Мін отетеріла. Щойно ця жінка стояла тут, а наступної миті її вже не стало! Мін відчула, що з силою стискає в обіймах безтямне тіло Ранда. Хотіла би вона позбавитися відчуття, що в цю мить бажає, аби він захистив її.
Кощаве обличчя Баяра закам’яніло у похмурій рішучості. Він мчав щодуху. Сонце сідало у нього за спиною, але він жодного разу не озирнувся. Він бачив усе, що мав побачити, все, що можна було побачити крізь цей триклятий туман. Легіон загинув, лорд капітан Джеофрам Борнголд загинув, і цьому могло бути лише одне пояснення: їх зрадили Друзі Морока, на подобу того Перрина із Межиріччя. І цю звістку він має донести до Даяна Борнголда, котрий разом із Дітьми Світла спостерігає за Тар Балоном. Але він мав ще гіршу звістку — для самого Пейдрона Найола. Він повинен розповісти про те, що він бачив у небі над Фалме. Він нещадно підганяв повіддям свого коня і жодного разу не озирнувся.
Розділ 49
Що має бути
Розплющивши очі, Ранд побачив скісні сонячні промені, що пробивалися крізь гілля груболиста, чиє цупке лапате листя, незважаючи на близькість зими, все ще зеленіло. Вітер, ворушачи листя, натякав на сніг, але не зараз, а ближче до ночі. Ранд лежав горілиць, відчуваючи під руками ковдри, якими був укритий. На ньому, схоже, не було ні сорочки, ні куртки, груди, здається, були перев’язані, а лівий бік болів. Він повернув голову — поряд на землі сиділа Мін і дивилася на нього. Він ледь упізнав її в жіночому одязі. Дівчина невпевнено посміхнулася.
— Мін... Це ти. Звідки ти взялася? Де ми? — Пам’ять поверталася до нього спалахами, фрагментами. Він добре пригадував події, що відбувалися раніше, але останні кілька днів видавалися йому осколками розтрощеного дзеркала, що кружляли його свідомістю, показуючи мигцем картини, які зникали ще до того, як він встигав їх чітко побачити.
— Взялася з Фалме, — відповіла вона. — Ми зараз за п’ять днів шляху на схід від Фалме. І ти весь цей шлях проспав.
— Фалме. — Промайнув ще один спогад: Мет засурмив у Ріг Валіра. — Еґвейн! Що з нею? Вони її звільнили? — Він затамував подих.
— Не знаю, кого ти маєш на увазі, хто ці «вони», але вона вільна. Ми самі її звільнили.
— «Ми»? Не розумію. — Вона вільна. Принаймні вона...
— Найнів, і Елейн, і я.
— Найнів? Елейн? Але яким чином? Ви що, всі були у Фалме? — Він спробував сісти, але Мін легким поштовхом повернула його назад, поклавши долоні на плечі і зосереджено вдивляючись йому в обличчя. — Де вона?
— Поїхала. — Щоки Мін порожевіли. — Вони всі поїхали. Еґвейн, і Найнів, і Мет, і Гюрін, і Верін. Гюрін не хотів тебе покидати, справді не хотів. Всі вони зараз прямують до Тар Валона. Еґвейн та Найнів повертаються до свого навчання у Вежі, а Мет їде, щоб Айз Седай зробили, що там треба з тим кинджалом. Ріг Валіра вони забрали з собою. Повірити не можу, що я навсправжки його бачила.
— Поїхала, — стиха повторив він. — Навіть не почекала, доки я прокинуся.
Щоки Мін почервоніли ще сильніше, і вона знову сіла на землю, дивлячись собі на коліна.
Він підняв руки, щоб торкнутися обличчя, і завмер, вражено дивлячись на свої долоні. Тепер уже й на його лівій долоні з’явилося випалене клеймо чаплі, точнісінько таке ж, як і на правій. Кожна лінія була чіткою і точною. Одна чапля, аби на шлях направити; друга чапля, аби наректи правильно...
— Ні!
— Вони поїхали, — знову промовила Мін. — Кажи «ні» чи не кажи, це нічого не змінить.
Ранд похитав головою. Щось підказувало йому, що рана у нього в боці дуже важлива. Він не пам’ятав, як її отримав, проте вона була важлива. Він узявся за ковдри, аби подивитися на рану, але Мін ляпнула його по руках і відвела їх.
— Не треба дивитися; ти нічим не зарадиш. І вона ще не загоїлася до кінця. Верін спробувала зцілення, але сказала, що воно не працює як треба. — Вона завагалася, покусуючи губи. — Морейн каже, що Найнів, певно, щось зробила, а інакше ми б не доправили тебе живим до Верін, проте Найнів твердить, що вона була така налякана, що й свічки запалити би не змогла. З твоєю раною... щось не так. Тобі доведеться зачекати, доки вона загоїться сама собою. — Видно було, що Мін стурбована.
— Морейн тут? — Він хрипко й уривчасто розсміявся. — Коли ти сказала, що Верін поїхала, я подумав було, що звільнився від Айз Седай.
— Я тут, — пролунав голос Морейн. Вона наблизилася до юнака й нахилилася над ним — уся в блакитному і така незворушна, наче перебувала у Білій Вежі. Мін похмуро глянула на Айз Седай. У Ранда з’явилося химерне відчуття, наче вона хоче захистити його від Морейн.
— Хотів би я, щоби вас тут не було, — сказав він, звертаючись до Айз Седай. — Як на мене, можете повертатися туди, де ви ховалися, і там і залишитися.
— Я не ховалася, — спокійно відказала Морейн. — Я робила, що можу, тут, на мисі Томан, і у Фалме. Небагато, на жаль, проте дізналася я чимало. Мені не вдалося врятувати двох наших сестер, шончанці доправили їх разом із іншими дамані на кораблі. Проте я робила, що могла.
— Що могли?! Послали Верін пасти мене. Та я не вівця, Морейн. Ви сказали, що я можу йти, куди хочу, от я й збираюсь піти туди, де вас не буде.
— Я не посилала Верін, — спохмурніла Морейн. — Вона зробила це на власний розсуд. Багато людей цікавляться тобою, Ранде. Це Фейн знайшов тебе чи ти його?
Ранда здивував такий неочікуваний поворот у розмові:
— Фейн? Ні. Кепський з мене герой. Я намагався звільнити Еґвейн, проте Мін зробила це без мене. Фейн сказав, що наробить лиха в Емондовому Лузі, якщо я з ним не зустрінуся, а я так його і не бачив. Він що, теж відплив із шончанцями?
Морейн похитала головою:
— Не знаю. А хотіла би знати. Та це добре, що ти його не знайшов, принаймні допоки ти не взнав, хто він такий.
— Він — Друг Морока.
— Не тільки це. Гірше. Падан Фейн був креатурою Морока до глибини душі, але я гадаю, що в Шадар Лоґоті він зіткнувся з Мордетом, а той у боротьбі з Тінню не менш мерзенний і підлий, ніж сама Тінь. Морд спробував поглинути Фейнову душу, аби знову здобути собі людське тіло, проте натрапив на душу, безпосередньо пов’язану з Мороком, і в результаті утворився покруч, що вже не був ані Паданом Фейном, ані Мордетом, а чимось ще гіршим. Зловісний гібрид їх обох. Фейн — називатимемо його так і надалі — небезпечніший, ніж ти міг би собі уявити. Ти міг би й не вижити в зіткненні з ним, і міг би не тільки перекинутися до Тіні, а й ще гірше.
— Якщо він живий, якщо він не пішов із шончанцями, я мушу... — Ранд не договорив, бо Морейн витягла з-під свого плаща його меч із позначкою чаплі. Лезо закінчувалося десь за фут від ефеса, здавалося, що далі воно просто розплавилося. Спогад спалахнув перед його очима.
— Я вбив його, — промовив він тихо. — Цього разу я його вбив.
Морейн відклала вбік його зіпсований меч, відклала як непридатну річ, якою він наразі і став, і обтерла долоню об долоню.
— Морока не так просто вбити. Вже той факт, що він з’явився в небі над Фалме, повинен нас не лише тривожити. Він не міг би цього зробити, якщо він ув’язнений так, як ми гадаємо. А якщо він не ув’язнений, то чому він нас усіх не вбив?
Мін неспокійно засовалась.
— В небі? — здивовано перепитав Ранд.
— І він, і ти, — відказала Морейн. — Ваш двобій тривав у небі, на очах у кожної живої душі у Фалме. Можливо, його бачили і в інших місцях. Скрізь на мисі Томан, якщо хоча б половина з того, що я почула, є правдою.
— Ми... ми все бачили, — кволим голосом проказала Мін. Вона накрила своєю рукою руку Ранда, наче бажаючи його підтримати.
Морейн знову полізла під плащ і видобула звідти згорнутий пергамент — великий аркуш, з тих, що беруть для своїх малюнків вуличні художники у Фалме. Кольорові крейдочки трохи розмазалися, але коли вона розгорнула аркуш, картинку було видно досить чітко. Чоловік з обличчям із суцільного полум’я бився посохом серед хмар, пронизуваних блискавками, проти іншого з мечем у руках, а позаду них майорів стяг Дракона. Обличчя Ранда легко було впізнати.