— Ти не помиляєшся? — засумнівався Перрин. Він теж підійшов і дивився у вікно. — Я не бачу її, Ранде. А я... гадаю, я зміг би впізнати її навіть на такій відстані.
— Я не помиляюся, — сказав Ранд. Жінки увійшли до одного з будинків, що фасадом виходив уже на сусідню вулицю. Всередині у Ранда все стислося в клубок. Я гадав, що вона в безпеці. Я гадав, що вона в Білій Вежі. — Я мушу витягти її звідси. А ви тим часом...
— Овва! Не вас я чекав... — Слова, вимовлені трохи нечітко, пролунали не голосніше, ніж шурхіт дверних стулок.
На коротку мить Ранд заціпенів. Високий чоловік із голеною головою, що ступив до кімнати, мав на собі блакитну мантію, що стелилася по підлозі, а нігті такі довгі, що Ранд здивувався, як той може щось брати до рук. У двох чоловіків позаду нього голови були виголені лише наполовину, а решта темного волосся заплетена в косу. Коси звисали чоловікам уздовж правої щоки. Один із них поштиво тримав на витягнутих руках меча в піхвах.
Ранд дивився на них лише мить, а тоді ширми перекинулись, і в протилежних кінцях кімнати відкрились дверні пройми, в кожній з яких купчилось чотири-п’ять шончанських солдатів, без шоломів, але у панцирах і з мечами наголо.
— Ви знаходитесь перед лицем високого лорда Турака, — почав чоловік, котрий тримав меча, люто дивлячись на Ранда й інших, але ледь помітний порух пальця з нігтем, вкритим блакитним лаком, змусив його замовкнути на півслові. Другий служник ступив крок уперед і почав розстібати мантію на Тураку.
— Коли один із моїх вартових був знайдений мертвим, — спокійно заговорив голомозий, — я запідозрив людину, що називає себе Фейном. Я підозрюю його відтоді, відколи за загадкових обставин помер Гуан, до того ж він завжди жадав отримати цей кинджал. — Він відвів руки, аби служник міг зняти з нього мантію. Попри м’який, майже співучий голос, на його руках та безволосих оголених грудях проступали тугі скрутні м’язів; блакитний кушак стягував широкі білі шальвари, зібрані у сотні бганок. Він говорив байдуже, не звертаючи жодної уваги на мечі в руках непроханих гостей. — А тепер знаходжу тут чужинців, що намагаються поцупити не лише кинджал, а й Ріг. Я із задоволенням уб’ю одного-двох із вас за те, що ви порушили мій ранковий спокій. Той, хто залишиться живий, розповість мені, хто ви такі і навіщо сюди заявилися. — Не дивлячись, він простягнув руку, і чоловік, що тримав у лорда за спиною меч у піхвах, вклав руків’я йому в долоню. Турак витягнув важке вигнуте лезо. — Я не хочу, аби Ріг було пошкоджено.
Більше сигналів Турак не подавав, але один із солдатів ступив у кімнату з явним наміром узяти Ріг. Ранд не знав, сміятися йому чи ні. На солдаті був панцир, але його самовпевнене обличчя аж дихало зневагою до чужинців із їхньою зброєю, так само як і обличчя Турака.
Кінець цьому поклав Мет. Щойно шончанець простягнув руку по Ріг, Мет різонув по ній кинджалом, на руків’ї якого виблискував рубін. З прокляттям солдат відскочив, а на обличчі його відобразився подив. А за мить він заволав. Від його крику всі в кімнаті заклякли. Солдат підніс до обличчя тремтячу руку: вона чорніла на очах — від глибокої рани на його долоні чорнота повільно повзла вгору. Він широко розкрив рота і завив, вчепившись нігтями собі в руку, а тоді в плече. Впавши горілиць на шовковий килим, хвицаючи ногами та смикаючись усім тілом, він не припиняв вищати, в той час коли обличчя йому чорніло, темні очі випиналися вперед, наче переспілі сливи, і незабаром почорнів розпухлий язик пораненого. Він востаннє смикнувся, захрипів, засовав ногами і більше не ворухнувся. Тіло його почорніло, наче смола, а шкіра, здавалось, готова була розпастися від найменшого дотику.
Мет облизнув пересохлі губи і важко зглитнув; пальці його нервово перехопили руків’я кинджала. Навіть Турак вибалушив очі й роззявив рота.
— Бачите, — тихо зауважив Інґтар, — ми не така вже й легка здобич.
Зненацька він перестрибнув через мертве тіло і кинувся до солдатів, котрі перелякано витріщалися на те, що залишилося від їхнього товариша, котрий ще мить тому стояв поруч із ними плечем до плеча.
— Шінова! — вигукнув Інґтар. — За мною!
Першим кинувся Гюрін. А за ним і всі інші, забряжчала сталь об сталь.
Коли Інґтар кинувся в бій, шончанці у протилежному кінці кімнати ступили було вперед, проте за мить позадкували, жахаючись кинджала в руці Мета навіть більше, ніж сокири, якою із гарчанням розмахував Перрин.
Мить — і Ранд залишився сам на сам із Тураком. Той тримав меч просто перед собою. Він уже отямився від миттєвого шоку, його очі уважно спостерігали за Рандом; чорного розпухлого тіла солдата наче й не існувало, як, здавалося, не існувало і двох його служників, а тільки зостались у цілому світі Ранд і його меч. Не чув він і звуків бою, які наразі віддалялися анфіладами кімнат по обидва боки будинку. Щойно високий лорд витяг свого меча, служники взялися дбайливо згортати його мантію, не зважаючи при цьому навіть на крики конаючого солдата: наразі вони опустилися на коліна біля дверей і незворушно спостерігали за двобоєм.
— Я так і гадав, що справа вирішиться між тобою та мною. — Турак легко крутнув мечем, окресливши повне коло в один бік, потім — в інший; пальці з довгими нігтями зграбно рухалися ефесом. Схоже, ці нігті анітрохи не обмежували його рухи. — Ти молодий. Подивимось, що потрібно, аби заслужити клеймо чаплі по той бік океану.
І тут Ранд побачив. Високо на лезі Турака стояла чапля. Зі своїми убогими навичками він опинився віч-на-віч зі справжнім майстром клинка. Ранд квапливо відкинув убік свій підбитий хутром плащ, звільняючись від зайвої ваги, що сковувала би його рухи. Турак чекав.
Ранд відчайдушно прагнув звернутися до порожнечі. Зрозуміло, що йому знадобиться кожна крапля його здібностей і вміння, і навіть тоді шанси його вийти з цієї кімнати живим мізерні. А він мусить залишитися живим. Еґвейн була так близько, що він міг би догукатися до неї, і він мусить її звільнити. Але в порожнечі на нього чекала саїдін. На саму думку про неї серце заледве не вискочило з грудей від бажання, і водночас його почало млоїти. Адже так само близько, як Еґвейн, були й ті, інші жінки. Дамані. Якщо він торкнеться саїдін і не зможе втриматися, щоб не направляти, вони про це дізнаються. Так казала йому Верін. Дізнаються й почнуть його шукати. Їх так багато, і вони так близько. Якщо він навіть виживе в сутичці з Тураком, то неодмінно загине, зійшовшись з дамані, а йому не можна вмирати, поки він не звільнить Еґвейн. Ранд підняв свій меч.
Турак беззвучно ковзнув до нього. Лезо брязнуло об лезо, наче молот об ковадло.
Ранд одразу зрозумів, що цей чоловік його випробовує, насідаючи на нього рівно настільки, аби побачити, на що він здатний, тоді натискуючи сильніше, тоді ще трохи сильніше. Ранда поки що, крім умінь, рятували рухливі зап’ястки та швидкі ноги. Але поза порожнечею він увесь час відставав на пів миті. Вістря важкого меча Турака залишило пекучий поріз просто під лівим оком хлопця. З плеча звисав клапоть рукава, потемнілий від крові. Під правою рукою з’явився акуратний розріз, рівний, наче кравцем зроблений, і Ранд відчував, як тепла волога стікає йому по ребрах.
На обличчі лорда Турака проступило розчарування. Він відступив на крок, змахнувши з презирством рукою:
— Де ти знайшов цей меч, хлопче? Чи у вас справді винагороджують чаплею таких неуків, як ти? Але байдуже. Прийми неминуче. Час вмирати. — Він знову пішов уперед.
Порожнеча огорнула Ранда. Саїдін полинула до нього, сяючи обіцянкою Єдиної Сили, але він проігнорував її. Це було не важче, ніж не помічати терня, яке роздирає тіло. Він відмовився наповнити себе Силою, відмовився злитися з чоловічою половиною Істинного Джерела. Став одним цілим з мечем у руках, одним цілим з підлогою під ногами, одним цілим зі стінами. Одним цілим з Тураком.
Він упізнавав стійки та рухи, до яких вдавався високий лорд — вони трохи різнилися від тих, яких навчався він, але не надто. «Ластівка в польоті» проти «Протинання шовку», «Місячне сяйво на воді» проти «Танцю тетерука», «Стрічка в повітрі» проти «Каменів, що котяться зі скелі». Вони рухалися кімнатою, наче в танці, під музику сталі, що дзвеніла об сталь.