— Слухайся мене, дочко. Слухайся і відповідай правдиво на мої запитання, і я обіцяю, що ніхто не назве тебе й Аґельмара Друзями Морока. Вас не потягнуть голими по вулицях, не проженуть батогами з міста, якщо тільки натовп раніше не розірве вас на шматки. Я не дозволю цьому статися. Ти зрозуміла?
— Так, Ліандрін Седай, так. Я зроблю так, як ви кажете, і казатиму вам лише правду.
Ліандрін випросталася, дивлячись на Амалісу згори вниз. Леді Амаліса залишалася стояти на колінах, обличчя у неї було довірливе, наче у дитини, яка хоче, аби її заспокоїв і захистив хтось мудріший та доросліший. Ліандрін вбачала в цьому справедливість. Вона ніколи не розуміла, чому люди дозволяють собі вітати Айз Седай, просто схиляючи голову чи присідаючи в реверансі, а перед королями та королевами падають на коліна? Яка королева наділена такою могутністю, як я? Рот у неї гнівно викривився, й Амаліса здригнулася.
— Заспокойся, донько моя. Я прийшла допомогти тобі, а не карати. Покарані будуть лише ті, хто заслуговує на покарання. Тож кажи мені лише правду.
— Казатиму, Ліандрін Седай. Казатиму. Присягаюся своїм Домом та своєю честю.
— Морейн прибула до Фал Дари з Другом Морока.
Амаліса була так налякана, що на її обличчі навіть не відобразилося подиву.
— Ні, Ліандрін Седай! Ні. Цей чоловік прийшов пізніше. Наразі він у підземній в’язниці.
— Пізніше, ти кажеш. Але це ж правда, що вона часто з ним розмовляє? Вона часто спілкується з Другом Морока? Наодинці?
— Т-т-тільки іноді, Ліандрін Седай. Іноді. Вона хоче дізнатися, навіщо він сюди прийшов. Морейн Седай, вона...
Ліандрін різко підвела руку, й Амаліса проковтнула те, що збиралася сказати.
— Морейн супроводжували троє молодиків. Це мені відомо. Де вони зараз? Я була в їхніх кімнатах, але їх не знайшла.
— Я... я не знаю, Ліандрін Седай. Вони здаються гарними юнаками. Не може бути, щоб ви вважали їх Друзями Морока.
— Ні, не Друзями Морока. Гірше. Значно небезпечнішими за Друзів Морока, дочко моя. Через них увесь світ у небезпеці. Їх треба знайти. Ти накажеш слугам обшукати всю фортецю. Хай шукають і твої придворні, і ти сама. Зазирніть у кожну шпарину. Ти відповідаєш за це особисто. Особисто! І нікому про це ні слова, крім тих, хто шукатиме. Жодна інша людина не повинна про це знати. Жодна. Цих молодиків треба вивезти з Фал Дари таємно і таємно ж доправити до Тар Балона.
— Як скажете, Ліандрін Седай. Але я не розумію, навіщо тримати це в секреті? Ніхто тут не перешкоджатиме Айз Седай.
— Про Чорну Аджу ти хіба не чула?
Амаліса, вибалушивши очі, відсахнулася від Ліандрін, піднявши руки, наче захищаючись від удару.
— Це м-м-мерзенні чутки, Ліандрін Седай. М-м-мерзенні! Н-нема таких Айз Седай, які с-служили би Мороку. Я в це не вірю. Ви маєте мені вірити! П-п-присягаюся Світлом, я в це не вірю! Честю своєю і свого Дому присягаюся, що...
Ліандрін не переривала, спостерігаючи за тим, як співрозмовниця втрачає останні краплини присутності духу через її холодне мовчання. Всі знали, що Айз Седай лютяться, ще й як, коли хтось бодай згадає про Чорну Аджу, а що вже казати, коли зізнається, що вірить у її потаємне існування. Її мовчання зробить Амалісу, воля якої вже послаблена дитячим трюком Ліандрін, податливою, наче віск. Залишався один, останній удар.
— Чорна Аджа існує насправді, дитино. Існує, і присутня тут, у стінах Фал Дари.
Амаліса впала на коліна, розкривши рота. Чорна Аджа... Айз Седай, які є Друзями Морока. Це майже так само жахливо, як почути, що сам Морок розгулює всередині фортеці Фал Дари. Проте Ліандрін не збиралася її заспокоювати:
— Будь-яка Айз Седай, з якою ти зустрінешся в коридорах, може виявитися Чорною. В цьому я присягаюся. Не можу сказати тобі, хто саме належить до Чорних, але ти можеш покластися на мій захист. Якщо ти ходитимеш у Світлі та слухатимешся мене.
— Слухатимусь, — хрипко прошепотіла Амаліса. — Так. Ліандрін Седай, будь ласка, обіцяйте, що ви захистите мого брата і моїх придворних...
— Я захищу тих, хто заслуговує на захист. Турбуйся про себе, дочко моя. Зосередься на тому, що я тобі наказала. Від цього залежить доля світу, дочко. Про все інше забудь.
— Так, Ліандрін Седай. Так. Так.
Ліандрін розвернулася і пішла залою, не обертаючись. Лише від дверей вона кинула погляд назад. Амаліса все ще стояла на колінах, дивлячись на неї з тривогою.
— Підведіться, леді Амалісо! — Голос Ліандрін пролунав ласкаво, вона додала хіба крихту того презирства, яке відчувала. Сестра, аякже! Та вона і в послушницях не протрималася би більше одного дня. І така жінка має владу віддавати накази. — Підведіться. — Амаліса зводилася на ноги повільно, рухаючись ривками, так наче у неї багато годин були зв’язані руки й ноги. Коли вона нарешті випросталася, до голосу Ліандрін знову повернулася сталь: — Але якщо ти зрадиш світ, зрадиш мене, ти заздритимеш тому жалюгідному Другу Морока, що сидить у вашому підземеллі.
Ліандрін оцінила вираз, що з’явився на обличчі Амаліси. Тепер вона була цілком упевнена: якщо щось піде не так, то не через брак зусиль з боку Амаліси.
Зачинивши за собою двері, Ліандрін раптом відчула, що шкіру поколює, наче голочками. Затамувавши подих, різко крутнулася на всі боки, нишпорячи поглядом по довгому тьмяно освітленому коридору. Нікого. Крізь щілини бійниць дивилася чорна ніч. Коридор лежав цілковито безлюдний, а втім, вона могла би присягтися, що відчула на собі чиїсь очі. Порожній коридор, тіні між озерцями світла від настінних ламп — вона відчувала в цьому наче глузування. Тривожно пересмикнула плечима, а тоді рішучими кроками попрямувала коридором. Просто буйна уява. От і все.
Вже пізня ніч, а до світанку треба багато чого зробити. Накази вона отримала недвозначні.
Смоляна темрява затоплювала підземелля о будь-якій годині доби, хіба що прийде хтось із ліхтарем, проте Падан Фейн, сидячи на краєчку нар, вдивлявся у чорноту з усмішкою на вустах. Він чув, як бурмочуть уві сні два інші в’язні, як вони стогнуть, поринувши у нічні сновиддя. Падан Фейн на щось чекав, на щось, чого сподівався вже дуже довго. Надто довго. Але тепер його чеканню надходить кінець.
Двері до вартівні розчинилися, і в темряву ринув потік світла, а на порозі неясно намалювалася темна постать.
Фейн підвівся.
— Ти! Не тебе я сподівався побачити. — Він потягнувся, удаючи байдужість. Кров шалено вирувала в жилах; подумав, що міг би перестрибнути мури фортеці, якби захотів. — Несподіванка для всіх, еге ж? То що ж, веди. Час не ранній, а я іноді хочу й поспати.
Коли ліхтар опинився в його камері, Фейн підвів голову, вишкіряючись на щось, щось, чого він не бачив, але відчував крізь кам’яне склепіння в’язниці.
— Це ще не кінець, — прошепотів він. — Ця битва ніколи не закінчиться.
Розділ 6
Темне пророцтво
Двері фермерського будинку задвигтіли від несамовитих ударів знадвору: важкий засув підскакував у скобах. За сусіднім із дверима вікном промайнув важкомордий силует траллока. Усі стіни дивилися численними вікнами, а за ними рухалися неясні тіні. Втім, не такі вже й неясні. Ранд міг їх роздивитися.
Вікна, подумав він у відчаї. Позадкував від дверей, обома руками тримаючи виставлений перед собою меч. Навіть якщо двері витримають, вони можуть вломитися крізь вікна. Чому вони не лізуть крізь вікна?
З оглушливим металевим скреготом одна зі скоб частково відійшла від дверної рами, зателіпалася на цвяхах, що на палець вилізли з дерева. Засув затремтів під черговим ударом, і знову звискнули цвяхи.
— Ми мусимо їх зупинити, — закричав Ранд. Але ж ми не можемо. Ми не можемо їх зупинити. Він озирнувся навкруги, шукаючи шлях до втечі, але в кімнаті були лише одні двері. Ця кімната була наче коробка. Лише одні двері... і безліч вікон. Ми мусимо щось зробити. Хоч щось!