Розчарування та презирство наче водою змило з обличчя Турака; натомість в очах його з’явився подив, а тоді зосередженість. Він спробував насісти на Ранда сильніше, і чоло його взялося потом. «Блискавка-тризуб», а у відповідь — «Листок на вітрі».
Думки Ранда плавали за межами порожнечі, окремо від нього, і він їх майже не помічав. Цього недостатньо. Він бився з віртуозом леза і, взявши на допомогу порожнечу та все своє вміння, заледве спроможний був захищатися. Заледве. Він мусить покінчити з цим, доки цього не зробив Турак. Саїдін? Ні! Іноді необхідно буває Вкласти меч у піхви власного тіла... Але це не допоможе Еґвейн. Він мусить закінчити це негайно. Негайно.
Очі у Турака розширилися — Ранд ковзнув уперед. Досі він лише захищався; тепер він атакував, що було сили. «Вепр мчить з гори». Кожним порухом меча він намагався дістати високого лорда; тепер уже Турак міг лише відступати та оборонятися, відступати через усю кімнату, майже до дверей.
Ще мить, і поки Турак усе ще намагався відбити Вепра, Ранд атакував. «Ріка руйнує берег». Він упав на одне коліно, клинок рубонув навскіс. Навіть і без важкого видиху Турака, без відчуття опору удару він одразу все зрозумів. Він почув, як щось двічі важко стукнуло, і повернув голову, наперед знаючи, що побачить. Він прослідкував поглядом уздовж леза — вологого, червоного. Високий лорд лежав навзнак, меч випав із його помертвілої руки, а під його тілом, бруднячи витканих на килимі птахів, розпливалася темна пляма. Очі Турака ще були розплющені, але вже сповнені смертної млості.
Порожнеча захиталася. Раніше він бився з траллоками, бився з поріддями Тіні. Але ніколи досі він не здіймав меча на людину, хіба що під час тренування або блефуючи. Щойно я вбив людину. Порожнеча хитнулася, і саїдін спробувала увійти в нього.
Він відчайдушно видряпався з порожнечі і, важко дихаючи, роззирнувся. Побачивши двох служників, що так і стояли на колінах біля дверей, здригнувся. Він забув про них і тепер не знав, як йому вчинити. У жодного з них начебто не було зброї, проте варто хоч одному з них закричати...
Вони навіть не поглянули на Ранда, як і один на одного. Натомість мовчки дивилися на мертве тіло високого лорда Турака. Відтак вони вихопили кинджали, заховані у мантіях, і Ранд міцніше стиснув руків’я свого меча, проте обидва чоловіка приклали вістря кинджала собі до грудей.
— Від народження до останнього подиху, — співучо проказали вони в один голос, — служу я високородним. — З цими словами вони встромили кинджали собі в серце. Нахилилися вперед і простяглися тихо й мирно, обличчям у підлогу, наче завмерли в глибокому поклоні.
Ранд дивився на них, не вірячи власним очам. Божевільні, казав він собі. Може, я теж стану божевільним, але вони вже божевільні.
Він саме підводився на хиткі ноги, коли до кімнати забіг Інґтар, а за ним усі інші. У всіх були порізи та легкі рани, а шкіряна Інґтарова куртка темніла плямами у кількох місцях. Мет, як і раніше, тримав у руках Ріг та кинджал, і лезо кинджала багряніло сильніше за рубін на його руків’ї. Сокира Перрина теж почервоніла, а сам він мав такий вигляд, наче його от-от знудить.
— Ти з ними розібрався? — сказав Інґтар, подивившись на тіла. — Тоді у нас усе в порядку, якщо ніхто не заб’є на сполох. Ці телепні ні разу навіть не гукнули допомогу.
— Подивлюся, чи вартові чогось не почули, — сказав Гюрін, метнувшись до вікна.
Мет похитав головою:
— Ранде, ці люди — божевільні. Я знаю, що й раніше щось подібне казав, але ці насправді божевільні. Ці слуги... — Ранд затамував подих, гадаючи, чи, бува, не всі слуги себе повбивали. Мет продовжував: — Коли вони побачили, що ми б’ємося з солдатами, то попадали на коліна, носом у підлогу, а руками обхопили голову. Ніхто навіть не поворухнувся і не пискнув. Вони навіть не подумали допомогти солдатам чи здійняти ґвалт. Здається, вони й досі там.
— Я б не розраховував на те, що вони й надалі колінкуватимуть, — сухо зауважив Інґтар. — Ми йдемо звідси, і бігти нам треба як на пожежу.
— Ви йдіть, — мовив Ранд. — Еґвейн...
— Ти що, дурень? — вибухнув Інґтар. — Ми маємо те, по що прийшли. Ріг Валіра. Надія на порятунок. Чого варта одна дівчина, навіть якщо ти в неї закоханий, порівняно з Рогом і тим, що він означає?
— Та хай цей Ріг хоч Мороку дістанеться, мені начхати! Чого варте те, що ми знайшли Ріг, якщо я мушу зрадити заради нього Еґвейн? Якщо я це зроблю, Ріг мене не врятує. Сам Творець не зможе мене врятувати. Я сам себе проклену.
Інґтар дивився на нього з непроникним обличчям:
— Ти це кажеш свідомо, чи не так?
— Щось відбувається на вулиці, — стривожено перервав їх Гюрін. До них підбіг якийсь чоловік, і вони заметушились, наче риба у садку... Заждіть! Офіцер наказує заходити у будинок!
— Ходімо! — скомандував Інґтар. Він хотів узяти Ріг, але Мет уже побіг. Ранд завагався, проте Інґтар схопив його за плече й витягнув у коридор. Всі бігли вслід за Метом; Перрин лише кинув на Ранда страдницький погляд й теж побіг. — Ти не врятуєш дівчину, якщо залишишся тут і помреш!
Ранд побіг разом із усіма. Частиною свого розуму він ненавидів себе за те, що втікає, а інша шепотіла: Я повернуся. Я знайду спосіб її звільнити.
Вони вже збігли донизу вузенькими гвинтовими сходами, коли він почув, як у передніх кімнатах глибокий чоловічий голос розлючено вимагає піднятися з колін і відповідати. Біля підніжжя сходів стояла на колінах служниця у майже прозорому одінні, а біля кухонних дверей у низькому поклоні завмерла сива жінка в білій вовняній сукні та довгому, обсипаному борошном фартусі. Обидві вони, як і розповідав Мет, втикнулися обличчям у підлогу й обхопили голови руками і навіть не ворухнулися, коли Ранд із друзями пронеслися повз них. Ранд із полегшенням помітив, що вони хоча б дихають.
Втікачі стрімголов пробігли садом й одним махом перелетіли через стіну. Інґтар вибухнув лайкою, коли Мет спочатку перекинув через стіну Ріг, а вже тоді переліз і сам. Зістрибнувши по той бік загорожі, Інґтар спробував забрати Ріг, але Мет першим підхопив трофей, квапливо пробурмотівши:
— На ньому ані подряпини! — із дорогоцінною здобиччю помчав провулком.
У будинку за їхніми спинами наростав галас. Залементувала жінка, хтось почав бити в гонг.
Я повернуся за нею. Ще не знаю як, але повернуся. Ранд щодуху припустив за приятелями.
Розділ 46
Вийти з Тіні
Найнів та її супутниці вже наближалися до будинків, де тримали дамані, коли почули попереду голосні крики. На вулиці побільшало народу, і в перехожих відчувалася додаткова нервозність, вони пришвидшували крок та ще старанніше уникали дивитися на Найнів у сукні з нашитими блискавками та на жінку, яку вона вела на сріблястому повідку.
Нервово жмакаючи в руках торбинку, Елейн намагалася роздивитися джерело галасу. Кричали на сусідній вулиці, там, де вітер метляв золотим яструбом з блискавками в кігтях:
— Що там відбувається?
— Нас це не обходить, — рішуче відрізала Найнів.
— Сподівайся, — буркнула Мін. — Я теж хотіла би сподіватися.
Вона піддала ходи, швидко піднялася сходами, обігнавши супутниць, і зникла всередині високого кам’яного будинку.
Найнів перехопила повідець, аби бранка крокувала ближче до неї:
— Пам’ятай, Сето, ти не менш за нас зацікавлена, аби все пройшло гладко.
— Я знаю, — гарячково відказала шончанка. Вона притисла підборіддя до грудей, ховаючи обличчя. — Присягаюся, через мене ви не матимете клопоту.
Коли вони ступили на сходи з сірого каменю, на найвищій сходинці з’явилися сул’дам та дамані і пішли сходами униз, їм назустріч. Найнів кинула на них лише один погляд, пересвідчитися, що жінка в нашийнику не Еґвейн, і більше на них не дивилася. Вона тримала Сету близько біля себе, сподіваючись, що в разі, якщо дамані відчує, що одна з них може направляти, подумає на Сету. Утім, відчувала, як піт стікає їй спиною, доки не зрозуміла, що вони дивляться на неї не більше, ніж вона на них. Вони бачили лише сукню, прикрашену блискавками, і сіру сукню, і срібний ай’дам, що з’єднує жінок, вдягнутих в ці сукні. Просто ще одна пара з Тієї, що на повідці і Тієї, що тримає повідець, а вслід за ними дріботить дівчина з місцевих, несучи вузлик, що належить сул’дам.