— Або жінка, — погодився Яструбине Крило. — Мало хто пов’язаний з Колесом, з’являючись у плетиві знову й знову, виконуючи волю Колеса у Візерунку Епох. Ти міг сказати йому це, Льюсе Теріне, якби міг згадати, знову вдягнувшись у плоть. — Він дивився на Ранда.
Ранд похитав головою, але він не міг гаяти часу на суперечки:
— Сюди прийшли загарбники, люди, які називають себе шончанцями, і вони використовують у битві Айз Седай, яких тримають на повідцях. Їх треба відкинути назад, у море. А ще... ще є дівчина, Еґвейн аль’Вір. Послушниця з Білої Вежі. Шончанці тримають її у полоні. Ви повинні допомогти мені її звільнити.
На його подив, дехто з примарного війська за спиною Артура Яструбине Крило пирснув сміхом, а Бриджітта, перевіряючи тятиву, голосно розсміялася:
— Завжди ти обираєш жінок, через яких маєш клопіт, Льюсе Теріне.
Це пролунало ласкаво, наче жарт між давніми друзями.
— Моє ім’я — Ранд аль’Тор, — огризнувся він. — Ви мусите поквапитися. Часу обмаль.
— Часу? — з посмішкою озвалася Бриджітта. — У нас весь час усього світу.
Ґейдал Кейн кинув із рук повіддя і, правлячи конем колінами, вихопив обидва свої мечі. По всьому невеличкому загону героїв чувся передзвін — то оголялися мечі, а ще знімалися з плечей луки, похитувалися в руках підняті списи та сокири.
Меч Справедливість, затиснутий у латній рукавиці Артура Яструбине Крило, сяяв, наче дзеркало.
— Я бився на твоєму боці безліч разів, Льюсе Теріне, і не менше разів бився проти тебе. Колесо обертає нас у своїх цілях, а не наших — так як потрібно Візерунку. Я знаю тебе, якщо ти сам себе не знаєш. Заради тебе ми виженемо цих загарбників. — Бойовий кінь загарцював під ним, і він озирнувся навколо, невдоволено суплячи брови. — Щось тут не так. Щось мене стримує. — Він утупився в Ранда гострим поглядом. — Ти тут. А стяг з тобою?
Лавами вершників пробіг гомін.
— Так.
Ранд рвонув ремені на саквах і витягнув стяг Дракона. Стяг розгорнувся, звиснувши ледь не до колін його коня. Вершники загомоніли сильніше.
— Візерунок обплітає наші шиї петлями, — промовив Артур Яструбине Крило. — Ти тут. Стяг тут. Плетіння цього моменту звершилося. Ми з’явилися на поклик Рогу, і ми повинні йти за стягом. І за Драконом.
Гюрін здушено пискнув, наче його шию перехопив зашморг.
— Згоріти мені! — видихнув Мет. — Це правда. Згоріти мені!
Перрин, завагавшись на мить, зіскочив з коня та ступив у туман. Почулись удари сокири, і він повернувся, тримаючи в руках стовбур молодого деревця з обрубаним гіллям. — Дай його мені, Ранде, — мовив він суворо. — Якщо їм потрібно... Дай його мені.
Ранд поквапом допоміг йому прив’язати знамено до держака. Коли Перрин знову сів у сідло, усією довжиною стяга пробіг порив вітру, і звивисте тіло Дракона, здавалося, ворухнулося й ожило. Важкий туман не колихнувся під вітром, затріпотіло лише знамено.
— Залишайся тут, — сказав Ранд Гюріну. — Доки все не скінчиться... Тут ти вцілієш.
Гюрін витяг із піхов свій короткий меч, тримаючи його так, наче він справді міг на щось згодитися під час сутички з піхотинцем.
— Я перепрошую, лорде Ранде, але, гадаю, ні. Я й десятої частини не зрозумів із почутого... чи з побаченого... — голос його впав аж до шепоту, проте він зумів знову надати йому сили, — але якщо я дійшов аж сюди, то, гадаю, мушу йти до кінця.
Артур Яструбине Крило поплескав нюхача по плечі:
— Іноді Колесо збільшує наше товариство. Може статися, що якось ти приєднаєшся до нас. — Гюрін виструнчився в сідлі, ніби йому щойно запропонували корону. Потім Яструбине Крило церемонно кивнув Рандові: — З вашого дозволу, лорде Ранде. Сурмачу, чи не подаруєш ти нам музику Рога? Доречно, щоби до битви нас кликав своєю піснею Ріг Валіра. Прапороносцю, вперед!
Мет знову засурмив у Ріг, пролунала довга та висока нота, і тумани задзвеніли їй у відповідь, а Перрин ударом підборів послав коня вперед. Ранд витягнув меч із клеймом чаплі і рушив між ними.
Він не бачив нічого, крім хвиль білої імли, але, не знати яким чином, він водночас бачив і те, що бачив раніше. Фалме, де на вулицях хтось вдавався до Сили, і гавань, і шончанське військо, і конаючих білоплащників, і все це було десь під ним, і десь угорі — і все достоту таке, як було раніше. Здавалося, відколи Мет уперше засурмив у Ріг, минула якась мить, наче час зупинився і чекав, доки герої озвуться на поклик, а тепер знову розпочав відлік.
Несамовиті кличі, що їх видобував із Рога Мет, луною озивалися в тумані, так само як і дріб копит, що наростав — коні прискорювали біг. Ранд нісся в атаку крізь білу імлу, сам не знаючи, куди прямує. Хмари туману погустішали й приховали дальні краї лави героїв, що неслися вчвал праворуч та ліворуч від нього. Туман затьмарював круговид сильніше й сильніше, доки він бачив уже тільки Мета, Перрина та Гюріна. Гюрін низько пригнувся в сідлі і з широко розплющеними очима підганяв свого коня. Мет сурмив у Ріг, а коли віднімав його від губ, сміявся на все горло. Жовті очі Перрина горіли, а знамено Дракона, тріпочучи, летіло за ним. А потім зникли і вони, і Ранд, здавалося, скакав сам-один.
Певним чином він і далі їх бачив, але тепер бачив так, як він бачив Фалме і шончанців. Він не міг сказати, де вони зараз і де зараз він сам. Міцніше стиснувши меча, він вдивлявся в білу імлу перед собою. Наодинці він нісся крізь цей туман і, дивно, але він знав, що так і повинно бути.
І раптом у тумані перед ним, широко розпростерши руки, постав Ба’алзамон.
Гнідан несамовито позадкував і, здибившись, скинув Ранда з сідла. Злетівши з коня, Ранд відчайдушно вхопився за меча. Приземлення не було жорстким. Він устиг ще здивуватися, що приземлився на... щось, чого не було. Якусь мить він наче плив у тумані, а наступної миті рух припинився.
Коли він звівся на ноги, кінь його зник, а от Ба’алзамон був тут, був і крокував йому назустріч, тримаючи в руках довгий вугільно-чорний посох. Вони були самі, лише вони двоє і туман, що клубочився навколо. За Ба’алзамоном була тінь. Не туман за ним потемнів, ні; ця чорнота знищувала білий туман.
Ранд був свідомий і інших речей також. Артур Яструбине Крило та інші герої зійшлися з шончанцями в густому тумані. Перрин, тримаючи прапор, розмахував сокирою, радше відганяючи тих, хто насідав на нього, ніж намагаючись їх уразити. Мет усе ще гучно дув у Ріг. Гюрін полишив сідло і бився своїм коротким мечем і мечоламом, як умів. Здавалося, сонмища шончанців мали би затопити їх за одну мить своїм стрімким натиском, а втім, відступало чорною хмарою саме шончанське військо.
Ранд рушив уперед, назустріч Ба’алзамону. Неохоче він звернувся до порожнечі, дістався Істинного Джерела, і Єдина Сила сповнила його. У нього не було вибору. Можливо, він не мав жодного шансу проти Морока, але якби такий шанс існував, дати його могла лише Сила. Силою був просочений кожен його м’яз; його одяг, його меч, повітря навколо — все просякло силою. Йому здавалося, що він мав би сяяти, наче сонце. Це викликало в ньому трепет і жах, а ще нудоту.
— Геть із мого шляху, — прохрипів він. — Я тут не через тебе!
— Через дівчину? — розреготався Ба’алзамон. З рота йому жахнуло полум’я. Опіки на ньому майже загоїлися, тільки де-не-де залишивши рожеві шрами, що вже почали розсмоктуватися. Він виглядав би привабливим чоловіком середніх років, якби не цей рот і не ці очі. — Через яку, Льюсе Терине? Цього разу ніхто не прийде тобі на допомогу. Ти — мій, або ж будеш мертвий. А в цьому разі ти мій і поготів.
— Брехун! — проричав Ранд. — Він замахнувся мечем на Ба’алзамона, але посох з обвугленого дерева відбив сталеве лезо, викресавши зливу іскор. — Батько Брехні!
— Дурень! Хіба оті інші дурні, яких ти викликав, не сказали тобі, хто ти такий? — З полум’я, яким пашіло обличчя Ба’алзамона, пролунав регіт.
Навіть плаваючи в порожнечі, Ранд відчув, як дрож пробіг спиною. Вони би не стали брехати. Але я не хочу бути Відродженим Драконом! Він міцніше ухопився за меч. «Розтинання шовку»... Ба’алзамон відбивав кожен його удар; іскри сипалися як з-під молота на ковальському горні.
— У мене справа у Фалме, а з тобою — жодних справ. І ніколи не було, — промовив Ранд. Мушу відвертати його увагу, доки їм удається звільнити Еґвейн. Незбагненним чином він і надалі бачив бій, що точився серед оповитих мрякою стоянок фургонів та загонів для коней.