Згадані історики були представниками великодержавної ідеології в історичній науці і, звичайно, намагалися уникати двозначних фактів, пов'язаних з етногенезом «великоросійського» народу, намагалися зобразити все, що творилося на північно-східних землях, як продовження історії Русі. До певного часу їм це вдавалося.
У XIX ст. бурхливо розвиваються гуманітарні науки. Виникає багато нових напрямків у науці, мистецтві, літературі. Не оминули вони й історичну науку. Все більше вчених звертають увагу на народознавство, росте в освіченому середовищі зацікавлення народним побутом, фольклором. Поступово змінюється погляд на історію як на хроніку життя і діяльності видатних діячів або членів панівних родів. Не всі сприймали нові погляди. Видатний історик С.М.Соловйов залишався аж до смерті на старих позиціях. Він твердив: «Історія має справу не з народними масами, а з «представниками народу», якими є монархи, їх улюбленці, президенти республік, міністри, вожді партій в представницьких зборах і т. п.». [36] Все-таки нові віяння прокладають собі дорогу в такій консервативній ділянці науки, як історія, і здобувають нових прихильників.
Микола Костомаров, котрий заслужив собі пікантну політичну характеристику у совєтських ідеологічних наглядачів як «російський історик, український націоналіст», згадує, що молодь почала ставити доречні питання: «Чому це у всіх історіях розповідають про видатних державних діячів, інколи про закони і установи, але немовби нехтують життям народної маси? Бідний селянин, землероб, трудівник немовби не існує для історії». Новий підхід до висвітлення рідної історії не завоював прихильності серед російських істориків, але спричинився до ситуації, коли оминати ці питання стало набагато складніше. Деякі з них наважилися, у міру своєї наукової сумлінності, відобразити творення на нових землях нової спільноти і показати її вплив на формування держави.
Останнім з видатних російських учених, що наважився розглядати етногенез як об'єкт вивчення, був визначний історик професор В.О.Ключевський (1841–1911 рр.), який зайняв кафедру після смерті С.М.Соловйова. Історію Росії він ділив на три періоди: Київську Русь, Московську Русь і Росію Петербурзьку. Московська Русь, на його думку, є генетичним продовженням Київської Русі. У цьому питанні він дотримувався великодержавної схеми, але, на противагу своїм попередникам, відважився спробувати вникнути в суть етногенезу росіян. Продираючись крізь нетрі цього дражливого питання, він допустився просто дитячих прийомів в обороні великодержавних позицій, які тепер викликають у підготовлених читачів іронічну посмішку. За В.Ключевським, унаслідок колонізації слов'янами північно-східних земель, де жили фінські племена, яких колоністи асимілювали, витворився тип «великороса» з дещо відмінними фізіологічними рисами. Він зазначає: «Наша великоруська фізіономія не зовсім точно відтворює загальнослов'янські риси. Інші слов'яни, визнаючи в ній ці риси…». [37] Тут ми зупинимося, бо нам спробують накинути, так собі між іншим, дуже проблематичні твердження як щось загальноприйняте, як аксіому, яка не вимагає доведення, навіть найпростішого пояснення. А хто ці «інші» слов'яни, що так авторитетно визначають у «великоросів» слов'янські риси?