Найнів глибоко вдихнула:
— До нас вони не мають жодного стосунку. — Вона подивилася поверх солдатів, що наближалися, на гавань, забиту височезними незграбними шончанськими кораблями. Звідси вона не могла роздивитися «Спрей»; вона лише молилася Світлу, щоб він і досі стояв там, готовий до відплиття. — Ми просто їх проминемо. Світло, сподіваюсь, нам пощастить.
— А якщо вони захочуть, щоби ти приєдналася до них, Найнів? — сказала Елейн. — На тобі ж ця сукня. Якщо вони почнуть розпитувати...
— Я не повернуся назад, — рішуче промовила Еґвейн. — Я радше помру. Зараз я покажу вам, чого вони мене навчили.
Найнів побачила, як дівчину раптом наче охопило сяйво.
— Ні! — вигукнула вона, та було вже запізно.
З громоподібним ревом вулиця під ногами перших шеренг шончанців вибухнула, земля, бруківка та вояки в обладунках розлетілися навсібіч, наче бризки водограю. Еґвейн розвернулася в інший бік, обличчям до солдатів, що були у них позаду, і громовий рев пролунав ще раз. Земля дощем посипалася на жінок. Шончанські солдати з криками, але зберігаючи порядок, розсипалися провулками чи поховалися за ґанками. Мить — і всі вони зникли з очей, крім тих, хто зостався лежати навколо двох величезних вирв, що спотворили вулицю.
Найнів здійняла руки до неба, намагаючись дивитися одразу в обох напрямках.
— Дурепа, ось ти хто! Ми ж намагаємось не привертати до себе уваги! — Але тепер сподіватися на це не доводилося. Хіба що їм удасться пробратися до гавані, обминаючи солдатів провулками. Тепер і дамані знають, що сталося. Такого вони не могли не помітити.
— Я не хочу знову в цей нашийник! — несамовито вигукнула Еґвейн. — Не хочу!
— Дивіться! — крикнула Мін.
З пронизливим свистом вогняна куля завбільшки як кінь з’явилася над дахами й почала падати. Просто на них.
— Тікайте! — заволала Найнів і пірнула у найближчий прохід між двома крамницями із зачиненими віконницями.
Вона незграбно впала на живіт, важко дихаючи, і нараз у неї за спиною вогняна сфера вдарила в землю. Хвиля гарячого вітру прокотилася над жінкою, заполонивши вузький прохід. Хапаючи ротом повітря, вона перекотилася на спину і глянула на вулицю.
На тому місці, де щойно стояла вона з подругами, чорніло коло з потрощеної та почорнілої бруківки, у поперечнику десь кроків з десять завбільшки. Елейн припадала до землі в провулку навпроти, по інший бік вулиці. Мін і Еґвейн ніде не було видно. Найнів із жахом затулила рота руками.
Елейн, схоже, зрозуміла, що саме подумала Найнів. Дочка-спадкоємиця бурхливо захитала головою і показала, що дівчата побігли вулицею вниз.
Найнів з полегшенням видихнула, а тоді ледь не загарчала з люті. Дурне дівчисько! Ми ж могли спокійно з ними розминутися! Проте часу на докори не було. Вона метнулася до рогу й обережно визирнула на вулицю.
Вогняна куля завбільшки як голова летіла вздовж вулиці просто до неї. Вона відстрибнула назад саме вчасно: куля вибухнула на розі, там, звідки мить тому вона визирала, обсипавши її дощем із кам’яного дрібняку.
Гнів накрив Найнів хвилею Єдиної Сили, перш ніж вона встигла це усвідомити. Серед чистого неба спалахнула блискавка, вдаривши десь вище вулицею, біля уявної точки, звідки почала рухатися вогняна сфера. Ще одна ламана блискавка вдарила з неба, а тоді Найнів побігла провулком. Позаду, біля перехрестя, у землю вдарила ще одна блискавка.
Якщо Домон не чекає з кораблем напоготові, я його... Світло, дай нам усім дістатися туди цілими!
Бейл Домон рвучко випростався, коли раптом почорнілий небосхил протяла блискавка, а за нею ще одна, вдаривши в землю десь у місті. Але ж грозових хмар щось не видно!
Десь у місті загрозливо загуркотіло, і вогняний м’яч вгатився в дах неподалік від порту, порозкидавши навсебіч шматки шиферу. Доки спорожніли ще раніше, в них залишалася тільки нечисленна шончанська варта; тепер шончанці заметушилися, лементуючи і витягнувши мечі. З одного із пакгаузів з’явився солдат з ґролмом. Він біг як скажений, аби не відставати від потвори, що мчала великими стрибками. Вони зникли в одній із вулиць, що вела схилом угору.
Матрос із команди Домона підскочив до сокири і замахнувся нею над швартовом.
У два стрибки Домон був поряд; однією рукою він перехопив сокиру, а іншою — стиснув горлянку матросові:
— «Спрей» не зрушить з місця, доки я не скажу відчалити, Едуїне Коул!
— Вони геть сказилися, капітане! — прокричав Ярин. Луна від вибуху багаторазово прогуркотіла гаванню, змусивши мартинів здійнятися в повітря та закружляти галасливими колами, а блискавка спалахнула знову, врізавшись у землю в середмісті Фалме. — Дамані нас усіх повбивають! Треба валити звідси, доки вони вбивають одне одного. Вони й не помітять, що ми виходимо в море, а тоді буде пізно!
— Я дав слово, — відказав Домон. Він вирвав сокиру з рук Коула, віджбурнув її, і вона із грюкотом упала на палубу. — Я дав слово, — повторив він. Поквапся, жінко, твердив він подумки. Айз Седай, чи хто ти там така, поквапся!
Джеофрам Борнголд подивився на блискавки, що спалахували над Фалме, та викинув їх із голови. Якась величезна летюча істота — жодного сумніву, одна з тих шончанських потвор — нестямно ширяла небом, ухиляючись від ударів. Якщо це гроза, то вона дошкулятиме шончанцям не менше, ніж йому. На схилах майже не було дерев, гребені лише де-не-де їжачилися ріденьким чагарником, та пагорби все ще затуляли від нього місто. І його від міста.
Його тисяча вояків розсипалася обіруч — довга лава вершників на маківках пагорбів і в улоговинах між ними. Холодний вітер шарпав білі плащі та ляскав прапором поряд із Борнголдом, хвилюючи золоті промені сонця — емблему Дітей Світла.
— Тепер покиньте нас, Баяре, — наказав він. Чоловік із кощавим обличчям вагався, і Борнголд повторив різкіше: — Я сказав забиратися, чадо Баяре!
Баяр кивнув, поклавши руку на серце:
— Як накажете, мілорде капітане.
Він розвернув коня, кожною рисою і кожним порухом виказуючи небажання виконувати цей наказ.
Борнголд уже не думав про Баяра. Він зробив те, що мав зробити. Він гучно скомандував:
— Легіоне, вперед ступою!
Поскрипуючи сідлами, безкінечна лава вершників у білих плащах повільно рушила в напрямку Фалме.
Ранд визирнув з-за рогу на шончанців, що наближалися, тоді, скривившись, швидко відскочив у темний прохід між конюшнями. Вони ось-ось будуть тут. На щоці у нього запеклася кров. Порізи, що їх він отримав від Турака, пекли вогнем, проте зараз із цим нічого не вдієш. Блискавка знову протяла небосхил, і він відчув під підошвами чобіт, як важко затремтіла земля від її удару. Заради Світла, що відбувається?
— Вони близько? — промовив Інґтар. — Ріг Валіра мусить бути врятований, Ранде.
Не зважаючи на шончанських солдатів, не зважаючи на удари блискавок та дивні вибухи у самому місті, Інґтар, здавалося, поринув у власні думки. Мет, Перрин та Гюрін зайняли пост біля іншого краю провулка, спостерігаючи за іншим патрулем шончанців. Тепер вони були вже поблизу того місця, де залишили своїх коней, якби лише могли до нього дістатися.
— Вона в біді, — пробурмотів Ранд. Еґвейн. Він мав дивне відчуття, наче певні частини його життя опинилися під загрозою. Еґвейн — одна з таких частин, одна з ниток у плетінні його життя, а були ще й інші, і він відчував загрозу для них. Тут, у Фалме. І якщо хоча б одна з цих ниток урветься, ніколи його життя не буде викінченим, таким, яким воно мало би бути. Він не міг усвідомити всього до кінця, але відчуття було чітке й дуже потужне.
— Тут один воїн може стримати п’ять десятків, — мовив Інґтар. Відстань між двома конюшнями була невелика, вони вдвох ледь могли стояти тут плечем до плеча. — Одному стримати п’ятдесят ворогів у вузькому проході. Не така вже й погана смерть! Пісні складали і про менші діяння.
— У цьому нема потреби, — відказав Ранд. — Сподіваюся.