— Ти, жалюгідний нікчемо! Ти засурмив у Ріг Валіра. Тепер ти з ним пов’язаний. Невже ти гадаєш, що ті павучихи з Білої Вежі тепер тебе відпустять? Вони накладуть тобі на шию кайдани такі міцні, що тобі їх не скинути довіку.
Здивування Ранда було таким безмежним, що він відчув його навіть посеред безодні. Він не все знає. Він не знає! Безсумнівно, що подив відобразився у нього на обличчі. Аби приховати його, Ранд кинувся на Ба’алзамона. «Колібрі цілує медвяну троянду». «Місячне сяйво на воді». «Ластівка ширяє у повітрі». Між мечем та посохом дугою спалахнула блискавка. Блискучі іскри градом посипалися крізь туман. Проте Ба’алзамон відступив, його очі палали гнівом, наче горнила.
Краєчком свідомості Ранд помітив, що шончанці відступають вулицями Фалме, відчайдушно захищаючись. Дамані краяли землю Єдиною Силою, та це не могло зашкодити Артуру Яструбине Крило й іншим героям Рога.
— Волієш залишитися слимаком під каменем? — прогарчав Ба’алзамон. Темрява у нього за спиною кипіла та вирувала. — Ти вб’єш себе, доки тут стоятимеш. Сила бушує в тобі. Вона тебе спалює. Вона тебе знищує! Лише я в усьому світі можу навчити тебе керувати нею. Служи мені — іти житимеш. Служи мені — чи помри!
— Ніколи! — Мушу затримати його якнайдовше. Поквапся, Яструбине Крило! Поквапся! Він знову кинувся на Ба’алзамона. «Голуб злітає». «Падучий листок».
Тепер йому довелося відступати. Краєм ока він бачив, що шончанці знову пробивають собі шлях між стайнями. Він подвоїв свої зусилля. «Зимородок ловить срібну рибку». Шончанці відступили під натиском, Артур Яструбине Крило і Мет билися попереду, плечем до плеча. «В’язання снопів». Ба’алзамон відбив його удар, фонтан іскор зірвався вгору роєм багряних світляків, і йому довелося відстрибнути, аби посох не провалив йому голову; удар пройшов так близько, що вітерець скуйовдив Ранду волосся. Шончанці ринули вперед. «Викрешування іскри». Іскри приснули фонтаном, Ба’алзамон відстрибнув, рятуючись від удару, і шончанців знову витіснули, тепер уже аж на бруковані вулиці.
Ранду захотілося застогнати вголос. Раптом він зрозумів, що дві сутички поєднані між собою. Коли він атакував, герої, що озвалися на поклик Рога, відкидали шончанців; коли ж він задкував, шончанці переходили в наступ.
— Вони тебе не врятують, — сказав Ба’алзамон. — Тих, хто міг би тебе врятувати, переправлять далеко, аж за Аритський океан. Якщо ти колись і побачиш їх знову, вони будуть рабами, у нашийниках, і знищать тебе за наказом своїх нових господарів.
Еґвейн. Я не можу дозволити їм зробити таке з нею.
Голос Ба’алзамона перекрив його думки:
— У тебе лише один шлях до порятунку, Ранде аль’Торе, Льюсе Теріне Родичевбивце. Я — єдиний твій порятунок. Служи мені, і я дам тобі весь світ. А опиратимешся — я знищу тебе, як робив це безліч разів раніше. Але цього разу я знищу тебе разом із твоєю душею, знищу тебе доконечно і назавжди.
Я знову переміг, Льюсе Теріне. Ця фраза була десь за межами порожнечі, але щоб не думати про всі ті життя, де він чув її, знадобилися зусилля. Він ворухнув мечем, і Ба’алзамон наставив свій посох.
Уперше Ранд усвідомив, що Ба’алзамон поводиться так, наче лезо з клеймом чаплі може його вразити. Криця не може зашкодити Мороку. Проте Ба’алзамон уважно стежив за мечем. Ранд злився з мечем в одне ціле. Він міг відчувати кожну його частинку, крихітну, в тисячі разів меншу за ту, яку можна побачити оком. А ще він відчував, що Сила, яка заполонила його, тече і крізь меч, проходячи крізь хитромудрі матриці, впечатані в основу клинка, виготовленого Айз Седай під час Війни Сили.
А тоді він почув ще інший голос. Голос Лана. Настане час, коли ти відчуєш бажання, сильніше за бажання жити. Голос Інґтара. Кожна людина має право обрати час, коли Вкласти меч у піхви. Він побачив у своїй уяві Еґвейн, з ланцюгом на шиї, що приречена животіти як дамані. Нитки мого життя в небезпеці. Еґвейн. Якщо Яструбине Крило буде у Фалме, він зможе її врятувати. Ще сам того не усвідомлюючи, Ранд уже став у позицію. «Чапля в очереті». Він балансував на одній нозі, високо здійнявши меч, відкритий, беззахисний. Смерть легша за пір’їнку, обов’язок важчий за гору.
Ба’алзамон уп’явся в нього поглядом:
— Чого ти шкіришся, наче несповна розуму? Хіба ти не знаєш, що я можу знищити тебе в прах?
Ранд відчував спокій, більший за спокій порожнечі.
— Я ніколи не служитиму тобі, Батьку Брехні. Упродовж тисяч життів не служив ніколи. Я знаю це. Я впевнений. Вперед! Час помирати.
Очі Ба’алзамона розширилися; на мить вони стали горнами, і полум’я з них пахнуло жаром, від чого обличчя Ранда враз спітніло. Чорнота за спиною Ба’алзамона завирувала довкола нього, і обличчя його зробилося безжальним.
— То ж умри, хробаче!
Він ударив посохом, наче списом.
Ранд скрикнув, відчувши, як вістря пробило бік, пекуче, наче розжарена до білого коцюба. Порожнеча здригнулася, проте він з останніх сил утримав її і спрямував лезо з клеймом чаплі просто в серце Ба’алзамону. Ба’алзамон заволав, і позаду нього заволала пітьма. Світ вибухнув вогнем.
Розділ 48
Перше посягання
Мін пробивалася вгору мощеною вулицею, прокладаючи собі шлях крізь натовп — частина людей, з вибалушеними очима, з пополотнілими обличчями, стояли ошелешено, а інші лементували, як навіжені. Дехто біг, вочевидь, не знаючи куди, але більшість рухалися, наче погано керовані ляльки: люди смикалися, бо боялися стояти на місці, а ще більше боялися кудись рухатися. Мін вдивлялася в обличчя, сподіваючись побачити Еґвейн, чи Елейн, чи Найнів, але скрізь були самі мешканці Фалме. А ще вона відчувала, що її щось пориває, веде кудись упевнено, наче тягне за невидиму мотузку.
Один раз вона обернулася подивитися на те, що робиться позаду. Шончанські кораблі горіли в порту, горіли й ті, що скупчились у вузькому виході з гавані. Вдалині видні лося ще більше шончанських кораблів: на тлі призахідного сонця вони здавались крихітними кубиками і летіли на захід так швидко, як тільки могли дамані змусити вітри напинати їхні вітрила. Вона побачила один невеличкий корабель, що просувався проти вітру, намагаючись вибратися з гавані, маневруючи, аби піймати вітер і піти уздовж берега. «Спрей». Вона не винуватила Бейла Домона, що він їх не дочекався — хіба могла після всього побаченого? Навпаки, подумала вона, це просто диво, що він чекав так довго.
У гавані був єдиний шончанський корабель, що не палав, хоча його ніс та корма й почорніли від уже погашеної пожежі. Цей високий корабель помалу наближався до виходу з гавані, коли серед прибережних скель раптом вигулькнула постать на коні. І поскакала просто по хвилях. Мін аж рота роззявила. Вершниця — бо це була жінка — здійняла лук, що зблиснув сріблом, і срібна ж смужка протнула повітря, вціливши в коробчастий корабель і якимось чином поєднавши його з луком. З ревінням, чутним навіть на значній відстані, полум’я знову охопило носову частину корабля, і команда заметушилася на палубі.
Мін зморгнула, а коли глянула знову, постать вершниці зникла. Корабель повільно рухався в бік океану, команда намагалася загасити полум’я.
Вона струсила з себе заціпеніння і знову вирушила вулицею вгору. Цього дня вона вже надивилася такого, що видовисько, коли хтось верхи скаче морем, лише на мить заволоділо її увагою. Навіть якщо це й насправді була Бриджітта зі своїм славетним луком. А ще Артур Яструбине Крило. Я й насправді його бачила. Бачила.
Вона невпевнено зупинилася перед одним із високих кам’яних будинків, не звертаючи уваги на людей, що несамовито метушилися навколо. Сюди, саме сюди їй і треба. Вона кинулась вгору сходами й штовхнула двері.