В місті вибухнув черговий дах. Як мені туди повернутися? Я повинен дістатися до неї. Дістатися до них? Він похитав головою і знову визирнув з-за рогу. Шончанці були вже ближче, і вони не зупинялися.
— Я знати не знав, що він збирається робити, — вів далі Інґтар стиха, наче промовляючи сам до себе. Він витяг меч і водив пальцем по лезу, наче випробовуючи його гостроту. — Блідий чоловічок, такий, що його не помічаєш, навіть якщо дивитися просто на нього. Мені сказали завести його до Фал Дари, всередину фортеці. Я не хотів, але мусив це зробити. Ти розумієш? Мусив. Я знати не знав, що він замислив, аж доки він не випустив ту стрілу. Я й досі не знаю, кому вона призначалася — Амерлін чи тобі.
У Ранда мороз пробіг поза шкірою. Він вражено дивився на Інґтара.
— Про що ти говориш? — прошепотів він.
Інґтар наче й не чув, водячи пальцем по лезу.
— Людський рід змітають з лиця землі повсюди. Народи слабнуть і зникають. Друзі Морока скрізь, а ці південці наче й не помічають або ж узагалі не переймаються цим. Ми б’ємося, аби утримати Порубіжні землі, аби люди могли почуватися безпечно під своїм дахом, і з кожним роком, хай хоч що ми робимо, Гнилолісся наступає. А ці південці гадають, що траллоки це вигадка, а мерддраали — казочки менестреля. — Він спохмурнів і похитав головою. — Мені це здавалося єдиним виходом. Ми були приречені загинути даремно, захищаючи людей, які навіть про це не здогадувалися чи їм було байдуже. Це здавалося резонним. Чому ми повинні гинути за них, якщо ми можемо запровадити власний мир? Краще вже Тінь, гадав я, ніж зникнути намарне, як зникнув Караллайн, чи Гардан, чи... Тоді це здавалося логічним.
Ранд схопив Інґтара за вилоги куртки:
— Ти мариш! — Він не розуміє, що каже. Цього не може бути. — Скажи чітко, про що ти. Те, що ти кажеш, це маячня!
Інґтар уперше глянув на Ранда. На очах у нього бриніли сльози:
— Ти кращий за мене. Пастух ти чи лорд, але ти кращий. Пророцтво твердить: «І нехай той, хто засурмить у мене, не про славу помишляє, а лише про порятунок». Я думав про порятунок, про свій порятунок. Я засурмив би в Ріг і повів Героїв Епох проти Шайол Гулу. Я вірив, що цього було би достатньо, аби врятувати мою душу. Будь-яка людина, хай як довго вона би ходила в Тіні, може повернутися до Світла. Так кажуть. Цього точно було б достатньо, аби змити те, ким я був, що я накоїв.
— О, Світло! Інґтаре... — Ранд відпустив руки, безсило привалившись до стіни стайні. — Гадаю... гадаю, бажати цього вже достатньо. Гадаю, тобі треба лише припинити бути... одним із них.
Інґтар болісно зморгнув, наче Ранд вимовив це слово. Одним із Друзів Морока.
— Ранде, коли Верін переносила нас сюди Портальним каменем, я... я прожив інші життя. Іноді я здобував Ріг, але я ніколи в нього не сурмив. Я намагався втекти від того, ким я став, але мені це не вдавалося, жодного разу. Завжди від мене вимагалося щось іще, завжди щось ще гірше, ніж раніше, до того, як я... А ти був готовий відмовитися від усього, аби врятувати друга. Не думав про славу. О, допоможи мені, Світло!
Ранд не знав, що сказати. Чути це було так... наче Еґвейн раптом зізналася би, що вона вбивала дітей. Надто жахливо, аби повірити. Надто жахливо для будь-кого, аби зізнатися в такому, хіба що це — правда. Жахливо.
Трохи помовчавши, Інґтар заговорив знову, твердим голосом:
— Повинна бути ціна, Ранде. Завжди є ціна. Можливо, мені вдасться заплатити її тут.
— Інґтаре, я...
— Кожен чоловік має право, Ранде, самому обрати, коли Вкласти меч у піхви. Навіть такий, як я.
Перш ніж Ранд устиг щось відповісти, провулком підбіг Гюрін.
— Патруль повернув убік, — поспіхом повідомив він, — униз, до міста. Схоже, вони збираються десь ближче до порту. Мет і Перрин пішли до коней. — Він швидко визирнув на вулицю і відсахнувся. — Нам краще теж забиратися, лорде Інґтаре, лорде Ранде. Ці комахоголові шончанці вже майже тут.
— Йди, Ранде, — сказав Інґтар. Він обернувся обличчям до вулиці і більше не глянув на Ранда чи Гюріна. — Доправте Ріг туди, де він має бути. Я завжди знав, що Амерлін мала доручити цю справу тобі. Але я ніколи не хотів нічого іншого, лише вберегти Шайнар від розпаду, не дати стерти нас усіх із лиця землі, вкрити забуттям.
— Знаю, Інґтаре. — Ранд глибоко зітхнув. — Нехай Світло осяє тебе, лорде Інґтаре з Дому Шінова, і нехай знайдеш ти захисток під рукою Творця. — Він торкнувся плеча Інґтара. — Останні обійми твоєї матері приймуть сьогодні тебе.
Гюрін беззвучно охнув.
— Дякую, — тихо відповів Інґтар. Напруга покинула його. Вперше з часу нічного набігу траллоків на Фал Дару він стояв спокійний і впевнений, стояв так, як Ранд уперше його побачив. У мирі з собою.
Ран повернувся і побачив, що Гюрін дивиться на нього в усі очі, дивиться на них обох.
— Нам час іти, Гюріне.
— Але ж лорд Інґтар...
— ...зробить те, що він повинен зробити, — відрізав Ранд. — А ми йдемо.
Гюрін, кивнувши, пішов, а Ранд поспішив за ним. Тепер він чув розмірену ходу шончанців. Він не озирнувся.
Розділ 47
Могила — не перешкода для поклику мого
Коли Ранд та Гюрін знайшли Мета та Перрина, ті вже осідлали коней. Ранд розчув гучний голос Інґтара далеко позаду:
— Світло і Шінова!
До реву багатьох голосів долучився брязкіт сталі.
— Де Інґтар? — гукнув Мет. — Що відбувається?
Ріг Валіра він прив’язав до передньої луки свого сідла, так наче це звичайнісінький ріг, а от кинджал був у нього на поясі, і руків’я, увінчане рубіном, покоїлося в блідій долоні, яка, здавалося, складалася із самих кісточок та сухожиль.
— Він гине, — хрипко відказав Ранд, застрибуючи в сідло.
— Мусимо йти йому на допомогу, — сказав Перрин. — Мет може відвезти Ріг та кинджал до...
— Він робить це заради того, аби всі могли вибратися звідси, — відказав Ранд. І заради цього також. — Ми всі поскачемо з Рогом до Верін, а тоді ви зможете допомогти їй доправити Ріг туди, куди вона скаже. Туди, де він повинен знаходитись.
— Що ти маєш на увазі? — перепитав Перрин.
Ранд ударив свого коня каблуками під боки, і Гнідий помчав уперед, у бік пагорбів за містом.
— Світло і Шінова! — Клич Інґтара тріумфально злетів аж до неба, і у відповідь небо розпанахали блискавки.
Ранд нахльостував Гнідого повіддями, а коли гнідий жеребець понісся стрілою, так що грива та хвіст наче летіли за ним, пригнувся до його шиї. Хотів би він вибавитися від думки, наче втікає від кличу Інґтара, втікає від того, що мав зробити сам. Інґтар — Друг Морока. Мені байдуже. Він однаково залишився моїм другом. Жеребець нісся вчвал, але думки не втекли від Ранда. Смерть легша за пір’їнку, обов’язок важчий за гору. Надто багато обов’язків. Еґвейн. Ріг. Фейн. Мет із цим кинджалом. Чому все це навалилося відразу, чому не поодинці? Я повинен подбати про все. О, Світло, Еґвейн!
Він так різко натягнув повіддя, що Гнідан став дибки, заковзав ногами, зупиняючись. Він опинився на гребені одного із пагорбів, що вивищувався над Фалме, у ріденькому безлистому ліску. Друзі наздогнали його і теж зупинилися.
— Що ти таке верзеш? — сердито запитав Перрин. — Ми мусимо допомогти Верін доправити Ріг, куди слід? А ти де збираєшся бути?
— Може, він уже божеволіє, — припустив Мет. — Не хоче зоставатися поряд із нами, коли це трапиться. Так, Ранде?
— Ви троє доправите Ріг до Верін, — відказав Ранд. Еґвейн. Так багато ниток, так багато небезпек. Так багато обов’язків. — Я вам для цього не потрібний.
Мет погладжував руків’я кинджала:
— Це все добре, але що ти збираєшся робити? Згоріти мені, тобі ще не можна божеволіти. Не можна!
Гюрін дивився на них, роззявивши рота, не розуміючи й половини того, що вони кажуть.
— Я повертаюся, — сказав Ранд. — Мені не слід було їхати. — Чомусь ця фраза прозвучала не надто правильно; та вона і за відчуттями не була правильною. — Я повинен повернутися. Негайно. — Так, здається, прозвучало краще. — Не забувайте, що Еґвейн залишилася там. І має на собі цей нашийник.