Політична і економічна ситуація вимагає розв'язання в контексті цієї ідеології найважливішого питання, без якого не можна вирішувати актуальні завдання в політиці, економіці і державному будівництві. Його можна сформулювати таким чином: чи Росія має розвиватися у великодержавному напрямі, що логічно тягне за собою утримання будь-якою ціною єдність Федерації і відродження політики «собіранія зємєль», котрі вийшли з-під опіки Москви, чи йти європейським шляхом розвитку як держава без ідеології, основним. завданням якої є забезпечення добробуту народу і зосередження своєї уваги на внутрішніх проблемах, яких назбиралося чимало і які давно чекають свого вирішення.
Відповіді на багато питань, котрі нас цікавлять і, треба сказати, тривожать, можемо знайти у тих часах, коли зароджувалася історія російського народу. Саме його походження визначало шлях державного і духовного розвитку.
4
Теоретична основа російських міфів базується на твердженні, що населення середнього Подніпров'я перекочувало в XI–XII століттях у регіон Волго-Окського межиріччя і дало початок формуванню «великоросійського» народу.
Проаналізуємо уважно запропоноване великодержавною історіографією бачення цього процесу. Звернемося ще раз до найдавнішого історичного джерела «Літопису Руського». Повторимо призабуті і не усвідомлені до кінця відомості про розміщення на східноєвропейських просторах руських племен. Згідно з літописом, поляни жили на середній течії Дніпра;
по річці Прип'яті — деревляни; дреговичі — між Прип'яттю і Західною Двіною; по р. Полоті — полочани; у басейні оз. Ільмень, по річках Волхову, Шелоні, Ловаті і Мсті — словени, тобто слов'яни без особливої назви; на північ від полян — сіверяни; у верхів'ях Волги, Дніпра і Західної Двіни — кривичі; найдалі на схід висунені по р. Сож — радимичі і на північний схід від них до р. Оки — в'ятичі. (Дуліби, волиняни, тиверці, уличі в процесах, які розглядаємо, участі не брали). Перераховані вище племена були на різних рівнях культурного розвитку, який визначався ступенем проникнення християнства в автохтонне середовище. Декотрі з них порівняно пізно увійшли у руську спільноту і несли в собі значний вантаж давньоплемінних уявлень і звичаїв. Це відчувається у самому тоні літописної оповіді про окремі племена. Центром Русі літописець вважає Полянську землю, де «поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони…». [24] Про сіверців, радимичів і в'ятичів: «…жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамо-слів'я було в них перед батьками, перед невістками. Ї весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали вони дві і по три жони». [25]
Як бачимо, літописець явно полянський патріот і вважає полян основою Русі.
Наукові дослідження, що розпочалися в XIX столітті у галузі археології, етнографії і лінгвістики, підтвердили достовірність літописного переліку племен і місць їх розселення.
Для більш наочного відображення племінної ситуації на сході Європи при кінці Х століття подаємо схематичну карту з праці М.Чубатого «Княжа Русь-Україна і виникнення трьох східних націй», Нью-Йорк — Париж, 1964.
Тепер звернемо увагу на схематичну карту та розглянемо, як виглядала племінно-етнічна ситуація в кінці Х століття у цій частині Європи й відтак краще зрозуміємо проблеми російських істориків. З літопису цілком ясно випливає, що усі перераховані слов'янські племена заселяли території сучасної України, Білорусі і Новгородщини. Схематична карта наочно це підтверджує. І колоністи, враховуючи природньо-географічні умови, проникали на територію теперішньої центральної Росії з найближчих білоруських і новгородських земель.
КИЇВСЬКО-РУСЬКА ІМПЕРІЯ З КІНЦЯ X ст. (мапа схематична)
Пояснення до цифрових позначок на карті: 1. Границі Руської держави. 2. Приблизні межі між Руссю властивою і територіями «поза Руссю». 3. Межа між фінським і слов'янським населенням. 4. Комунікаційно-економічна магістраль «Путь із варяг у греки».
Майбутній територіальний центр, або «родіна» московитів (росіян тоді ще не було) — Волго-Окське межиріччя, яке в той час було споконвічною землею мері, муроми, мордви, що знаходилася далеко поза Руссю, хоча в межах самої Руської держави. Цих фактів не могли оминути історики, хіба що намагалися б навмисно не заглиблюватися в цю тематику. Тодішня схема відтворення історії давала таку можливість, бо опиралася на генеалогічну ідею, тобто відображала діяння представників пануючого роду — Рюриковичів. У контексті цієї схеми мимохідь згадується про долю корінного населення, але без заглиблення в цю вельми небезпечну для державної ідеології тему.