Проти погодінської гіпотези виступили такі авторитетні вчені, як О.Спіцин, О.Шахмагов, В.Міллер, М.Грушевський та інші. Вони довели, що всі твердження автора нічим не обгрунтовані, часто просто помилкові. [30] Зокрема, Погодін вважав, що церковнослов'янська мова — це давньоруська. Незважаючи на брак доказового матеріалу і наявність серйозних мовознавчих помилок, його теорія набула широкого розповсюдження. Вона стала необхідною ланкою великого політичного значення і вдало поєднувала «київський період» з «владимирським». Теорія Погодіна викликала бурхливу дискусію серед істориків. Врешті після тривалого обговорення вона була відкинута російською історичною наукою, однак продовжувала існувати на її периферії. Погодінська теорія міцно засіла в свідомості публіцистів великодержавного спрямування і особливо політиків. Вони сьогодні навіть не думають відмовлятися від цього вимріяного плоду, створеного талантом видатного історика — творця «ненаукової фантастики» на теренах історичної науки. Головне: все, що він творив, було на славу Великої Росії. Зауважимо, що Погодіну більше пощастило в пошуках «русского» населення на берегах Дністра, ніж на берегах Дніпра. Він підтримав кволий москвофільський рух в Галичині, на Буковині і в Закарпатті, який завдяки Погодіну дістав державну підтримку в Санкт-Петербурзі та набув значного поширення. Ця московська ідеологічна диверсія принесла багато бід національно-патріотичному рухові на західних землях.
Бурхлива діяльність М.Погодіна-історика проявилася і у впровадженні в науковий обіг абсолютно ненаукового терміну — «Київська Русь», який до того часу не був відомий. У модерній концепції історії Росії Н.Карамзіна цього терміна ще немає. За нашими даними, його придумав власне Погодін. У його праці «Исследования, замечания и лекции о русской истории», виданій 1846 року, вперше зустрічаємо цей термін: «Якщо б новгородці наклали на племена данину, то вона би їм і платилась, а не Русі київській. Русі несторівського часу». [31] Правильно було б «Княжій Русі київського часу». Терміносполука «Київська Русь» не витримує простої логічної перевірки і є такою ж нісенітницею, як «Варшавська Польща», «Паризька Франція» чи «Лондонська Англія». Русь — це точно означена територія, яка тисячу років тому була відома Європі не менше, ніж тепер Україна. Ні Смоленськ, ні Мінськ, ні Новгород ніхто не називав Руссю, не кажучи про Залісся. Пізніше назва Русь розповсюдилась на західні землі Руської держави, а на схід — до границі з Заліссям.
Погодін геніально передбачив, що ця спрощена назва княжого періоду історії Русі сприйметься і водночас закладе в підсвідомість читачів, що Русь — це не є щось єдине і конкретне, вона має свої видозміни. Після цього уже не можна буде протестувати проти появи усяких назв типу Московська Русь, Рязанська Русь і т. д., що й вимагалось від наївних читачів.
Інший визначний російський історик С.М.Соловйов (1820-1897рр.), автор багатотомної «Истории России с древнейших времен», дуже обережно торкається етнічних процесів, що мали місце в початковий період на території майбутньої Московської держави: «Таким чином, в російській історії ми спостерігаємо те головне явище, що держава, розширюючи свої володіння займає великі безлюдні простори і заселяє їх». [32] Автор не забуває запевнити, що «…все це відбувалося непомітно для історії тому, що тут, властиво, було не завоювання одного народу іншим, але мирне займання землі, котра нікому не належала». [33] Це йому видавалося недостатнім, і він, очевидно, вирішив остаточно затуманити голови недосвідчених читачів: «Відзначимо також, що Москва знаходилася посередині між двома племенами, із котрих головним чином склалося руське народонаселення, між племенами слов'янським і фінським». [34] Не могла Москва існувати між ними, оскільки слов'янські племена були далеко від Москви! Вона сама територіальне перебувала в межах землі, котра називалася «Заліссям» і була землею фінських племен. Та й сама назва «Москва» походить з їхньої мови. Чи знав про це С.Соловйов? Професор історії не міг цього не знати, а чому пропонував довірливому читачеві подібні небилиці, нехай залишиться на його совісті.
Як бачимо, С.Соловйов не зробив жодного наукового кроку вперед порівняно з Карамзіним. Звичні фрази — штампи про «інородців», про мирне посідання земель. А тепер поміркуємо, що пише славнозвісний історик Д.Іловайський (1832–1920 рр.), автор підручників з історії Росії, на котрих виховувалося не одне покоління росіян. Більш офіційного виразника імперських поглядів годі знайти. В «Історії Росії» Д.Іловайський пише: «Русь не задовольнялася дніпровськими та ільменськими слов'янами. Вона проникла на Оку й Верхню Волгу і тут посеред фінських народностей заснувала свої поселення і своє володарювання, закріпившись переважно в Муромі на високому березі Оки, і в Ростові на низинних берегах Ростовського озера. Але між тим як поширення руського панування на півночі набирало такого широкого розмаху, на півдні та південному заході воно посувалося важко». [35] Хочемо навести ще один приклад, як Д.Iловайський займався тим, що М.Драгоманов називає «історіоробленням». Методика цього викладу виключає які-небудь заглиблення в такій делікатній сфері, як походження росіян. Отже: Розділ 1 — Русь під Царгородом; Розділ 2 — Ігор, Ольга і Святослав; Розділ 3 — Володимир Великий і торжество християнства і т. д. протоптаною дорогою просто до Московського царства. Наведена вище цитата про русько-фінські контакти — майже все, що Д.Iловайський сказав на цю тему. Схема викладу історії, яку використовує Д.Іловайський та інші автори, давала можливість оминути небезпечні питання етногенезу. Про них ще йтиметься далі.
[30] Пресняков А.Е. Образование великорусского государства. — Петроград. 1918. — С. 4–5.
[31] Погодин М. Исследования, замечания и лекции о русской истории. М.,1846. — С.161.
[32] Соловьев С.М. История России с древнейших времен. — Т.1/2. — С. 62–63. М.: Изд-во соц. — экон. л-ры, 1959.