— Найнів, ай’дам спрацьовує тільки на жінках, котрі здатні направляти. Не розумієш? Сул’дам можуть направляти так само, як і дамані. — Сета застогнала крізь зціплені зуби, шалено мотаючи головою у німому запереченні. — Будь-яка сул’дам радше помре, ніж визнає це, навіть якщо вона знає про свою здатність, і вони ніколи не вчаться застосовувати свої здібності, тож не вміють нічого робити за допомогою Сили, але направляти Силу можуть.
— Я ж тобі казала, — зауважила Мін, звертаючись до Найнів. — Цей нашийник не повинен був на неї подіяти. — Вона саме застібала останні ґудзики на спині Еґвейн. — Якби ця жінка не могла направляти, то поки ти намагалася б її контролювати цією штукою, вона могла би тебе добряче відлупцювати.
— Як таке може бути? — розгубилася Найнів. — Я гадала, шончанці беруть на повідець усіх жінок, які здатні направляти!
— Усіх, кого знаходять, — пояснила Еґвейн. — Але ж ті, кого вони знаходять, схожі на тебе, на мене, на Елейн. Ми з цим народилися і готові направляти, байдуже, навчить нас хтось цьому чи ні. А як щодо шончанських дівчат, які не мають природжених здібностей, але яких можна навчити? Не кожна жінка може стати... поводирем. Рінна гадала, що виявляє до мене прихильність, розповідаючи про це. Я так зрозуміла, що сул’дам з’являються в шончанських селищах на якийсь святковий день і влаштовують дівчатам випробування. Вони хочуть виявити таких, як ми з тобою, і відтак узяти їх на ретязь, а іншим дозволяють приміряти браслет, аби зрозуміти, чи можуть ті відчути, що відчуває нещасна в нашийнику. Тих, що можуть, вони теж забирають, аби вивчити на сул’дам. Ось ці і є тими самими жінками, котрих можна навчити.
Сета ледь чутно стогнала:
— Ні. Ні. Ні, — повторюючи це знову і знову.
— Я знаю, що вона — страшна жінка, — промовила Елейн, — але я хотіла би хоч якось допомогти їй. Вона могла би бути однією з наших сестер, якби шончанці все не спотворили.
Найнів уже відкрила було рота, збираючись зауважити, що їм краще перейматися тим, як собі допомогти, але цієї миті двері відчинилися.
— Що тут відбувається? — гаркнула Рінна, заходячи до кімнати. — Аудієнція? — Вона гнівно вирячилася на Найнів, взявшись у боки. — Я нікому не дозволяла з’єднуватися з моїм звірятком, моєю Тулі. Я навіть не знаю, хто ти така...
Погляд її впав на Еґвейн — Еґвейн, вбрану в сукню Найнів замість сірого однострою дамані, Еґвейн без обруча на шиї, і очі у неї стали великими, як блюдця. Проте закричати вона не встигла.
Перш ніж хтось ворухнувся, Еґвейн уже схопила глек із рукомийника і вгатила Рінні просто під дих. Глек розлетівся на черепки, а сул’дам лише булькнула і зігнулась удвоє. За мить вона впала на коліна, а Еґвейн з гарчанням стрибнула на неї і, штовхнувши плазом на підлогу, схопила нашийник, що валявся неподалік, і замкнула його жінці на шиї. Смикнувши за срібний ретязь, зірвала браслет з гачка на стіні й просунула в нього свою руку. Вишкірившись, Еґвейн дивилася на Рінну так, наче хотіла просвердлити її поглядом, відтак, упершись колінами у її плечі, вона міцно затиснула їй рота обома руками. Рінна вигнулася в неймовірній конвульсії, очі їй полізли на лоба, вона хрипіла, бо її крик стримували долоні Еґвейн, а п’яти молотили по підлозі.
— Припини, Еґвейн! — Найнів схопила дівчину за плечі, відтягуючи її від Рінни. — Еґвейн, припини! Тобі не треба так робити!
Рінна з посірілим обличчям, важко дихаючи, дикими очима витріщалася на стелю.
Раптом Еґвейн кинулася на шию Найнів, припала до неї, нестямно ридаючи:
— Вона катувала мене, Найнів. Катувала. Всі вони. Катували, і катували, доки я не робила те, чого вони хочуть. Я ненавиджу їх. Ненавиджу за те, що вони зі мною робили, і ненавиджу себе за те, що їм вдавалося мене примусити.
— Розумію, — лагідно мовила Найнів, гладячи Еґвейн по волоссю. — Ти маєш право їх ненавидіти, Еґвейн. Вони на це заслуговують. Але не треба дозволяти їм перетворювати себе на таку, як вони.
Сета затулила обличчя руками. Рінна торкнулася нашийника на горлі, наче не вірила, що він на ній. Руки у неї тремтіли.
Еґвейн випросталася, швидко витираючи сльози:
— Я не така. Я не така, як вони. — Вона несамовито вчепилися в браслет, зірвала його й жбурнула на підлогу. — Не така. Але я хотіла би їх убити.
— І вони на це заслуговують. — Мін лиховісно дивилася на двох сул’дам.
— Ранд убив би будь-кого, хто вчинив би таке, — мовила Елейн. — Схоже було, що вона себе накручує. — Впевнена, що вбив би.
— Можливо, вони на це заслуговують, — промовила Найнів, — і, можливо, він їх убив би. Але чоловіки часто плутають помсту та вбивство зі справедливістю. На справедливість чоловіки рідко бувають здатні. — Їй часто доводилося розглядати судові справи, сидячи в Жіночому Колі. Іноді до Жіночого Кола зверталися чоловіки, вважаючи, що жінки краще розберуться в справі, ніж чоловіки в Раді Селища, але чоловіки завжди гадали, що вони можуть вплинути на рішення красномовством чи проханням про милосердя. Жіноче Коло не відмовляло в милосерді тим, хто на нього заслуговував, проте ухвала Кола завжди була справедливою, і саме Мудриня його виголошувала. Найнів підібрала браслет з підлоги й застібнула його. — Якби я могла, я би звільнила тут усіх жінок і знищила всі ці штуки до останньої. Але оскільки я не можу цього зробити... — Вона повісила браслет на той самий гачок, де вже висів ще один, і звернулася до сул’дам. Вони більше ніколи не будуть Тими, що тримають повідець, нагадала вона собі. — Можливо, якщо ви поводитиметесь дуже тихо, вам удасться пробути тут довго і зрештою зняти нашийники. Колесо плете так, як бажає Колесо, і, можливо, ви зробили у своєму житті достатньо добра, аби воно переважило скоєне вами зло, і тоді вам пощастить їх зняти. Якщо ж ні, вас рано чи пізно знайдуть. І, гадаю, хто би вас не знайшов, він поставить вам дуже багато запитань, перш ніж зняти з вас це. Гадаю, що вам, найімовірніше, доведеться на власній шкурі відчути те життя, на яке ви прирікали інших жінок. Це справедливо, — додала вона, звертаючись до своїх подруг.
На обличчі Рінни застиг вираз жаху. Плечі Сети здригалися, вона ридала, сховавши обличчя в долоні. Найнів відкинула співчуття зі свого серця. Це справедливо, сказала вона подумки. Так, справедливо, і повела дівчат геть із кімнати.
Як і раніше, коли вони виходили, ніхто не звернув на них уваги. Найнів розуміла, що це завдяки вбранню сул’дам, та не могла дочекатися часу, коли зможе скинути його й перевдягтися у щось інше. У будь-що. Найбрудніше лахміття відчувалося би на шкірі чистішим.
Дівчата простували мовчки, тримаючись позаду, аж доки знову опинилися на брукованій вулиці. Найнів не знала, чому вони мовчать — через страх чи через її дії. Вона спохмурніла. Цікаво, чи почувалися би вони краще, якби вона дала їм розлютитися та й перерізати горлянки цим двом?
— Коні, — мовила Еґвейн. — Нам хоч як, а знадобляться коні. Я знаю, де та конюшня, куди вони поставили Белу, проте навряд чи ми зможемо до неї дістатися.
— Нам доведеться залишити Белу тут, — відповіла їй Найнів. — Ми відпливаємо звідси на кораблі.
— А куди це всі поділися? — сказала Мін, і Найнів тільки зараз помітила, що вулиця абсолютно порожня.
Юрби народу зникли, так наче їх вітром здуло; ніде ні душі. Двері та вікна всіх крамниць, усіх будинків були зачинені наглухо. Проте вгору вулицею, від гавані, рухалася колона шончанських вояків, сотня, чи навіть більше, йшли строєм, на чолі з офіцером у яскраво розфарбованому обладунку. Вони були ще далеко від жінок, за кілька кварталів, але маршували вони рішуче, невблаганно карбуючи крок, і Найнів здалося, що їхні погляди спрямовані на неї. Це просто безглуздо. Я не бачу їхніх очей під цими шоломами, а якби хтось і здійняв тривогу, то хіба що у нас за спинами... Хай там як, а вона зупинилась.
— Позаду ще більше, — пробурмотіла Мін. Тепер і Найнів почула стукіт чобіт. — Не знаю, хто з них опиниться біля нас першим.