Гардероб мав троє дверцят, вирізьблених згідно із невибагливою шайнарською модою, радше натякаючи, ніж зображуючи, на ряд водоспадів та скелястих озерець. Коли він відчинив центральні дверцята, то якийсь час витріщався на те, що опинилося в шафі замість тих кількох речей, що їх він привіз із собою. Там було з десяток камзолів з високими комірами, бездоганно скроєних і пошитих з найкращої вовни, таких він не бачив навіть на плечах купців чи знаті, більшість із них — прикрашені вишивкою, наче для врочистостей. Десяток, не менше! По три сорочки до кожного камзола, лляні та шовкові, з широкими рукавами й вузькими манжетами. Два плащі. Аж два, тоді як усе своє життя він задовольнявся одним, доки не надходив час його замінити. Один плащ був простий, з міцної смарагдової вовни, а інший — темно-синій, з тугим комірцем, розшитим золотими чаплями... а ліворуч на грудях, там де лорди зазвичай носять свої герби...
Його руки самі потягнулися до плаща. Наче невпевнені у відчуттях, пальці торкнулися вишитого змія, що скрутився ледь не у кільце, проте цей змій мав чотири лапи і золоту лев’ячу гриву, його луска відблискувала багрянцем і золотом, а на кожній лапі сяяло по п’ять золотих кігтів. Ніби обпікшись, він відсмикнув руку. Допоможи мені, Світло! Це Амаліса мені замовила чи Морейн? Скільки людей його бачило? Скільки людей знають, що це таке, що воно означає? Та навіть одна людина — вже забагато. Спопели мене Світло, чи вона моєї смерті прагне. Клята Морейн ані слова до мене не промовила, а тепер приготувала мені новісінький гардероб на мій же похорон!
Від раптового стукоту у двері він ледь зі шкіри не вистрибнув.
— Ви вже? — пролунав голос Елансу. — І пам’ятайте: до нитки. Дозвольте краще мені... — Двері скрипнули, наче вона пробувала натиснути на клямку.
Ранд стрепенувся, коли зауважив, що досі голий.
— Я вже! — закричав він. — Мир! Не заходьте! — Він поспіхом зібрав увесь свій одяг разом із черевиками. — Я вам принесу! — Ховаючись за дверима, він прочинив їх настільки, щоби тицьнути згорток у руки шатаян. — Тут усе.
Вона спробувала підглянути у просвіт.
— Точно? Морейн Седай наказала забрати все. Дозвольте, я лише гляну...
— Там усе, — простогнав він. — Клянуся честю!
Він плечем наліг на двері перед самим її носом і почув з іншого боку сміх.
Бурмочучи собі під ніс, він поквапно одягнувся. Від кожної з них можна було щомиті сподіватися, що та знайде привід увірватися без попередження всередину. Сірі штани облягали тісніше, ніж він звик, та все ж виявилися зручними, а сорочка з пишними рукавами була така білосніжна, що навіть найвибагливіша господиня з Емондового Лугу у день прання залишилася б задоволеною. Чоботи до колін облягли ноги так, ніби він носив їх до того цілий рік. Залишалося сподіватися, що їх просто пошив хороший чоботар, а не начаклувала Айз Седай.
Якби скласти увесь цей одяг, вийшов би клунок завбільшки як сам Ранд. І все ж він помалу знову звикав до розкоші чистих сорочок, можливості не носити день за днем ті самі штани, аж доки від поту й бруду вони не твердли на подобу чобіт, а їх і далі доводилося носити. Він витягнув зі скрині свої сакви і позапихав у них усе, що вдалося запхати, а потім неохоче розклав дорогий плащ на ліжку і поклав на нього ще кілька сорочок і штанів. Якщо його скласти небезпечним гербом досередини і перев’язати мотузкою з петлею, щоби можна було перекинути через плече, то він майже не відрізнятиметься від клунків, які хлопець бачив у інших юнаків-подорожніх.
Крізь бійниці долинув поклик сурм, він перегукувався із литаврами по той бік муру, а з башт фортеці сурмили у відповідь.
— Повипорюю вишиття за першої ж нагоди, — пробурмотів Ранд. Він бачив, як жінки розпорювали стібки, коли помилялися чи хотіли змінити візерунок, тоді це не здавалося надто складним.
Решту одягу — а насправді, майже весь — він запхав назад у шафу. Нічого залишати сліди втечі, де їх може побачити перший-ліпший перехожий, що зазирне сюди після його відходу.
Не припиняючи супитися, Ранд став навколішки біля ліжка. Викладені кахлем помости, на яких стояли ліжка, насправді були пічками, де повільний вогонь, що ледь-ледь палахкотів цілу ніч, міг зігріти навіть у найсуворішу ніч шайнарської зими. Ночі тут були прохолодніші, ніж хлопець звик у таку пору року, але ковдри цілком вистачало, щоб зігрітися. Відчинивши пічну заслінку, він витягнув звідти згорток, який ніяк не міг залишити тут. Радів, що Елансу навіть на гадку не спало, що хтось може тримати там одяг.
Поклавши згорток поверх ковдр, він розв’язав один його кінець і трохи розгорнув. Це був плащ менестреля, вивернутий назовні, щоби сховати сотні латок, що його покривали, латок усіх можливих форм і кольорів. Сам собою плащ був абсолютно цілий, а латки слугують для менестреля розпізнавальним знаком. Слугували колись.
У плащ були загорнуті два тверді шкіряні футляри. У більшому знаходилася арфа, до якої він ніколи не торкався. Арфа не призначена для незграбних селянських пальців, хлопче. В іншому, довгому і тонкому, лежала інкрустована сріблом і золотом флейта, грою на якій хлопець не раз заробляв собі на вечерю й нічліг, відколи покинув дім. Грати на тій флейті його навчив Том Меррилін, до того як загинув. Щоразу, коли Ранд її торкався, він згадував Тома, пронизливий погляд його блакитних очей, його довгі сиві вуса, коли той вручив йому скручений плащ і наказав тікати. А потім Том і сам побіг, а в його руках, наче у фокусника, нізвідки з’явилися ножі, побіг, щоби зійтись у поєдинку з мерддраалом, який прийшов убити їх.
Здригнувшись, він знову замотав пакунок.
— Тепер це закінчилося. — Згадавши вітер на вершині башти, він додав: — Дивні речі можуть коїтися так близько до Гнилолісся.
Він не був певен, що вірить у це, і вже достеменно не в те, що мав на увазі Лан. Хай там як, а навіть без Престолу Амерлін йому давно час ушиватися з Фал Дари.
Втиснувшись у камзол, який залишив неспакованим — а він був темно-смарагдового кольору і нагадав йому про ліси удома, Темову ферму у Західному лісі, де він зростав, Заплавний ліс, де він навчився плавати, — пристебнув меча зі знаком чаплі собі до пояса, а з іншого боку повісив наїжачений стрілами сагайдак. Лук із знятою тятивою стояв коло стіни разом із луками Мета і Перрина, і він був на дві долоні вищий за нього самого. Ранд власноруч його змайстрував, коли прибув у Фал Дару; крім нього, лише Ланові й Перрину було під силу його напнути. Просунувши згорнуту в рулон ковдру і новий плащ під лямками своїх пакунків, він перекинув їх через ліве плече, закинув сакви поверх лямок і підхопив лук. Треба залишити робочу руку вільною для меча. Нехай думають, що я небезпечний. Може, хтось у цей повірить.
Привідчинивши двері, Ранд побачив лише майже безлюдний коридор: повз нього промчав якийсь прислужник у лівреї, але навіть оком не кинув у його сторону. Не встигли його кроки затихнути вдалині, як Ранд вислизнув із кімнати.
Він спробував іти невимушено й вільно, хоч і розумів, що із саквами, перекинутими через плече, і з клунками за спиною схожий якраз на того, ким і є, — подорожнього, який зібрався у далеку путь і не має наміру повертатися назад. Знову залунали сурми, але у стінах фортеці їхній поклик звучав приглушено.
У північній стайні, що називалася «Нордовою стайнею», оскільки розташовувалася коло бічної брами, через яку лорд Аґельмар виїздив на прогулянки верхи, на Ранда чекав кінь — високий гнідий жеребець. Позаяк сьогодні ні володар Фал Дари, ні члени його родини виїжджати не будуть, у стайні, крім конюхів, більше нікого не повинно бути. З Рандової кімнати до «Нордової стайні» вело два шляхи. Один ішов в обхід цілої фортеці, поза особистим садком лорда Аґельмара, а тоді — уздовж дальньої стіни, попри кузню, яка зараз також мала би стояти порожнем, і на кінний двір. Допоки він подолає весь той шлях, уже встигнуть оголосити про його розшук, ще до того, як він дійде до свого коня. Інший шлях був значно коротший, пролягав він спершу через зовнішній двір, куди саме зараз в’їжджала Престол Амерлін з добрим десятком, чи й більш од того, інших Айз Седай.