — Багато служниць цікавляться Айз Седай, а я не хочу, щоби вони копирсалися у моїх покоях за моєї відсутності. До сих пір не було потреби робити таку різницю. — Вона зачинила за собою двері, і три жінки опинилися в коридорі. — Ходімо? Не примушуймо Престол Амерлін чекати.
Морейн рушила коридором разом із Анаєю, яка безугавно щось щебетала. Ліандрін постояла якусь мить перед дверима, ніби міркуючи, що приховувала Морейн, а тоді поспішила навздогін. Вона пішла з іншого боку від Морейн, ледь не карбуючи крок — достоту наче якийсь тюремник. Аная ж просто собі йшла, так би мовити, за компанію. Звуки їхніх кроків поглинали м’які ворсисті килими з невибагливими візерунками.
Жінки у лівреях, що траплялися їм на шляху, низько вклонялися, значно нижче, ніж самому володарю Фал Дари. Айз Седай, аж три разом, та й ще сама Престол Амерлін у фортеці — це була більша честь, ніж будь-яка служниця фортеці могла заслужити за все життя. Кілька представниць шляхетних Домів також траплялися у коридорах, і вони теж робили реверанси, хоча, безсумнівно, ніколи не чинили би так перед лордом Аґельмаром. Морейн і Аная всміхались і кивали головами на вдячність за кожне привітання — однаково від служниці чи від дворянки. Ліандрін усіх ігнорувала.
Тут, звісно, були самі жінки і ні одного чоловіка. Жоден шайнарець, який досягнув десятилітнього віку, ніколи би не ввійшов на жіночу половину без дозволу чи запрошення, хоча у коридорах бігало й гралося кілька маленьких хлопчиків. Вони незграбно опускалися на одне коліно, в той час коли їхні сестрички присідали у реверансах. Коли-не-коли Аная, сміючись, куйовдила чиюсь маленьку голівку.
— Цього разу, Морейн, — сказала Аная, — тебе надто довго не було в Тар Балоні. Аж занадто довго. Тар Балон сумує за тобою. Твої сестри сумують за тобою. І ти потрібна у Білій Вежі.
— Декому з нас потрібно працювати в миру, — лагідно відповіла Морейн. — Залишаю місце в Раді Вежі тобі, Анає. Однак ви в Тар Балоні чуєте більше, ніж я, про події у світі. Я надто часто переганяю події, які відбуваються в місцях, де я була ще вчора. Які останні новини?
— Ще три Лжедракони, — Ліандрін аж виплюнула ці слова. — У Салдеї, М’юранді та в Тірі. Лжедракони спустошують землю. А тим часом ви, Блакитні сестри, посміхаєтесь і просторікуєте про ніщо або ж тримаєтеся за минуле.
Аная лише звела брову, а Ліандрін стулила губи, зневажливо пирхнувши.
— Три, — тихо промовила Морейн. На мить її очі запалали, але вона швидко себе опанувала. — Три за останні два роки, а тепер ще три одночасно.
— Як і іншим, цим також дадуть раду. Цим паразитам-чоловікам та всьому наброду, що збирається під їхніми знаменами.
Морейн майже потішила впевненість у голосі Ліандрін. Майже. Вона надто добре розуміла реальний стан справ, надто добре усвідомлювала можливості.
— Невже за ці кілька місяців ти все забула, сестро? Останній Лжедракон майже розірвав на шматки Ґелдан, доки його армія — набрід то був чи ні — була розбита. Так, Лоґейн зараз у Тар Балоні, вгамований і знешкоджений, але при спробі подолати його загинуло кілька наших сестер. Смерть навіть однієї сестри — це більше, ніж ми можемо собі дозволити, а втрати у Ґелдані були значно важчі. Ті двоє, що були до Лоґейна, не вміли направляти, і попри те народ Кандору й Арад Доману дуже добре їх запам’ятав. Спалені села і полеглі у битвах. Чи справді так легко світ впорається із трьома одночасно? Скільки стане під їхні знамена? Жоден чоловік, який проголошував себе Відродженим Драконом, не відчував недостачі прибічників. Наскільки страшні війни топитимуться цього разу?
— Усе не так похмуро, — сказала Аная. — Як нам відомо, лише той із Салдеї вміє направляти. У нього не було часу набрати собі послідовників, а наші сестри вже повинні би бути на місці, щоби впоратися з ним. Тіренці вже погнали свого Лжедракона і його прибічників у Геддон Мірк, а добродій із М’юранді вже у кайданах. — Вона швидко й захоплено засміялася. — Я не сподівалася, що саме м’юрандійці найшвидше розправляться зі своїм. А якщо їх запитати, то вони себе навіть м’юрандійцями не називають, а луґардцями чи інішлінцями, підданцями того чи іншого лорда чи леді. Але через страх, що їхні сусіди, скориставшись нагодою, нападуть на них, м’юрандійці накинулися на свого Лжедракона майже одразу після того, як він відкрив рота, щоби проголосити себе ним.
— І все ж, — сказала Морейн. — Трьох одночасно не можна ігнорувати. — Чи якійсь сестрі вдалося зробити Передбачення? — На це існував лише крихітний шанс, бо впродовж століть тих Айз Седай, в яких проявилась іскра, чи бодай іскриночка, цього Таланту, на пальцях рук можна було перелічити, а тому вона не здивувалася, коли Аная заперечно похитала головою. Не здивувалася, однак від серця їй трохи відлягло.
Вони дійшли до перехрестя коридорів одночасно з леді Амалісою. Вона присіла у глибокому реверансі, низько вклонившись і широко розправивши свою світло-зелену спідницю.
— Честь Тар Балону, — пробурмотіла вона. — Честь Айз Седай.
Сестрі володаря Фал Дари належало приділити більше уваги, ніж відбутися простим кивком голови. Морейн узяла Амалісу за руку і допомогла їй підвестися.
— Ви робите нам честь, Амалісо. Підніміться, сестро.
Амаліса граційно випросталася, уся спаленівши. Вона ніколи навіть у Тар Балоні не була, і почути звертання «сестро» від Айз Седай було бальзамом на душу навіть для особи такого статусу, як вона. Це була невисока, середніх літ жінка, що пишалася темною і зрілою красою, яку підкреслював рум’янець на щоках.
— Ви також виявляєте мені надзвичайну честь, Морейн Седай.
Морейн усміхнулася.
— Як давно ми знайомі, Амалісо? Невже мені тепер слід називати вас — «моя леді Амаліса», наче ми ніколи не чаювали разом?
— Звісно, ні. — Амаліса посміхнулася у відповідь. Сила, така помітна на обличчі її брата, була також присутня і на її обличчі, і її не згладжували навіть лагідніші обриси щік чи вилиць. Людський поговір запевняв, що яким би загартованим і видатним воїном не був Аґельмар, він заледве чи в чомусь перевершував свою сестру.