Найнів штовхнула двері, і вони увійшли у будинок.
Хоч яке сум’яття панувало під штандартом Турака, сюди воно ще не докотилося. У передпокої не було нікого, крім жінок, на статус яких чітко вказував їхній одяг. Три дамані в сірих сукнях, а з ними сул’дам в браслетах. Дві жінки з емблемами блискавок на сукнях бесідували між собою, а ще три проходили вестибюлем самі. Чотири жінки з тацями в руках, одягнені, як Мін, в темні сукні з блискавками, квапилися у своїх справах.
Мін стояла в глибині передпокою, чекаючи на них; вона кинула на них погляд й одразу ж попрямувала далі. Найнів пішла за Мін, ведучи з собою Сету, а їм на п’яти наступала Елейн. Хоча Найнів наче і не зауважила, щоби хтось на них витріщався, проте струмочки поту у неї на спині загрожували перетворитися на повноводу ріку. Вона вела Сету швидким кроком, аби ніхто не мав змоги придивитися до них, чи ще гірше — щось у них запитати. Сета, опустивши очі, дивилася лише собі під ноги. Її не треба було підганяти, і Найнів подумала, що якби ту не стримував повідець, вона б, мабуть, побігла.
Ближче до задньої частини будинку Мін стала підійматися вузенькими гвинтовими сходами. Найнів підштовхнула Сету, аби та йшла попереду, і таким робом вони піднялися аж на четвертий поверх. Тут стеля нависала низько над головою, а в коридорах панувало безлюддя і тиша, якщо не зважати на тихий плач, яким, здавалося, було просякнуте саме повітря цих безрадісних коридорів.
— Це місце... — почала було Елейн, а тоді похитала головою. — Тут таке відчуття...
— Саме таке, — похмуро погодилася Найнів.
Вона кинула погляд на Сету, але та вперто дивилася в підлогу. Через переляк обличчям шончанки розлилася блідість, і шкіра її здавалася ще білішою, ніж раніше.
Мін мовчки штовхнула двері, і вони зайшли до колись великого приміщення, перегородженого на крихітні комірчини абияк збитими перебірками, між якими вузький прохід вів до вікна у задній стіні. Найнів пробиралася вслід за Мін, а та квапливо наблизилася до останніх дверей праворуч і штовхнула їх.
Тоненька темноволоса дівчина сиділа за невеличким столом, зронивши голову на руки. Ще до того, як вона підвела голову, Найнів знала, що це Еґвейн. Блискуча металева стрічка тяглася від сріблястого обода на її шиї до браслета, що висів на стіні на гачку. Коли дівчина побачила, хто з’явився в кімнаті, очі у неї розширилися, а губи німо заворушилися. Коли Елейн зачинила за собою двері, Еґвейн зненацька нервово розсміялася, але негайно затиснула руками рот, аби придушити цей сміх. В крихітній кімнатці стало затісно.
— Я знаю, що це не сон, — промовила вона, і голос у неї тремтів, — бо якби це був сон, то замість вас тут були б Ранд і Ґалад на баских конях. Хоча я бачила сни. Я бачила, ніби Ранд тут. Не те щоб я його роздивилася, але... — Вона замовкла.
— Якщо ти хотіла би спершу бачити їх... — сухо почала Мін.
— Ні, ні! Ви просто прекрасні, нікого прекраснішого за вас я ще в житті не бачила. Звідки ви взялися? Як ви це зробили? Ця сукня, Найнів, і ай’дам, а хто це... — Раптом голос у неї захрип. — Це Сета. Яким чином?.. — Найнів ледь упізнавала її голос, таким він став жорстким. — Я би хотіла запхати її в чан з киплячою водою.
Сета міцно заплющила очі й судомно вчепилася собі в спідницю. Вона тремтіла всім тілом.
— Що вони тобі зробили? — вигукнула Елейн. — Що вони могли зробити, щоби ти бажала їм такого?
Еґвейн не зводила очей із шончанки:
— Я хочу, щоби вона це відчула. Вона змусила мене відчути, наче я по шию в... — її пересмикнуло. — Ти не знаєш, Елейн, як це — мати на собі таку штуку. Ти не знаєш, що вони можуть з тобою зробити. Я ще не зрозуміла, хто з них гірша — Сета чи Рінна, проте вони всі мерзенні.
— Гадаю, я знаю, — стиха промовила Найнів.
Вона відчувала, як Сета вкривається холодним потом, як вона тремтить з голови до п’ят. Жовтоволоса шончанка була нажахана. Найнів мусила стримувати себе, аби страхи Сети не справдилися тут і негайно.
— Ти можеш зняти це з мене? — запитала Еґвейн, торкнувшись нашийника. — Мабуть, можеш, якщо ти примудрилася його надягти на...
Найнів викликала тонюсіньку, прицільну цівку сили. Варто було подивитись на нашийник, що вони надягли на Еґвейн, і вона вже розлютилася. А інакше вистачило би і жаху Сети, і розуміння, наскільки та на цей жах заслуговує, а ще усвідомлення, що їй самій кортить зробити з цією жінкою. Нашийник розімкнувся й упав із горла Еґвейн. Дівчина вражено піднесла руку до шиї.
— Надягай мою сукню та кожух, — звернулася до неї Найнів. Елейн уже розв’язала вузол з одежинами й розкладала їх на ліжку. — Ми йдемо звідси. Ніхто тебе не помітить. — Вона хотіла було не відпускати саїдар — почувалася для цього достатньо розлюченою, а відчуття було таке чудове, — проте неохоче все ж таки дала йому піти. Зараз вони знаходилися в єдиному місці у Фалме, де сул’дам та дамані не прийдуть перевірити, що сталося, якщо відчують, що хтось направляє, але вони точно захочуть дізнатися, в чому справа, якщо помітять сяйво навколо жінки, яку мають за сул’дам.
— Не розумію, чому ти не пішла звідси раніше. Ти тут одна, і якщо ти навіть не могла зрозуміти, як зняти цю штуку з себе, ти могла просто підхопити той браслет з гачка та й утекти.
Поки Мін та Елейн поквапом допомагали Еґвейн перевдягтися в старий одяг Найнів, дівчина тимчасом пояснювала. Як тобі робиться зле, коли ти зрушиш браслет із того місця, де його залишила сул’дам, і коли намагаєшся направляти, якщо браслет не на руці сул’дам. Сьогодні вранці вона зрозуміла, як можна розімкнути нашийник, не використовуючи Силу, а тоді дізналася, що дотик до замка з наміром його розстібнути зсудомлює руку. Можна скільки завгодно торкатися кільця на шиї, поки не намислила його розстебнути, але варт лише подумати про це, і...
Найнів і сама відчула, що її нудить. Її нудило від браслета на руці. Це була надто жахлива річ. Їй хотілося скинути його зі свого зап’ястка, перш ніж вона дізнається ще щось про ай’дам, дізнається щось таке, що змусить її довіку почуватися забрудненою.
Розімкнувши срібне кільце, вона стягнула його з руки, тоді застебнула знову і повісила на один із гачків.
— І думати не смій, що тепер ти можеш волати про допомогу. — Вона потрясла кулаком у Сети під носом. — Я все ще можу змусити тебе шкодувати про той день, коли ти народилася на світ, якщо ти розкриєш рота, і для цього мені не потрібна ця клята... штука.
— Ви... ви ж не хочете залишити мене тут з цим... — прошепотіла Сета. — Ви не можете так вчинити. Зв’яжіть мене. Заткніть мені рота, аби я не здійняла тривогу, будь ласка!
Еґвейн безжально розреготалася:
— Залиш його на ній. Вона не кликатиме на допомогу навіть без шмати в роті. Тобі лишається тільки сподіватися, що той, хто знайде тебе, зніме з тебе ай’дам і збереже твій невеличкий секрет, Сето. Твій брудний секрет, еге ж?
— Про що це ти? — не зрозуміла Елейн.
— Я про це багато думала, — вела далі Еґвейн. — Коли вони залишали мене тут саму, я тільки й могла, що міркувати. Сул’дам кажуть, що за кілька років вони розвивають в собі оцю спорідненість. Більшість із них може відчути, що якась жінка направляє Силу, навіть якщо на ту мить їх не з’єднує ай’дам. Але я не була впевнена, доки Сета це не підтвердила.
— Підтвердила що? — домагалася відповіді Елейн, і раптом очі у неї широко розкрилися від миттєвого осяяння. А Еґвейн вела далі: