— Багато народу бачило цей малюнок? — сердито запитав він. — Порвіть його. Спаліть.
Айз Седай відпустила край пергамента, і він знову згорнувся.
— Це не допоможе, Ранде. Я купила це два дні тому в селищі, яким ми проїжджали. Таких картинок сотні, може, тисячі, і зараз повсюди розповідають, як Дракон бився з Мороком в небесах над Фалме.
Ранд поглянув на Мін. Та знехотя кивнула головою і стиснула його руку. Вона мала наляканий вигляд, але не відсахнулася від нього. Хотів би я знати, чи не через це Еґвейн поїхала геть. Вона мала право так вчинити.
— Візерунок сплітається навколо тебе навіть ще тугіше, — мовила Морейн. — Я потрібна тобі більше, ніж раніш.
— Ви мені не потрібні, — відрізав він, — і допомоги вашої я не хочу. Я не матиму з цим нічого спільного. — Він згадав, як його називали Льюсом Теріном, і не лише Ба’алзамон, а й Артур Яструбине Крило також. — Не матиму. Світло, адже кажуть, що Дракон має спричинити нову Світотрощу, розірвати світ на частини! Не буду я Драконом.
— Ти — той, хто ти є, — відказала Морейн. — Ти вже зворушив світ. Чорна Аджа проявилася вперше за дві тисячі років. Арад Доман і Тарабон уже були на межі війни, а коли до них дійдуть новини з Фалме, ситуація тільки погіршиться. У Кайрені вирує громадянська міжусобиця.
— Нічого я не робив у Кайрені, — запротестував він. — Ви не можете мене в цьому звинувачувати.
— Не робити нічого завжди розглядалося у Великій грі як тактичний хід, — зітхнула вона, — а надто в тій Грі, в яку вони тепер там грають. Ти став іскрою, і Кайрен вибухнув, наче феєрверк ілюмінатора. Як ти гадаєш, що трапиться, коли звістка з Фалме долетить до Арад Домана і Тарабона? Там завжди були люди, готові підтримати будь-кого, хто проголосить себе Драконом, але ніколи вони не мали таких знамень, як тепер. І це ще не все. Ось.
Вона кинула мішечок йому на груди.
Ранд завагався на мить, перш ніж його розв’язати. Всередині були уламки, схожі на чорно-біле керамічне череп’я. Він уже бачив схожі уламки раніше.
— Ще одна печать з в’язниці Морока, — пробурмотів він.
Мін охнула; тепер її рука радше шукала заспокоєння, ніж пропонувала його.
— Дві, — промовила Морейн. — Наразі зламано три з сімох. Одна була в мене раніше, а ще дві я знайшла в будинку високого лорда у Фалме. Коли будуть зламані всі сім, а може, навіть раніше, та латка, яку люди наклали на отвір, просвердлений у в’язниці Морока, буде зірвана, Морок знову зможе просунути руку крізь цей отвір і торкнутися світу. І єдина надія світу полягає в тому, що Відроджений Дракон буде там і зустрінеться з ним лице в лице.
Мін спробувала не дати Рандові відкинути ковдри, проте він м’яко відсторонив дівчину.
— Мені треба пройтися.
Вона допомогла йому підвестися, хоч і не припиняла тяжко зітхати та ремствувати, що у нього відкриється рана. Він побачив, що на грудях у нього пов’язка. Мін накинула йому ковдру на плечі, наче плащ.
Кілька секунд він стояв і дивився на меч із тавром чаплі, що лежав на землі, а радше на те, що від нього залишилось. Меч Тема. Меч мого батька. Неохоче, так неохоче, як ніколи в житті, він розпрощався з надією переконатися, що Тем і насправді його батько. Це було так, наче вирвати з грудей власне серце. Але від цього почуття його до Тема не змінилися, і Емондів Луг, як і раніше, був єдиним домом, який він мав у своєму житті. Фейн — ось що важливо. Я маю ще один обов’язок. Зупинити його.
Двом жінкам довелося підтримувати Ранд а, узявши його попід руки, і так вони дійшли до табору неподалік битого шляху, де вже були розкладені багаття. Там був Лоял, який читав книжку «Пливти навздогін надвечірньому сонцю», і Перрин — той просто втупився у вогонь. Шайнарці готували собі вечерю. Лан сидів під деревом і гострив меча; він уважно подивився на Ранда, а тоді кивнув йому.
Тут було і ще щось. Стяг Дракона тріпотів під вітром у центрі табору. Вони роздобули десь справжній флагшток замість деревця, що зрубав Перрин.
— Навіщо ви виставили це тут, де кожний може його побачити? — сердито запитав Ранд.
— Тепер уже запізно ховати його, Ранде, — відповіла Морейн. — А тобі й завжди було пізно ховатися.
— Але і виставляти знак, що наче кричить: «Я тут», теж нема потреби. Я ніколи не знайду Фейна, якщо хтось прикінчить мене через цей прапор. — Він повернувся до Лояла та Перрина. — Я радий, що ви залишилися. Але зрозумів би, якби ви теж пішли.
— Чому я не мав би залишитися? — мовив Лоял. — Ти навіть більший та’верен, ніж я гадав, це правда, але ти однаково мій друг. Тобто я сподіваюсь, що ти, як і раніше, мій друг.
— Я твій друг, — відказав Ранд. — Доки тобі безпечно знаходитися поруч зі мною, і навіть після цього.
Посмішка чи не навпіл розкраяла обличчя оґіра.
— Я теж залишаюсь, — озвався Перрин. В голосі його пролунала готовність прийняти все, що випаде на його долю. — Колесо міцно вплітає нас у Візерунок, Ранде. Хто би міг уявити собі таке вдома, в Емондовому Лузі?
Навколо них почали збиратися шайнарці. На подив Ранда, всі вони встали на коліна. І всі дивилися на нього.
— Ми складемо вам присягу, — промовив Уно.
Інші, на колінах, закивали головами на знак того, що погоджуються з ним.
— Ви вже присягнули Інґтару та лорду Аґельмару, — заперечив Ранд. — Інґтар помер доблесною смертю, Уно. Він помер, аби ми могли врятуватися і врятувати Ріг. — Не було потреби розповідати їм чи ще комусь про інше. Він сподівався, що Інґтар знову віднайшов Світло. — Скажіть про це лорду Аґельмару, коли повернеться до Фал Дари.
— Пророцтво каже, — відповів одноокий воїн, обережно добираючи слова, — що Дракон, відродившись, звільнить від усіх клятв та розірве всі узи. Нас тепер нічого не тримає. Ми складемо присягу вам.
Він витяг меча і поклав його перед собою, ефесом до Ранда, і всі шайнарці зробили так само.
— Ви билися з Мороком, — сказав Масима. Масима, котрий ненавидів Ранда. Масима, котрий тепер дивився на нього так, наче бачив перед собою уособлення Світла. — Я бачив вас, лорде Драконе. Я бачив. Відтепер я служитиму вам до скону. — Темні очі його горіли завзяттям.
— Ти маєш зробити вибір, Ранде, — мовила Морейн. — Світотроща неминуча, і байдуже, хто його розірве — ти чи хтось інший. Наближається Тармон Рай’дон, і вже одне це розірве світ навпіл. Чи ти й надалі намагатимешся ховатися від того, ким ти є, і залишиш світ зустрічати Останню битву беззахисним? Обирай.
Вони всі дивилися на нього і чекали. Смерть легша за пір’їнку, обов’язок важчий за гору. Він зробив свій вибір.
Розділ 50
Що відбувалося після
Історії мандрують верхи й пішки, на кораблях та у купецьких фургонах, їх розповідають і переказують, подробиці оповідок різняться, проте найголовніше в них залишається незмінним — від Арад Доману і Тарабону, і ще далі. В усіх йдеться про знаки та знамення, що їх бачили в небі над Фалме. І чоловіки проголошували себе Драконами, а інші чоловіки вбивали їх за це, щоби також бути вбитими.
Поширювалися й інші чутки — про колону вершників, що рухалася Елмотською рівниною, а сонце сідало у них за плечима. Сотня порубіжників, казали люди. Ні, тисяча. Ні, це тисяча героїв, що повстали з могил на поклик Рога Валіра. Десять тисяч. Вони порубали вщент легіон Дітей Світла. Вони скинули в море військо Артура Яструбине Крило, що повернулося. Вони самі були військом Артура Яструбине Крило, що повернулося. І скакали вони туди, де здіймаються гори, туди, де сходить сонце.
Але в кожній розповіді незмінним залишалося одне. На чолі цих вершників скакав чоловік, обличчя якого бачили в небі над Фалме, і скакали вони під стягом Дракона.
І заволали люди до Творця, глаголячи: «О Світло Небес, Світло Світу, дозволь Обіцяному народитися з гори, як сказано у Пророцтвах, як було це за Епох проминулих і як буде це за Епох грядущих. Дозволь Князеві Ранку заспівати землі, аби вона заврунилась, а долини сповнилися агнцями. Нехай длань Володаря Світанку боронить нас від Темряви, хай величний меч справедливості захистить нас. Нехай Дракон знову несеться на вітрах часу».