Він підібрав повіддя і зрушив коня в напрямку, вказаному Випитувачем. Камінці на дошці. Але хто нас пересуває? І з якою метою?
Надвечірні тіні лягали від стін фортеці, коли Ліандрін простувала жіночою половиною. За бійницями густішала темрява, навалювалася на світло ламп у коридорі. Останнім часом у сутінках Ліандрін почувалася неспокійно — як у вечорових, так і у досвітанкових. На світанку народжувався день, так само, як смеркання передувало народженню ночі, але водночас зі світанком вмирала ніч, а з вечоровим смерком вмирав день. Сила Морока коренилась у смерті; зі смерті він черпав свою могутність, і в такий час Ліандрін, здавалося, відчувала, як вирує його сила. Принаймні щось ворушилося в цій напівтемряві. Їй здавалося, що вона зможе це щось схопити, якщо повернеться досить стрімко, зможе це щось побачити, якщо вдивлятиметься досить пильно.
Служниці в чорно-золотих лівреях присідали в реверансі, коли вона проходила повз, та Ліандрін не відповідала. Вона невідривно дивилася прямо перед собою, не помічаючи їх.
Біля потрібних їй дверей вона призупинилася й стрельнула очима в обидва кінці коридору. Крім служниць, вона не побачила інших жінок, а чоловіків тут, звісно, і не могло бути. Штовхнула двері і, не постукавши, увійшла до кімнати.
Аванзала покоїв леді Амаліси була яскраво освітлена, а веселий вогонь у каміні утримував на відстані холод шайнарської ночі. В кріслах та на м’яких килимах розсілися придворні дами леді Амаліси й вона сама та слухали одну з дам: та стояла посеред зали і читала з книжки вголос. Це був відомий твір Тевіна Ервіна, «Танець яструба з колібрі», в якому автор виклав засади поведінки чоловіків з жінками та жінок з чоловіками. Ліандрін стисла губи; звісно, вона цієї книжки не читала, але чула достатньо, аби скласти про неї уявлення. Кожну нову сентенцію леді Амаліса та її придворні зустрічали дружним сміхом, ледь не падаючи одна на одну та в захваті барабанячи по килимах п’ятами, наче дівчиська.
Читальниця першою помітила Ліандрін. Вона замовкла, здивовано округливши очі. Інші дами розвернулися простежити за її поглядом, і натомість сміху в залі запанувало загальне мовчання. Всі, крім Амаліси, скочили на ноги, поспіхом пригладжуючи волосся та розправляючи спідниці.
Леді Амаліса граційно, з посмішкою на вустах, підвелася назустріч Ліандрін:
— Ви робите нам честь, Ліандрін. Найприємніша несподіванка, яка тільки може бути. Я не чекала на вас сьогодні. Гадала, ви забажаєте відпочити після довгої подо...
Ліандрін різко перервала її, звертаючись ні до кого:
— Маю особисту розмову до леді Амаліси. Залиште нас самих. Усі. Негайно.
Якусь мить усі мовчали, шоковані, відтак дами стали прощатися з Амалісою, одна за одною присідаючи в реверансі перед Ліандрін, але та не звертала на них уваги. Продовжувала дивитися в нікуди, втім, усіх бачила й усе чула. Дами бурмотіли формули ввічливості зніяковіло, здивовані таким настроєм Айз Седай, опускаючи очі, протискуючись повз неї до дверей, намагаючись не зачепити її своїми широкими спідницями.
Коли двері зачинилися за останньою з дам, Амаліса заговорила:
— Ліандрін, я не розу...
— Чи ти ходиш у Світлі, дочко моя? — Недоречно гратися в безглузді ігри, називаючи її сестрою. Амаліса була на кілька років старша за Ліандрін, та зараз варто було дотримуватися старовинних форм звернення. Хай як довго про них забували, настав час пригадати.
Щойно вимовивши свою репліку, Ліандрін збагнула, що зробила помилку. Таке питання з вуст Айз Седай мало неодмінно викликати сумніви та тривогу, але Амаліса гордовито випросталася, а обличчя у неї закам’яніло:
— Це образа, Ліандрін Седай. Я — шайнарка, з благородного Дому, нащадок шайнарських вояків. Мій рід воював із Тінню ще до того, як повстав Шайнар, і воює упродовж трьох тисяч років, і ніхто з моїх пращурів ніколи не схибив і не допустив слабкості, ані на день.
Ліандрін не відступила, лише трохи змінила напрям атаки. Широкими кроками перетнувши кімнату, вона взяла з камінної полиці том «Танцю яструба та колібрі» у шкіряній палітурці, зважила його на руці, не дивлячись на нього. — В Шайнарі, навіть більше ніж в інших землях, донько моя, треба цінувати Світло та боятися Тіні. — Недбалим жестом вона кинула книгу у полум’я, де вогняні омахи огорнули її, наче це була смолиста колода, загули, піднявшись до димоходу. І тієї ж миті всі лампи в кімнаті спалахнули потужно, голосно зашипівши, заливши залу яскравим світлом. — Тут передусім. Тут, так близько до проклятого Гнилолісся, де чигає псування та бруд. Тут навіть ті, хто вважають, що ходять у Світлі, можуть виявитися зуроченими Тінню.
Намистинки поту заблищали на чолі Амаліси. Рука, яку вона було здійняла у жесті протесту проти такого поводження з її книгою, повільно опустилася. Обличчя її ще залишалося твердим, але Ліандрін помітила, як та важко зглитнула і переступила з ноги на ногу.
— Я не розумію, Ліандрін Седай. Справа в цій книжці? Але це просто безглуздя.
Голос у неї легенько затремтів. Добре. Лампові стекла почали тріщати під впливом вогню, що підіймався все вище, розгорався все сильніше, і в залі стало так світло, як у безхмарний сонячний полудень. Амаліса стояла стовпом, з недвижним обличчям, намагаючись не косити очима.
— Це ти не маєш глузду, дочко моя. Мені плювати на книжки. Тут чоловіки заходять до Гнилолісся і ходять серед цієї зуроченої місцевості. У самісінькій Тіні. Чи варто дивуватися, що бруд може проникнути в них? Можливо, й проти їхньої волі, але проникнути. Чи відомо тобі, чому сюди прибула Престол Амерлін власного персоною?
— Ні, — пролунало у відповідь, наче беззвучний видих.
— Я належу до Червоної Аджі, дочко моя, — безжально продовжувала Ліандрін. — Я полюю на всіх чоловіків, що потрапили під вплив Тіні.
— Я не розумію.
— Не тільки на тих мерзенних, що намагаються орудувати Єдиною Силою. На всіх заплямованих чоловіків. Я полюю і на простолюдинів, і на високородних.
— Я не... — Амаліса нервово облизала губа; видно було, що вона робить зусилля, аби опанувати себе. — Я не розумію, Ліандрін Седай. Будь ласка...
— На високородних навіть частіше, ніж на простолюдинів.
— Ні! — Зненацька, достоту наче звалилася якась невидима підпора, Амаліса впала на коліна, схиливши голову. — Будь ласка, Ліандрін Седай, скажіть, що ви не маєте на увазі Аґельмара. Не може бути, щоб ви казали про нього.
Настала мить сумніву, мить сум’яття, і Ліандрін обрала її для атаки. Вона не поворухнулася, але хльоснула Єдиною Силою. Амаліса зойкнула і сіпнулася, наче її штрикнули голкою, а лиховісно стиснуті вуста Ліандрін викривилися в посмішці.
Це був трюк, який вона вигадала ще в дитинстві, коли вперше починала застосовувати свої здібності. Їй заборонили використовувати його, щойно про нього дізналася наставниця послушниць, але для Ліандрін це означало тільки, що речей, які вона мусить приховувати від заздрісниць, побільшало ще на одну.
Вона ковзнула вперед і підвела голову Амаліси за підборіддя. Метал, що надавав шайнарській леді міцності, не зник, але тепер це був метал уже не такий благородний, метал піддатливий, якщо застосувати до нього потрібний тиск. З куточків очей Амаліси котилися сльози, виблискуючи на щоках. Ліандрін дозволила вогню в каміні та лампах пригаснути: в них більше не було потреби. Вона звернулася до Амаліси з м’якішими словами, проте голос її залишався твердим, наче сталь.
— Дочко, ніхто не хоче виставити тебе й Аґельмара перед народом Друзями Морока. Я допоможу тобі, але й ти маєш мені допомогти.
— Д-д-допомогти вам? — Амаліса взялася пальцями за скроні; вона виглядала спантеличеною. — Будь ласка, Ліандрін Седай, я не... розумію. Це все настільки... Це все...
Ліандрін не мала досконалих здібностей; їй ніколи не вдавалося змусити інших робити те, чого вона прагнула, хоч як вона намагалася... о, як лише вона намагалася! Але вона могла змусити їх прислухатися до її аргументів, захотіти їй повірити, понад усе забажати переконатися в її правоті.