— Ти впевнений? — перепитав Мет. — Я її не бачив. Ох! Якщо ти кажеш, що вона там, значить, вона там. Ми всі відвеземо Ріг до Верін, а тоді повернемося по неї. Ти ж не думав, що я її там залишу, ні?
Ранд похитав головою. Нитки. Обов’язки. Він відчував, що ось-ось вибухне, наче феєрверк. Світло, що таке зі мною коїться?
— Мете, Верін повинна відвезти тебе до Тар Балона разом із кинджалом, аби ти нарешті звільнився від нього. Ти не можеш гаяти час.
— Звільнити Еґвейн — це не означає гаяти час! — Але Мет стиснув кинджал так, що аж затремтіла рука.
— Ніхто з нас не повернеться, — сказав Перрин. — Не зараз. Погляньте. — Він махнув рукою в бік Фалме.
Фургонні подвір’я та загороди для коней уже чорніли від шончанських солдатів, що все прибували і прибували. Їх були тисячі, лава за лавою — комонники як на лускатих тварюках, так і на конях, над лавами майорять різноколірні хоругви, помічаючи місцезнаходження офіцерів. Сям і там стрій цяткували ґролми та інші химерні створіння, що скидалися на неймовірних птахів і рептилій і на щось таке, для чого і назв не існує, і ці, останні, були вкриті сірою зморшкуватою шкірою та мали величезні бивні. Поміж шеренгами йшли сул’дам та дамані, ішли дюжинами. Ранд і подумати боявся, що серед них може бути і Еґвейн. У місті, за спинами солдатів, час від часу все ще вибухали дахи, а блискавки, як і раніше, батожили небо. Високо над військом ширяли дві летючі істоти зі шкірястими крилами спанів на двадцять від кінчика до кінчика, тримаючись віддалеки від танцюючих яскравих блискавок.
— І все це через нас? — недовірливо запитав Мет. — Та за кого вони нас вважають?
Рандові в голові майнула відповідь, проте він відкинув її, не додумавши до кінця.
— В інший бік ми теж не можемо їхати, лорде Ранде, — сказав Гюрін. — Білоплащники. Сотні білоплащників.
Ранд розвернув коня, щоби подивитися туди, куди показував нюхач. Пагорбами до них, коливаючись, повільно сунула довга біла смуга.
— Лорде Ранде, — пробурмотів Гюрін, — якщо ці типи побачать Ріг Валіра, ми ніколи його не довеземо до Айз Седай. І самі більше ніколи його не побачимо.
— Може, шончанці готуються виступити проти білоплащників? — з надією в голосі припустив Мет. — Може, це нас ніяким боком не стосується.
— Чи так, чи інак, — сухо зауважив Перрин, — а ще кілька хвилин — і тут розпочнеться битва.
— Кожна зі сторін нас може вбити, — сказав Гюрін. — Навіть якщо вони не побачать Ріг. А якщо ж побачать...
Ранд не міг змусити себе думати про білоплащників чи про шончанців. Я мушу повернутися. Мушу. Він зрозумів, що не відриває очей від Рога Валіра. Втім, як і всі інші. Кручений золотий Ріг звисав з луки Метового сідла, прикувавши увагу всіх.
— Він для Останньої битви, — промовив Мет, облизуючи пересохлі губи. — Ніде не сказано про те, що його не можна використати раніше. — Він зняв Ріг із сідла й, тримаючи його в руках, обвів усіх тривожним поглядом. — Ніде про це не сказано.
Всі мовчали. Ранд навряд чи зміг вимовити хоча б слово; власні думки надто наполегливо билися йому в голові, не залишаючи місця для слів. Мушу повернутися. Мушу повернутися. Що довше він дивився на Ріг, то настійливіше кружляли думки. Мушу. Мушу.
Тремтячою рукою Мет підніс Ріг Валіра до губ.
Пролунала чиста нота, золота, як золотий Ріг. Дерева навколо, здавалося, увійшли з нею в резонанс, як і земля під кінськими копитами, і небо над головою. Цей протяжливий звук охопив усіх і все.
Нізвідкіля почав збиратися туман. Перші тоненькі пасемця повисли в повітрі, тоді надійшли густіші хвилі, і ще густіші, аж доки імла вкрила землю, наче хмарами.
Джеофрам Борнголд заціпенів у сідлі, коли повітря сповнилось звуком — таким солодким, що йому захотілось сміятися, таким скорботним, що на очі навернулися сльози. Здавалося, звук долинає водночас звідусіль. За мить почав підійматися туман, гуснучи просто на очах.
Шончанці. Це вони щось затівають. Вони знають, де ми.
Зарано було, місто ще далеко, проте він витягнув меча — стукіт піхов пробіг шеренгою його пів легіону — і гукнув:
— Легіону наступати риссю!
Тепер біла імла вкрила все, але він знав, що Фалме, як і раніше, лежить попереду. Стукіт копит почастішав; бачити своїх воїнів він не міг, але він міг їх чути.
Раптом земля перед ним із ревом здійнялася вгору, закидавши його груддям і камінням. З білої заслони праворуч пролунав ще один гуркіт, люди скрикнули, заіржали коні, відтак це повторилось ліворуч, і ще раз. Грім і крики, приховані за туманом.
— Легіон, в атаку! — Його кінь стрибнув уперед, коли він ударив його підборами, і він почув, як з ревінням його легіон, чи те, що від нього залишилося, кинувся за ним.
Грім і крики, приховані білою заслоною.
Останньою його думкою був жаль. Баяр не зможе розповісти його синові Даяну, як загинув його батько.
Ранд не бачив дерев, серед яких вони зупинилися. Мет уже опустив Ріг, в широко розкритих очах — благоговійний страх, але звук його ще бринів Рандові у вухах. Туман накрив усе навколо, накочуючись хвилями, білими, наче найтонша відбілена вовна, проте Ранд міг бачити крізь цю заслону. Міг бачити, але те, що він бачив, могло бути лише плодом хворої уяви. Десь під ним плавало в тумані Фалме, межі міста чорніли від шончанського війська, а його вулиці батожили блискавки. Фалме зависнуло у нього над головою. Там атакували білоплащники й гинули, коли під копитами їхніх коней, дихаючи вогнем, розверзалася земля. Він бачив і людей, що метушилися на палубах високих незграбних кораблів у гавані, на одному з яких, начебто знайомому, сповнена страху команда на щось чекала. Він навіть упізнав обличчя капітана. Бейл Домон. Ранд охопив голову руками. Дерева потонули в імлі, але він ясно бачив кожного зі своїх супутників: стривоженого Гюріна, нажаханого Мета, котрий не припиняв щось бубоніти, Перрина, який наче розумів, що тут відбувається. Туман клубочився навколо них.
— Лорде Ранде! — видихнув Гюрін.
Проте він міг і не показувати.
Спускаючись хвилями туману так, ніби це був схил гори, рухались постаті вершників. Спочатку за білою імлою їх важко було розгледіти, але постаті повільно наближалися, і тепер уже Рандові перехопило подих. Він упізнав їх. Чоловіки, хто в обладунках, хто — без них, і жінки. Їхній одяг, їхня зброя походили з різних Епох, але він упізнав їх усіх.
Рогош Орлине Око, справжній патріарх із білим волоссям, а очима такими пронизливими, що ясно ставало, завдяки чому він отримав своє прізвисько. Ґейдал Кейн, засмаглий до чорноти, з двома мечами, ефеси яких виглядали з-понад його широких плечей. Золотоволоса Бриджітта з луком, що виблискував сріблом, та сагайдаком, що їжачився срібними стрілами. І інші. Він знав їхні обличчя, знав їхні імена. Але дивлячись на кожне обличчя, він чув сто імен, інколи настільки дивних, що він і не сприймав їх як імена, хоч і знав, що це саме так. Майкл, а не Мікел. Патрік, а не Пайдриг. Оскар, а не Отарин.
Він упізнав і чоловіка, що скакав попереду усіх вершників. Високий, з гачкуватим носом і темними, глибоко запалими очима, а на поясі — знаменитий меч Справедливість. Артур Яструбине Крило.
Мет дивився ошелешено, як вони збили коней перед ним і його друзями:
— І це... І це ви всі?
Як помітив Ранд, їх було сотня чи трохи більше, і він раптом зрозумів, що якимось чином знав, що їх буде саме стільки. Гюрін завмер із роззявленим ротом і вибалушеними очима.
— Потрібно щось більше за звичайну відвагу, аби чоловік став пов’язаним з Рогом. — Голос Артура Яструбине Крило був глибокий і владний, голос людини, що звикла повелівати.
— Або жінка, — гостро зауважила Бриджітта.