Уважний читач мусить визнати, що питання, які виникають. — це не чіпляння до окремих висловів, а цілком закономірні претензії, які випливають із незрозумілого тексту і посилань на невідомі джерела. Що тільки не робиться, аби затемнити своє минуле! Далі ще цікавше: «…однак підмічають і деяку сторонню домішку, а саме: вилицюватість великороса, переважання смаглявого кольору обличчя й волосся і, особливо, типовий великоросійський ніс, який лежить на широкій основі, з великою ймовірністю пояснюють фінським впливом». [38] Дочитавши останні слова, почуваємо себе розгубленими. Невже аж так зле з нашими можливостями сприймати не дуже складний текст, чи може щось не в порядку в писаннях пана професора?! Повторимо ще раз прочитане: значить «великороси перейняли у фінів колір обличчя і волосся, вилицюватість, і форму носа. Річард Пайпс (американський історик, професор, подає ще додаткову рису — «малі очі». [39] З такими зовнішніми даними начебто й не випадало признаватися до слов'ян, якщо дотримуватися характеристики професора Ключевського. Мимоволі закрадається підозріння, що ми не в змозі зрозуміти його виклад.
На прикладі В.Ключевського пересвідчуємося, як фальшива концепція походження може запровадити видатного вченого в ситуацію, в якій він виглядає щонайменше несерйозно. Він міг би цього уникнути, однак йому забракло відваги виявити все, що він знав на цю тему. Без сумніву, в середовищі істориків багато дечого було відомо, але не доходило до обговорення цих питань на сторінках наукової літератури. Професору В.Ключевському забракло також відваги зробити висновок з тих фактів, які сам же письмово оприлюднив. Мила його серцю концепція єдиної Росії заслонила йому здатність глянути на рідну історію незашореним поглядом.
Наукове бачення історії знайшло свого найвидатнішого виразника в яскравій постаті професора К.Д.Кавеліна (1818–1885 рр.). Пройшло вже понад 130 років з часу публікації його праці «Мысли и заметки о русской истории», а вона не втратила своєї наукової цінності й сьогодні. Свого часу вона випереджувала своєю об'єктивністю праці інших істориків на цілу епоху. Донині російські історики не відважуються прийняти його поглядів або заперечити їх. У першу чергу, це стосується проблеми етногенезу російського народу. Професор Кавелін не зупинився навіть перед політичною гостротою цього питання. Його погляди суперечили державній ідеології. З небувалою відвагою і науковою сумлінністю він висвітлив цю тему, переступивши через «табу» російської історії.
Перед тим як ознайомити читачів з поглядами К.Д.Кавеліна на дану проблему, просимо ще раз глянути на карту-схему розміщення літописних племен на території Східної Європи (кінець Х століття). Отож, професор Кавелін пише: «Почнемо з того, що ми прожили не тисячу років, а набагато менше. Розкриймо перший наш літопис, написаний у будь-якому разі не пізніше XI століття. Укладач його знає малоросіян і перечислює різні відгалуження цієї гілки руського племені: називає північно-західні гілки того ж племені: кривичів (білорусів) і слов'ян, згадує ще радимичів і в'ятичів, які походять від ляхів; але, надивовижу, великорусів він зовсім не знав. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великоруси, мешкають за літописом, фінські племена, частково існуючі і зараз, частково вже зниклі. Де ж були тоді великоруси? Про них у переліку племен, які живуть у сучасній Росії не згадується жодним словом». [40] І далі просто вбивчі слова: «Питається: що таке великоруси? Звідкіля вони взялися, коли до XI або XII століття вони не існували?» [41]
Кавелін стверджує, що східна гілка «русского племени» утворилася частково з переселенців із Малоросії та північно-західного краю на фінські землі, частково з обрусілих фінів. Зауважимо, що автор не може позбутися ілюзій щодо участі в утворенні «великоросійського племені» вихідців із Малоросії. Дуже і дуже хочеться йому мати їх у своєму складі. Самі тільки фіни його явно не задовольняють. Але досить ще раз уважно глянути на карту, щоб з допомогою здорового глузду, котрий так довго не покидав професора, відмовитися від такої бажаної кровної домішки. Саме віддаленість Залісся від руських земель диктувала якісний і кількісний склад іммігрантів і його вплив на племінний субстрат майбутнього етносу. Забігаючи вперед на кілька десятків літ, точніше 34 роки, в окремому томі Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона «Россия, ее настоящее й прошедшее» (1900 р.) можна буде прочитати такі слова: «Зустріч новгородських слов'ян, кривичів, в'ятичів з давньофінськими племенами центральної Росії поклала початок великоросійському племені».
[38] Ключевський. В. Курс російської історії — К.: Радянська школа. 1938. — Ч.1. — С.253.