— Яким чином? — поцікавився Ранд.
Офіцер більше на них не дивився, але перед будинком вартувало не менше двадцяти солдатів. І пара ґролмів. Це божевілля. Тут не може бути ґролмів. Але ці думки не допомогли — чудовиська не зникли.
— Схоже, за цими будинками є сади, — мовив Інґтар, задумливо роззираючись навкруги. — Якщо один із провулків проходить повз стіну саду... Іноді люди так захоплюються охороною фасадів, що забувають про тили. Ходімо.
Він попрямував просто до найближчого вузького проходу між двома високими будівлями. Гюрін та Мет поспішили за ним.
Ранд обмінявся поглядом з Перрином — той лише покірно знизав плечима, — і приятелі рушили вслід.
Прохід був вузенький, і вони майже черкали плечима об високі стіни садів обабіч, але трохи далі він перетнув інший провулок, трохи ширший, де вже, мабуть, можна було котити ручний візок. Цей провулок був мощений бруківкою, але на нього виходили лише задні фасади будинків, сліпі, або з вікнами, що ховалися за щільно зачиненими віконницями, а ще високі задні стіни садів, за якими височіли майже безлисті верхівки дерев.
Інґтар вів їх цим провулком, аж доки вони не опинилися навпроти прапора, що виднівся понад деревами. Відтак він витяг з-під куртки свої латні рукавиці, надягнув їх і, підстрибнувши, вхопився за гребінь стіни та підтягнувся, аби мати змогу побачити, що там усередині. За мить узявся безбарвним голосом повідомляти про те, що бачить:
— Дерева. Клумби. Доріжки. Не видно жодної... Чекайте! Вартовий. Один. Навіть без шолома. Порахуйте до п’ятдесяти, і гайда за мною. — Він перекинув ногу через стіну, перекотився через неї і зник, перш ніж Ранд устиг сказати хоч слово.
Мет почав повільно рахувати. Ранд затамував подих. Перрин водив пальцем по лезу сокири, а Гюрін стискав руків’я меча та мечолама.
— ...п’ятдесят. — Гюрін видерся на стіну, перш ніж Мет устиг договорити. Перрин перевалився через стіну поряд із ним.
Ранд подумав, що Метові може знадобитися допомога, бо надто вже блідим та виснаженим виглядав приятель, проте той не виказав жодних ознак слабкості, спритно подолавши огорожу. На камінній стіні вистачало виступів для рук і ніг, тож за мить Ранд уже припав до землі з внутрішнього боку стіни поруч із Метом, Перрином і Гюріном.
В саду панувала пізня осінь — на голих клумбах залишалися хіба що нечисленні вічнозелені рослини, а дерева скинули майже все листя. Вітер, що лопотів прапором, гнав пилюгу вздовж викладених каменем-плитняком доріжок. Ранд не одразу побачив Інґтара. А тоді він помітив його — той розпластався біля задньої стіни будинку і кликав їх до себе рукою із затиснутим у ній мечем.
Ранд, пригинаючись, побіг до нього. Його увага була прикута до вікон, що сліпо дивилися в сад, і він ледь зауважував друзів, що бігли поруч. З полегшенням він притиснувся до стіни поряд з Інґтаром.
— Він там, усередині. Я його відчуваю, — не припиняв бубоніти Мет.
— Де вартовий? — пошепки запитав Ранд.
— Мертвий, — відповів Інґтар. — Він поводився занадто самовпевнено. Навіть не спробував гукнути на допомогу. Я заховав тіло серед кущів.
Ранд викотив на нього очі. Це шончанець поводився самовпевнено? Він не розвернувся і не пішов геть тільки тому, що чув поряд із собою страдницьке бубоніння Мета.
— Ми майже на місці, — Інґтар теж промовляв наче сам до себе. — Майже на місці. Ходімо.
Підіймаючись сходинками до задніх дверей, Ранд витяг меч, зауваживши при цьому, що Гюрін дістає із піхов короткий меч і мечолам, а Перрин неохоче знімає з пояса сокиру.
Вони опинилися у вузькому коридорі. З прочинених дверей праворуч пахнуло запахами кухні. Там поралися кілька людей; долинали приглушені голоси, і раз у раз приглушено стукали накривки на горщиках.
Інґтар жестом наказав Мету йти першому, і весь загін вервечкою прокрався повз двері. Ранд не зводив з них очей, доки вони не завернули за ріг.
Попереду них відчинилися двері, і звідти вийшла молода жінка, струнка, чорноволоса. В руках вона тримала тацю з однісінькою чашкою. Всі заклякли на місці. Вона, не озираючись, попростувала в іншому напрямку. Очі Ранда широко розкрилися з подиву. Дівчина мала на собі довгу білу туніку, геть прозору. Вона зникла за рогом.
— Ви це бачили? — хрипко проказав Мет. — Адже все видно крізь...
Інґтар ляснув Мета долонею по губах і прошипів:
— Не забувай, навіщо ми тут. Тепер знайди його. Знайди мені Ріг.
Мет вказав на вузенькі гвинтові сходи. Вони піднялися на один марш, і він повів їх до кімнат у передній частині будинку. Нечисленні меблі, що траплялися в коридорах, здавалося, складалися з суцільних вигинів. Де-не-де голі стіни ховалися за гобеленами чи складеними ширмами, прикрашеними кількома птахами на гілках чи поодинокими квітками. На одній із ширм було зображено ріку, але крім водяної гладіні з легенькими брижами та вузеньких смужок берегів, нічого більше не було.
За стінами кімнат, які вони проминали, були люди: Ранд чув, як вони ходять, човгаючи по підлозі м’якими черевиками, як тихенько перемовляються між собою. Досі вони нікого не зустріли, проте страшно було навіть уявити, як хтось ступить у коридор, побачить, як ним скрадаються п’ятеро чоловіків зі зброєю в руках, і здійме тривогу...
— У цій кімнаті, — прошепотів Мет, вказуючи на великі розсувні двері попереду, прикрашені лише різьбленими ручками. — Принаймні кинджал там.
Інґтар кинув погляд на Гюріна. Нюхач розсунув двері, й Інґтар одним стрибком заскочив усередину, піднявши меч. У кімнаті нікого не було. Ранд і решта кинулися за Інґтаром, а Гюрін швидко зачинив за ними двері.
Усі вікна та інші двері ховалися за розмальованими ширмами, а ті затіняли денне світло, що цідилося з вікон, які, вочевидь, мали дивитися на вулицю. Біля однієї зі стін просторої кімнати стояла висока заокруглена шафа, біля протилежної стіни — невеличкий столик, а перед ним, на килимі, повернуте до столика крісло, одне на всю кімнату. Ранд почув, як важко засопів Інґтар, але сам він тільки зітхнув із полегшенням. Посеред столу, на підставці, виблискував золотом кручений Ріг Валіра. Під ним лежав кинджал, і рубін на його багато прикрашеному руків’ї спалахував криваво-червоним відблиском.
Мет стрілою метнувся до столу, схопив Ріг і кинджал.
— Ми знайшли його, — вигукнув він, потрясаючи кулаком із затиснутим у ньому кинджалом. — Вони обидва в нас!
— Не галасуй, — зупинив його Перрин, скривившись. — Ми ще не вибралися з ними звідси. — Руки його неспокійно посмикувалися на держав сокири; здавалось, що він хотів би тримати їх на чомусь іншому.
— Ріг Валіра. — В голосі Інґтара лунало щире благоговіння. Він нерішуче торкнувся Рога, провів пальцем по інкрустованому сріблом напису, що тягнувся вздовж розтрубу, самими губами проказуючи переклад, тоді відняв руку, весь тремтячи від хвилювання. — Це він. Світлом присягаюся, це він! Я врятований.
Гюрін відсував ширми, що заслоняли вікна. Прибравши останню, що стояла у нього на шляху, він визирнув на вулицю:
— Ці солдати все ще тут. Наче приросли до землі. — Він здригнувся. — Ці... створіння... теж тут.
Ранд теж визирнув із вікна. Два чудовиська біля дверей були ґролмами: щодо цього не було жодних сумнівів.
— Як це вони...
Він підвів очі, і слова завмерли йому на язиці. Він дивився понад стіною у сад будинку навпроти. Бачив, де були розібрані внутрішні стіни, після чого кілька садочків об’єднали в один великий сад. У цьому саду сиділи на лавах чи прогулювалися доріжками жінки, завжди парами. З’єднані ланцюжками, що тяглися від зап’ястка однієї до шиї другої. Одна з жінок, з нашийником, підвела очі. Ранд був надто далеко, аби добре роздивитися її обличчя, але на якусь мить йому здалося, що їхні очі зустрілися і він упізнав її. Кров відхлинула йому від обличчя.
— Еґвейн, — видихнув він.
— Що ти верзеш? — здивувався Мет. — Еґвейн у безпеці, в Тар Валоні. Я би теж хотів зараз там опинитися.
— Вона тут, — сказав Ранд. Дві жінки саме розвернулися і пішли до одного з будинків у дальньому кінці саду. — Тут, на тому боці вулиці. Світло, на ній один із цих нашийників!